Гра престолів - Мартін Джордж (читать бесплатно книги без сокращений .txt) 📗
Залишаючи стіну гір на захід від себе, дорога повертала з півночі на північний схід і навпаки крізь ліс дубів, вічнозелених дерев та чорної шипшини — такий старий і темний, якого Тиріон ще ніколи не бачив. Бенджен Старк називав його «вовчою пущею». І справді, кожної ночі вони слухали, як десь далеко, або й не дуже, завивають зграї сіромах. Від нічного виття білий лютововк Джона Сніговія нашорошував вуха, та ніколи не відповідав уголос. Загалом його присутність дещо бентежила Тиріона.
Окрім вовка, їхній загін налічував уже восьмеро людей. Тиріон мав при собі двох пахолків, як личило Ланістерові. Бенджен Старк спершу мав у супроводі тільки племінника-байстрюка та кілька свіжих коней для Нічної Варти, але коли на межі вовчої пущі вони заночували у дерев’яних стінах якогось лісового острогу, до них приєднався ще один чорний братчик на ймення Йорен. Цей Йорен мав зігнуту спину і зловісний вигляд, риси обличчя ховав за бородою, чорнішою від одягу Варти, та відразу було видно, що він впертіший за камінь і пронозливіший за корінь дерева. Разом з ним з’явилися двоє обірваних селянських хлопців звідкілясь із Пальців родом.
— Гвалтівники, — повідомив Йорен, кинувши на них холодний погляд. Тиріон їх розумів. Казали, що життя на Стіні — не мед, та все ж краще, ніж тебе вихолостять, як вола.
П’ятеро чоловіків, троє хлопців, один лютововк, дванадцятеро коней та клітка круків від маестра Лювина. На королівському гостинці таке товариство зустрінеш не часто. Як, утім, і на всякому іншому.
Тиріон помітив, що Джон Сніговій дивиться на Йорена та його неоковирних супутників з подивом і відразою. Від Йорена тхнуло кислим, він мав скривлені плечі, сплутане, вошиве й засмальцьоване волосся, таку ж бороду, а одяг — старий, залатаний та рідко праний. Двоє новобранців смерділи ще гірше, а мармизи мали такі ж тупі, як і жорстокі. Поза сумнівом, малий помилково гадав, що Нічна Варта складається з таких людей, як його дядько. В такому разі Йорен з товариством мали повернути його до суворої дійсності. Тиріон співчував хлопцеві, бо той обрав нелегке життя… або ж радше нелегке життя обрало його.
Дядькові Тиріон співчував менше. Бенджен Старк, здавалося, поділяв відразу свого брата до Ланістерів і не зрадів, коли Тиріон оголосив про свої наміри.
— Попереджаю, Ланістере, в нас на Стіні шинків чи заїздів катма, — мовив Старк до нього згори вниз.
— Та гадаю, якийсь куток для мене знайдеться, — безтурботно відповів Тиріон. — Як ви мали помітити, я з себе зовсім невеличкий.
Ясна річ, королевиному братові не відмовиш, тож справу залагодили, але Старк з того не надто радів.
— У дорозі вам не сподобається, можу обіцяти, — сухо мовив Бенджен, і з тієї самої миті, коли загін виїхав на гостинець, робив усе можливе, аби дотриматися обіцянки.
До кінця першого тижня Тиріон промерз до кісток, нажив у сідлі болячки нижче спини, а ноги йому страшенно затікали й судомилися. Та він не жалівся. Бенджен Старк, хай йому грець, не матиме з нього втіхи.
Тиріонові навіть вдалося насолодитися невеличкою помстою у справі зі старою, зачовганою та смердючою ведмежою шкурою. Старк запропонував її як знак подорожньої гостинності Нічної Варти і чекав, поза сумнівом, що Тиріон з вдячністю її відхилить. Але Тиріон її з вдячністю прийняв. Він узяв у дорогу з Зимосічі свій найтепліший одяг і скоро виявив, що марно вважав його теплим. Тут-таки було холодно, і ставало дедалі холодніше. Ночами добряче приморожувало, а коли дув вітер, то різав як ножем крізь найтепліші вовняні речі Тиріона. Старк мав уже пошкодувати про свій лицарський вчинок. Можливо, він навіть засвоїв науку: Ланістери ніколи не відмовлялися ні від чого, хоч з подякою, хоч без неї. Ланістери завжди брали те, що їм давали.
Далі на північ, у глибину вовчого лісу, хутори та городці зустрічалися дедалі рідше і ставали дедалі меншими, аж поки ночувати під дахом не стало де, і загін зажив тим, що віз із собою.
Хоч ставити табір, хоч знімати його — однак з Тиріона було мало користі. Надто малий, надто неповороткий, от зараз запнешся об нього. Тож поки Старк, Йорен та інші лаштували грубі курені, поралися коло коней і розкладали вогнище, він звично хапав шкуру та бурдюк вина і йшов кудись почитати наодинці.
Вісімнадцятого вечора їхньої подорожі його розважали рідкісне бурштинове солодке вино з Літніх островів, яке він віз на північ від самого Кастерлі-на-Скелі, та розвідка з історії й властивостей драконів. З дозволу князя Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних книг з бібліотеки Зимосічі і старанно впакував їх для подорожі північчю.
Він знайшов зручну місцинку там, куди не долітав галас табору, коло швидкого струмка з чистою та холодною, мов лід, водою. Покручений стародавній дуб дещо захищав від кусючого вітру. Тиріон загорнувся у шкуру, сів спиною до стовбура, хильнув вина і став читати, яка з себе драконяча кістка. «Драконяча кістка є чорною, бо містить дуже багато заліза», повідомила книжка. «Вона міцна, як сталь, натомість легша і набагато гнучкіша, до того ж цілком непіддатна вогню. Луки з драконячої кістки високо цінуються дотракійцями, і то не дивно. Стрілець з таким луком може випустити стрілу значно далі, ніж будь-хто з дерев’яного лука».
Тиріонова пристрасть до драконів могла здатися майже хворобливою. Коли він вперше приїхав до Король-Берега на весілля своєї сестри та Роберта Баратеона, то забажав побачити саме драконячі черепи, які до того висіли по стінах престольної палати Таргарієнів. Король Роберт замінив їх прапорами й гобеленами, але Тиріон вперто шукав, поки не знайшов черепи у сирому підвалі, де їх поскладали нові господарі.
Він чекав, що черепи його вразять, навіть налякають. Проте не очікував побачити у них красу. Але побачив. Черепи були чорні, як онікс, гладко начищені, блискучі в світлі смолоскипа. Він відчув, що черепи хочуть вогню. Тоді засунув смолоскипа до рота одному з найбільших і примусив тіні стрибати й танцювати на стіні за собою. Їхні зуби нагадували довгі криві ножі з чорного діаманту. Полум’я смолоскипа для них було ніщо — колись вони купалися у вогні набагато пекельнішому. Коли Тиріон ішов геть, то міг присягнутися, що порожні очні западини чудовиська стежать за ним.
Черепів було загалом дев’ятнадцять. Найстаріший мав віку більше трьох тисяч років, а наймолодший — якихось півтора століття. Найновіші водночас були і найменшими: від останніх вилупків з Дракон-Каменя залишилися два схожих один на одний, спотворених черепи розміром з голову великого собаки. То були останні таргарієнівські дракони, а може, й останні дракони на всьому світі. Прожили вони зовсім недовго.
Інші черепи поступово збільшувалися у розмірах аж до трьох казково-пісенних чудовиськ — драконів Аегона Таргарієна та його сестер, що їх вони нацькували на старі сім королівств. Співці дали їм імена богів: Балеріон, Мераксес, Вхагар. Тиріон стояв між їхніх роззявлених пащек, втративши мову з захвату. У горлянку Вхагара міг би заїхати вершник, хоч і не виїхав би назад. Мераксес був іще більший. Щодо найбільшого з них, то Балеріон Чорний Жах міг би проковтнути цілого зубра, ба навіть волохатого мамонта, які за оповідками досі блукали холодними пустелями аж за портом Ібен.
Тиріон стояв у тому сирому підвалі ще довго, витріщаючись на велетенський безокий череп Балеріона, поки в нього не вигорів смолоскип. Він намагався охопити розумом величину живого звіра, уявити собі, що то було за видовище, коли дракон розправляв величезні чорні крила і закривав небо, дихаючи вогнем.
Його власний далекий пращур, король Скелі Лорен, намагався встояти проти вогню, з’єднавши свої сили з королем Обширу Мерном і виступивши на бій проти завойовників Таргарієнів. То було майже три століття тому, коли Семицарство ще складалося з семи окремих королівств, а не семи країв об’єднаної держави. За Двома Королями майоріло разом шість сотен корогв, стояло п’ять тисяч кінних лицарів і вдесятеро більше щитників та охочекомонних. Як казали літописці, Аегон Драконовладець мав уп’ятеро меншу силу, значною мірою насмикану з лав війська останнього убитого ним короля, а тому сумнівної вірності.
