Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
«Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались», — думає вона.
Володько кидає Хведота і біжить до вікна. Вікно замерзло. Квітчасті ласиці розмалювали шиби і через них нічого не видно надвір. Навіть подвійні вікна, і ті замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку плямочку чистого і витирає пальцем. Скло під пальцем пищить.
— Володьку! — гукає мати. — Як вичавиш шибу, то я тобі пальці пооббиваю.
— А дайте мені чоботи, то не буду, — каже Володько.
— Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то він з тобою пожартує…
— Дайте, дайте, мамо, — просить він таким нещасливим голосом.
— Що ти хоч? — кричить мати. — Куди ж, ледащо, полізеш? Там тебе хуртовина завіє. Я мушу он води худобі принести, до льоху піти, дров принести, у хліві підстелити, — починає вичитувати мати. І Володько знає, що поки вона все те зробить, то й вечір прийде. А йому так дуже хотілося б на годиночку надвір, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хіба змерзнеш? Зате він побачив би, які вже високі замети, що робить ліс, луг, річка. Цілими тижнями не бачить їх.
— А як все поробите, то дасте? — пробує він вже використати останні можливості.
— Ну, тоді дам…
І Володько далі нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом заграти, щось із казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або ні. Хведот вовком, а він лисом. Він буде їсти рибу, а Хведот має прийти і питати: «Що ти, кумонько, їси?» А він відповідатиме: «Рибу». А тоді Хведот: «То дай мені, кумонько, риби». Володько скаже: «Іди собі, кумоню, налови. Я ось наловила». «Де ти наловила?» — має питати Хведот. «А там в ополонці, на ставу», — навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному місці розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанці з камізелькою та прорізом ззаду. Через проріз вилазить ворочком сорочка. Володько ще більше висмикне її і це має бути вовчий хвіст. Намуштрувавши так Хведота, він починає його навчати далі, як то ловити рибу:
— Підеш на піл, всадиш хвоста. Оце твій хвіст, — і смикне його ззаду за сорочку.
— Не тягни так! — скаржиться Хведот.
— Отож всадиш хвоста в ту он щілину і приказуй: ловись, рибко, велика і мала! І так наловиш.
Хведот нарешті зрозумів, і гра починається. Коли Хведот іде до ополонки, стромляє у неї хвіст та сидить і покрехкує, Володько миттю лізе під піл і бере за сорочку.
— Вовись, вибко, вевика і мава, — шепеляє Хведот. А Володько починає знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помічає і починає пручатися та хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений сісти на полу і починає кричати. Володько ж нашвидку підв'язує до сорочки якесь поліно чи ожог і сам вилазить на піл.
— Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась, — гукає на Хведота. Прив'язаний Хведот не хоче вірити, що то риба, і верещить на всю губу. Гру розв'язує мати, яка вбігає з налигачем, потягне через плечі Володька, визволить Хведота, насварить на обох і йде знову геть… А Володько, виплакавшись, починає:
— Ну, чекай! Більше з тобою не буду гратись. Там у казці, як вовкові примерз хвіст, то він нічого. А ти, дурний, ревеш…
І різниця між казкою та дійсністю та, що в казці, коли вовк примерз, прибігають мужики й починають його бити, аж поки бідолашному ие одірветься хвіст, а тут навпаки.
Дістається не вовкові, а лисові.
І так минають дні, тижні. Кожний день приносить нові Володькові вигадки. Кожний день приходиться діставати «прочухани». Ростуть діти одинокі, замкнуті в чотирьох стінах брудної, півтемної хати. Ростуть далеко від людей, нелюдяні, соромливі. Зате не знають вони ні лайок поганих, ні божби. Володько нізащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би йому не знаю що давав, не сказав би.
Коли ж дістане материні чоботи, іде куди-небудь. До побережника в ліс, або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло порога, а «День добрий» чи «Помай-Бі» соромиться сказати.
Стоїть так і мовчить. — Чого ж ти прийшов? — питають.
Володько паленіє від сорому. Він і сам не знає, чого він прийшов. От прийшов, та й уже. А з нього починають сміятися, його не розуміють, його вважають за великого дурня. Це все добре Володько розуміє, але мовчить.
— Чого ж ти прийшов? Що, тобі язика заціпило, що мовчиш?
— Так… — здобувається нарешті він. А коли хтось, що його не знає, запитає:
— А чий ти? Він відповідає:
— Нічий… — і всі регочуть.
— А як ти звешся?
— Ніяк. — Знову регочуть.
— Як же то так? Нічий, ніяк? Що ж ти, з неба впав? І доведуть його до того, що він мало не плаче. Тоді, нічого не сказавши, швидше насуває шапку і драла. За ним усі регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають увагу. Слухає дядьків у млині так довго, поки його не зауважать; а тільки зауважать, миттю втікає. Це найлегший спосіб позбутись отих осоружних запитів: «А що? А чий?»
«І яке їм діло? Я ж їх не питаю?» — думає малий. Але чудово розуміє, як виглядав він у таких випадках. Він розуміє, страждає від цього, заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрізь, не соромлячись. Заздростить тим; що мають добрі, до міри, одяги, маленькі, свої власні чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день іти надвір, робити там, що хочуть, бігати, верещати, битися. Він усім заздростить, але що то значить? Він знає, що для нього світ маленький. Він має порваного букварця, якого вивчив напам'ять. Має дощечку, образок, олівець, жмут пописаного паперу, кілька невибагливих цяцьок, шматок простору в хаті, де скрізь тільки: «Не руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розіб'єш! Порвеш!..» І скрізь, що не візьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому? Чому йому все забороняють? Чому він мусить вічно коптіти в тій хаті? Хоч би песика впустили коли, так ні. «Поганий. Блохи розносить». І не поганий він, і не розносить бліх. Скільки вже він у них, а Володько не бачив ні одної блохи.
На Різдво
Тиждень перед Різдвяними святками залишив батько каменоломню і був дома… Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота). Треба було з Григорчуком закінчити. Від коней залишилося йому більш, ніж сподівався, бо аж вісімдесят карбованців.
До коней має, видно, Матвій щастя. Куплені «шкапенята», що спочатку ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не їли вони вівса, бо все пішло «на землю», зате їли добру січку, облиту картопляною юшкою. До того мали досить конюшини, а це не те, що тобі яка-небудь болотяна смердяча отава. До всього, каже Матвій, худоба любить, щоб за нею припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напій, вичисти, не давай якої-небудь води, а завжди джерельної, бо худобині також погана вода шкодить.
Свої міркування Матвій здійснює на практиці і може похвалитися добрими вислідами. Його коні й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно. Рано та ввечері переважно сам усе то оглядав, а в полудні, коли не було й Василя, мусіла то робити Настя. У хліві було тепло та сухо, в жолобах завжди щось із корму, і тому не диво, що ті дві шкапи, які ледве долізли з ярмарку, дуже швидко підняли вуха і почали вбиратися в стерво. При вході Матвія вони вітали його своїм «гі-гі-гі!», що тому дуже подобалося.
Також дуже велике замилування до коней має Василь. Любить до них і зайти, і поплескати по стегнах, і почистити згреблом, і ніколи не минає нагоди, щоб не похизуватися перед іншими своїм знанням цих тварин, їх породи, їх віку, їх ціни. І як трапиться яку чужу коняку надибати, завжди її обмацає, потягне за рипицю, «чи тверда», загляне в зуби, «скільки років», скаже скільки за неї «можна дістати» і особливо добре пам'ятає масті коней усіх знайомих і незнайомих ген навкруги у Дермані, у Лебедях і навіть інших селах. Любив надто масті сірі, гніді і карі, особливою пошаною користались у нього лисі, білокопиті, і винятково не любив рябих.
Рябих коней не може терпіти.
