Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
Але ось батько затягає церковні ірмоси. «Христос рождається», «Рождество твоє, Христе Боже наш». Він їх усі знає і все напам'ять. Василь йому дещо помагає. Потім переходять на колядки. «Дивна новина», «Небо і земля», «Христос Спаситель в полноч родився». Батько сидить у чистій сорочці і в «куцані» наопашки, біля столу, напроти нього на стільці Василь. Волосся Василя, хоч і наоліяне та причесане, але стирчить на всі боки, як віхоть пшеничної соломи. Володько і Хведот сидять просто на долівці і, задерши голови, дивляться сливе до рота батькові, намагаючись вловити мотив. Володькові це інколи вдається і він підтягає своїм, надто ще молодим, дискантом, але Хведот лише може тут хіба роззявити рота і дивуватися, як то у них усіх так гарно виходить.
Надворі мороз, але сьогодні він не має доступу до цієї родини. Тут сьогодні і тепло, і затишно. Вікна замальовані ласицями, місяць обливає їх своїм сяйвом, і вони горять переливно і дивовижно, ніби те пальмове листя, лите зі срібла.
Але настрій Володьків дещо зіпсувався, коли лягаючи, він пригадав, що на завтра, на розговіння, не буде, як звичайно, свіжої ковбаси, яку він так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею зі шкварками та капустою без м'яса. Бувало, лиш на світ благословилося, а він вже вставав і домагався: «Мамо! Ковбаси!» Ковбаса на Різдво те саме, що на Великдень паска. Вона каже, що довгий, чотиритижневий скінчився піст і починається свято. Але цього року все то відпадає — піст триває далі…
Тому ранком Володько не квапиться вставати. Він лежить під кожухом, йому не спиться, хоча надворі ще темно, він самий тільки з Хведотом, бо тато, мама й Василь ще опівночі поїхали на всеношну, в хаті холодно, бо за ніч видуло все тепло, але під кожухом тепло, і він може полежати, помріяти, поміркувати. Багато різних думок приходить і відходить в його голові. Має ось він і букваря, і грифеля, і дошку… І знає багато букв… Але що ж коли він усе такий малий і його нікуди не пускають, і мусить він завжди сидіти тільки дома. І чобіт йому навіть не куплять. Он мельникові хлопці, скільки їх є, а всі мають чоботи і можуть собі ходити куди хочуть — і на став, і до монастирського млина, і до ліса, і до церкви в неділю. І не мусять просити мами, щоб дала їм свої чоботи… Так. Не дуже воно весело так жити, і як він виросте, він усе то зробить інакше. Він купить собі добрі чоботи і поїде далеко, далеко. За море десь і ще далі… До міст і не таких, як Мизоч, а як Остріг і ще більших. У містах пани, і живуть вони бач як гарно, як чисто одягнуті, яке все смачне їдять — булки, та цукорки, та всяку всячину. А скільки у них книг усяких, а картин, а… всього. Ні. Мужиком бути ніяк не варто. Володько не хоче більше бути мужиком, хай собі хто що хоч думає.
І хтозна, як довго б він міркував про свою долю, наколи б не почав рухатись Хведот, а після і з церкви повернулись, почали обідати та оповідати про всячину. Дуже гарно співав у церкві хор з новим диригентом. Багато прийшло «москалів» на «побивку». Махобеїв Іван у драгунах служить, Соловеїв Хведір у гвардії у Петербурзі. Той інший у матросах, той ще десь там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чиєїсь дівки ходани на М'ясниці збираються. Безліч тих новин і є про що говорити.
Одначе перший день свята минає досить сумно. Всі дома. Іти нікуди. Сусіди далеко. Пішов було батько на пару годин до мельника, випив пару чарок, з'їв «бухт», і це все. Мати з дітьми нудилась дома, та, як звичайно, по господарці поралась. Василь начепив свої дерев'яні ковзани і погнався десь туди на лід. А найбільше нудився Володько з тим Хведотом. Ті цілий день у хаті. І бігали попід лавами на чотирьох, геть-чисто штани на колінах попрочовгували, і на полу гарцювали, і цебрик води розлили, за що Володько негайно дістав прочухана, після Володько щось цікавого знайшов у Василевих паперах і почав уважно читати, але нічого не міг зрозуміти. Мова була така дивна і друк такий дрібний, що поки розбере слово, то зовсім забуде, що там було спочатку…
Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двір в'їхали обшивні і Василь ще здалека по буланих конях пізнав, що то їдуть залужні — дядько Корній з тіткою Зінькою і зі своєю дочкою Катериною. Володько на цю вість застрибав і забігав по всіх лавах, ніби вивірка по галузках дерева, коли її сполохають. І стрибав він не дурно. Від дядька з місця дістав цілу мідяну, велику, мов долоня, десятку. Правда, сказали, купити цукерків і поділитися з Хведотом. Від тітки повну пригорщу горіхів волоських і кілька грудочок цукру. Від Катерини також горіхів і два великі червоні яблука. Розуміється, що так само дістали і Василь, і Хведот, але перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стільки радості, як Володькові.
Незабаром до двору в'їхали ще одні залужні — дідуньо Уліян з тіткою Марією. Знов горіхи, знов копійки… Але найважніше, що дістав Володько? Чобітки! Від дідуня. Справжні, малі, шиті зі старої халяви, чоботи. Радість неописана, щастя незмірне. Несподіванка для Володька величезна.
Мати була ото «у своїх» та візьми і поскаржись: сидять, нидіють, ні в що взути, щоб бодай провітрилось. А дід, нічого не кажучи, і на… Знайшов десь там на горищі «ще зовсім, добру» стару халяву, сам знає шевство, викроїв передочки, халявки і сточив чоботята.
— Отой шмаркач! — радіє мати чи не більше від Володька. — Іди поцілуй хоч дідуня в руку…
— Ось тільки чоботи взую! — викрикує Володько. Він з місця взявся до чобіт і в одну мить вони були вже у нього на ногах. Добрі! Дуже добрі! І ніде не тиснуть, і такі гарні! Ні. Таких гарних чобіт він ще, мабуть, і не бачив. Поцілував гарно дідуня в руку, дідуньо сказали: «Носи на здоров'я» — і проходжується гордо, що до нього тепер не підходь. Хведотові аж сльози стоять від заздрощів, йому також треба було б, але той ще мусить почекати.
— А вони витяжки, — хвалиться Володько і всі сміються з Володькової помилки. Володько знає, що найкращі чоботи «витяжки», але його якраз були далеко не витяжки, а пришитки. Але це не така велика біда.
Почався «сніданок», хоча пора обідня, забряжчали чарки, голоси зісилились, чоловіки обговорюють політику, тітка Зінька пошепки, щоб не чула Катерина, оповідає Насті, що не можна від «ходанів» до Катерини відбитися, а «воно ж іще дитина». Тітка Зінька і Настя сестри, але кажуть собі «ви», бо ж вони куми. Катерина Настина хрещениця. Зінька оповідає, що тих хлопців тьма-тьменна — а де вона? А що вона? А приносять гостинці, могоричі…
Катерина ж дійсно на диво хороша видалась. Як панночка. «Тендитне таке», як казала Зінька, а струнка, а росла, «як тополя», а личко завжди свіже, рожеве, а коси ясні та кучеряві, а очі сині, як небо. Володькові вона завжди нагадувала тих херувимів з шістьма крилами, що в дерманській приходській церкві на хорах намальовані…
І любить Володько ту свою Катерину, що Господи. Ось він підсумовує свої гостинці — і копійки, і горіхи, і яблука, і цукорки від тітки Марії з папірцями, що на них олені намальовані і червоними буквами написано: «Чем табак курить, лучше конфект купить», що Володько сам вголос читає, щоб усі почули. Але ті там за своєю політикою нічого не чують, і тільки одна Катерина, що так само, як і він нею, найбільше цікавиться Володьком, одразу почула, як її пестун читає, схопила його і посадила собі на коліна. Який сором! Сидіти на колінах! Володько такого не очікував, і хоч як він любить Катерину, але швидко замолов ногами в чоботях, щоб вирватись з її рук.
— Та посидь же, Володьку, та почитай мені щось. Слухайте! — звернулась вона до всіх. — Володько наш уже незабаром апостола в церкві читатиме!
— Та невже? Ооо! — дивуються всі.
— О, так, — каже Матвій. — Він дуже малий понятливий! Батькова похвала ніби жаром його посипала. Такого він ще направду ніколи не чув. Ніколи не знав він, що про нього батько думає. І він загорівся, почервонів геть з вухами і почав ще дужче рватися з рук Катерини, ніби піймане дике звіря.
А Катерина не пускає, горне його до себе, виціловує.
