Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью .TXT) 📗
– Люди Імператора? – спитав Розвіяр, упоравшись із приголомшенням, що збудила в ньому ця новина.
– Так. Імперія все сильніше тисне на Фер, усунення Нігтя – серйозна перемога. Питання часу, Розвіяре, питання часу, коли Фер буде оголошений імперським містом, коли вода навколо порту почервоніє від крові всіх цих нічних баронів… Очільник міста готовий присягнути
Імператору хоч завтра. Але ти розумієш, що очільник нічого не вирішує.
– Я розумію, – сказав Розвіяр, – що звіруїни були живою стіною між…
Володар кивнув:
– Так. Між мною та Імперією. Між нами й Імператором. Але Імператор не заявить своїх прав на замок, поки не підкорить порт Фер.
– Питання часу, – нагадав Розвіяр.
Володар усміхнувся, примруживши проникливі очі:
– Час стоїть за нами. У тих кланах, що вціліли, не родяться більше діти, Розвіяре. Ці тварюки прийдуть, бажаючи скинути прокляття. От побачиш: вони приповзуть на колінах.
– Але ж ви не маг, – сказав Розвіяр недовірливо.
– Ні, на великий жаль. Чи на щастя. Ти запитував, що в тій книзі?
– Влада над утробами звіруїнських жінок?
Володар розсміявся:
– Люблю з тобою розмовляти… Прокляття, сотворене Ранком. Я не міг довершити його, не знаючи деяких деталей. А тепер прокляття довершено.
– А зняти його вам до снаги?
Володар помовчав.
– Я не знаю. Я ж не маг, ти правильно сказав. Усе зробив Ранок, ще тоді. Він пустив у політ стрілу, стріла летить досі, а ми тільки підставляємо під неї потрібні нам мішені…
– Можна спитати?
– Так.
– Це ви його вбили?
Володар відкашлявся. Покосився на Розвіяра; похитав головою:
– Ранка застрелив його батько. Це чиста правда. Я не зміг би його вбити, та і…
Він замовк, зморщив лоба, мов прислухаючись до чогось усередині себе. Розвіяр сидів, дивлячись на зоряне небо. Приглушено шумів потік.
– Звіруїни й далі будуть стіною між нами й Імператором. Авжеж, вони стануть стіною, Імператору їх не купити й не залякати, тому що мені належить влада над утробами звіруїнських жінок. Отаку спадщину залишив мені Ранок-Без-Похибки.
Вогники зірок тремтіли, небо здавалось перевернутою водною гладінню.
– Володарю, чи ви чули про плем’я, що називає себе «пригірці»?
– Ні. – Темна фігура відділилась від загороди балкона, володар спустився в крісло навпроти, узяв келех із пінявим темним питвом. – Схоже на самоназву якого-небудь маленького народця, що живе в глушині, далеко від Імперії…
– У лісах.
– Звідки ти знаєш?
– Я пам’ятаю, – Розвіяр усміхнувся. – Це моя батьківщина. Батько був з пригірців, а мати…
– Гекса.
– Так. Її привезли до селища, коли вона була маленькою дитиною. Верхи на двоногій ящірці.
– Дитина гекса? Верхи? Сама? Ти нічого не плутаєш?
– Ні.
– Дивно, – володар помовчав. – А хто продав тебе в рабство?
– Я не пам’ятаю. Пам’ятаю вогонь: селище згоріло.
– Хочеш відшукати попелище? – володар оголив осміхом зуби.
– Я не знаю, що шукати. Він сказав мені, щоб я не намагався знайти гекса…
– Він?
– Бібліотекар. Якого вбили.
– Золоті вміють ненавидіти, як ні ти, ні я не вміємо, – володар похитав наполовину порожнім келехом. – Гекса для них – не люди і навіть не звірі.
– Він мене врятував. Перед смертю.
– Темна історія… Ти знаєш, що бібліотеку спалено?
– Що?!
Кілька хвилин Розвіяр сидів без руху. Сльози текли по його щоках, по губах, капали з підборіддя.
– Діло рук Нові, суперника Нігтя. Владу над Фер візьме той, хто нацькує один на одного нічних баронів – на смерть… Це чудово розуміє Імператор.
Розвіяр закрив обличчя руками.
– Рабський ринок тепер перейшов до Нові, – рівним голосом продовжував володар. – Подивимося, скільки він протримається… Я не хотів тобі казати. Але ти однаково дізнався б.
* * *
Мертвий звіруїн покоївся на квадратному камені. Як і минулого разу, володар поставив ліхтар біля його узголів’я. Ранок-Без-Похибки, маг, який прокляв одноплемінців, і досі лежав на боці, підібравши пазуристі лапи і склавши руки на грудях. Розвіяр згадав: «У багатьох непокірних кланах люди перестали називати ранок ранком, щоб не згадувати ім’я страшного чарівника-раба».
Мигнуло полум’я світильника.
– Щось змінилося, – уголос сказав Розвіяр.
Його страх перед замкненим простором не те щоб зник – вилиняв, як ганчірка на сонці. Мертвий звіруїн у наполовину зотлілому мундирі, його закриті очі, перекази про богів, які породили клани, богиня Воф, що зайшла у зв’язок із гірським водоспадом, голови на списах, озеро Плодючості – усе це було набагато більше і за Розвіяра, і за його страх. Поряд із кривавою історією, яку вособлював мрець на камені, соромно було пам’ятати про власні дрібні страхи.
У підземеллі справді щось змінилось. Мрець аж спав із тіла, і шкіра його змружилась, потемніла. У недвижному перше повітрі тепер почувалися подуви – випадкові, непостійні. На камені виступила волога.
Володар озирнувся, піднявши ліхтар. На гладенькій підлозі лежали відломлені зі стелі камінні скалки, яких доти не було.
– Що це? – спитав Розвіяр.
– Я не знаю, – володар потягнув носом повітря.
– Може, нові споруди… може, осідає гора?!
– Ні, – сказав володар, і від звуку його голосу Розвіяру мороз пройшов поза шкірою.
Він поставив ліхтар біля узголів’я мерця і витягнув щось із кишені. Розвіяр побачив перстень з великим бірюзовим каменем – перстень, що перше був на пальці звіруїна.
– Мені не треба чужого, Ранку. – Із цими словами володар повернув перстень на мертвий палець. – Я вчинив те, що збирався зробити ти. Будь задоволений.
Полум’я в ліхтарі стрепенулось – і завмерло, недвижне.
– Уже ранок, – сказала Крилама.
Розвіяр підскочив на ліжку:
– Що?!
Крилама, дівчина без пам’яті, стояла біля вікна:
– Ранок. Чого ти злякався?
– Нічого, – він протер очі. – Іди.
Вона пішла собі, як завжди, без зайвого слова. Розвіяр вийшов на довгий балкон, увитий зеленню, і вмився просто з водоспаду.
«І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя». Він почував себе замкненим, навіть стоячи на вершині гори, просто неба. Скрюченою личинкою в яйці вогнянки.
– Мідний королю, – сказав Розвіяр уголос. – Мідний королю… що б такого запропонувати тобі в обмін на те, що мені треба?
Він подумки перебирав свої речі, найдорожчі, і не знаходив нічого хоч трохи гідного жертви. Навіть книга «Хроніки звіруїнів», пробита стрілою й умита в струмку, була вже прочитана; якби Розвіяр здогадався віддати її Мідному королю в бібліотеці, ледь розгорнувши першу сторінку. Авжеж, це була б чудова жертва.
Розвіяр підставив голову крижаним струменям, що котилися з високих льодовиків. Отак він усе життя проживе, більше ніколи не діставши, «що потребує»; а йому ж, хоч повісся, потрібне це незнане, що може дати тільки Мідний король…
Сонце світило крізь падаючу воду. Розвіяр поглянув на гори – і побачив рух на дальніх дорогах.
* * *
– Почалося, – сказав володар. – Вони йдуть. Хочеш подивитись?
І він дав місце біля далекоглядної труби. Розвіяр притулився лицем до ще теплого окуляра й побачив межовий знак на новому кордоні – спис із білим черепом на вістрі. Уже давно жоден звіруїн не зважувався наблизитися до цієї межі.
Він ледь повернув трубу. Мигнула дорога і зникла, Розвіяр побачив розмите небо й тінь від скелі, і такі ж розмиті фігури, що розмірено рухались. Закусивши губу, він повільно й обережно повернув окуляр.
Щільною лавою йшли напівлюди чорної масті та інші, смугасті, сірі та жовті. Обличчя чотириногих були закриті шоломами. На їхніх спинах сиділи вершники, теж у шоломах, у нагрудниках, із луками за плечима. Вони котились, мов потік, і перед очима в Розвіяра поминули прикордонну межу, навіть не глянувши на неї.
