БЖД - Ушкалов Сашко (читаемые книги читать онлайн бесплатно txt) 📗

Я стояв перед дверима з написом «Не притуля­тися» й дивився в темряву, аж раптом помітив там своє обличчя. «Фішка, – подумав я, – адже риба, та риба з книгарні, вона так само бачила за склом мою пику, так само, як її зараз бачу я».

Не вагаючись жодної секунди, я присмоктався до напису «Не притулятися», заплющив очі й завтикав. Коли ми приїхали на станцію й двері почали відчинятися, я ледь не вибив собі зуби й не зламав носа, але варто було електричці ру­шити далі, як я знову присмоктувався до напису «Не притулятися». У нічній електричці було не так багато людей. Розплющивши одне око, я ба­чив, що вони збилися в іншому кінці вагона. Так я доїхав до кінцевої, де мене й загребли фараони. Пригадую, вони затягли мене до своєї каптьорки, примусили вивернути кишені, а потім зняти шкарпетки... Кишені я вивернув, але шкарпетки знімати навідріз відмовився, ще й бовкнув щось на зразок, що в мене шкарпетки без кишень. Тоді мені дали по нирках – аргумент, у принципі, до­волі переконливий, і шкарпетки довелося зняти. Коли фараони переконалися, що ті справді без кишень, мені дозволили зателефонувати. Я не придумав нічого ліпшого, як зателефонувати батькові, і вже за кілька годин, трохи поторгувавшись, наче за раба, старий викупив мене за сто гривень, а на вулиці відвалив гарного підсрачника – із баблом у нього теж було сутужно. Все од­но, я був такий радий звідти звалити, що навіть забув шкарпетки у фараонів. Важко сказати, яка доля їх спіткала...

Сьогодні мені теж належало спілкуватися з фа­раонами, проте, на відміну від усіх попередніх ра­зів, я мав прийти до них добровільно й вигадати якусь історію, бажано правдоподібну, скажімо, про те, що мене пограбували абощо... Треба було

дуже й дуже постаратися, самі розумієте, бо як­що вони щось запідозрять, у них тоді одне на умі – вивертай кишені, знімай шкарпетки... Та чого не зробиш для нашої спільної з Ікарусом справи... Словом, усе слід було влаштувати так, щоб вони принаймні кільканадцять хвилин не висовувалися зі свого акваріума. Акваріумом у нас називають ме­талеву буду з тонованим склом, що стоїть на цен­тральному майдані міста між платною вбиральнею й пам'ятником вождю пролетаріату.

Підійшовши до акваріума впритул, я з полег­шенням зрозумів, що на його дверях висить вели­кий навісний замок. Цидулки «буду за 5 хвилин» я теж не знайшов. Загалом, сама буда виглядала так, наче її господарі поїхали у відпустку або ж їх хтось зачинив іззовні... Можливо, це сталося кіль­ка років тому і тепер там, усередині, – запилюжені кістяки в ментівських кашкетах, що їх, коли поща­стить, знайдуть за півстоліття й поховають з усі­ма ментівськими почестями або віддадуть у музей природи, який був за пару кварталів звідси.

Я перейшов через майдан й усівся під вождем. Було спекотно, а важке повітря, немов восьми­ніг, запускало мені в легені свої розпечені сли­зькі мацаки. Від цього ставало сумно й ніяково.

Помаранчеві безрукавки перекладали бруківку ліворуч від Леніна. Вони виколупували кожен ка­мінь і клали його поруч із попереднім, аби не порушити послідовності, наче в гігантському, найбільшому в усій галактиці, пазлі. Запах поту змішувався із запахом перегару й горланням тран­зистора, що стояв на табуретці й надривно випльовував зі свого динаміка якусь бала­ду про дальнобійника, в котрого підібрали фуру, попередньо настрілявши йому по бадді. І от, власне, лежачи п кюветі, під погожим небом, гой мір­кував про те, якою страшною буде помста. Лєнін саме показував рукою на помаранчеві безрукавки з їхнім транзистором, мовляв, нічо чуваки, вдасть совєтам, фури дальнобійникам, а вам бруківку, от і пензлюймо у світле майбутнє. Та на нього ні­хто не звертав уваги.

Я дивився на все це збоку й мені здавало­ся, що майдан – то гігантська рибина, що лягла на бік, даючи людям і автам рухатися по своїй втомленій лусці, а помаранчеві безрукавки кожен рік приходили, аби перетрусити її, почистити й по­виганяти різних паразитів, що чіплялися до неї під час кожного дальнього плавання. Рибі це подо­балося, можливо, її навіть перло від транзистора. Вона вже давно дрейфувала на боці, не рухаючи плавцями, й одне її око, кругле й чорне, наче смо­родина, дивилося у високе небо, а інше, що завше перебувало під водою, кудись у холодну глибочінь. А всім, хто сидів на ній, на цій сумній, розумній рибині, залишалося тільки сподіватись, що одного чудового дня їй не заманеться поміняти боки, пе­рекинувши всіх, разом із автами, Лєніном і тран­зистором у чорну глибоку воду.

І ось до помаранчевих безрукавок наближа­ється волоцюга в затоптаному довгому плащі, сям-там заляпаному блакитною фарбою. Він міц­но тримає в руці шмендель сухого батона, сідає навпочіпки навпроти табурета з транзистором

і похитує головою в такт блатним мотивам. Пома­ранчевим безрукавкам, схоже, не подобається, що хтось, окрім них, слухає їхній транзистор, то­му волоцюгу швиденько намагаються прогнати – спочатку словами, а коли це не діє, показавши ло­маку, якою вони підважують каміння. Волоцюга з розумінням махає на них батоном, мовляв, не­погана ломака, хлопці, я за вас радий, і чимчикує на середину майдану, де знов сідає навпочіпки й починає кришити батон. Так само, як і до Лені­на, до цього волоцюги нікому нема діла, окрім, звісно, мене. Невдовзі з неба, наче осіннє листя, повільними плавними колами спускаються голу­би й оточують свого годувальника. Волоцюзі доб­ре з ними, у голубів нема ломаки, вони дозволя­ють слухати своє вуркотіння, вони його люблять, тому він аж пританцьовує від задоволення. Збоку це виглядає немов магічний танок шамана.

Утім, за волоцюгою спостерігаю не тільки я. Зі старого входу до готелю «Харків» за ним уваж­но стежать мажори... Вони нервово сьорбають нове «офіцерське» пиво, перезираються, знизу­ють плечима й знову уважно стежать за постаттю, оповитою голубами. Волоцюгу-шамана кидає в екстазі ще хвилин із десять, а потім у нього за­кінчується батон, після чого він мирно зводиться на рівні й, намагаючись не розлякати голубів, су­не вбік палацу піонерів. От дивно якось, самих піонерів уже нема, а палац – лишився... Щойно волоцюга зникає за рогом палацу, мажори зрива­ються зі входу готелю «Харків», стрімголов мчать до голубів і навіщось починають розганяти їх но­гами – так, немов шаман за їхньою допомогою

наворожим щось погане. Неначе на підтверджен­ня цього, наступної миті вони хапаються за голо­ви, а голуби наполохано злітають у небо.

Волоцюга тим часом обходить палац піонерів з тилу, дістається до кількох сміттєбаків, знімає з себе плащ і викидає його в сміття, немов кі-лер-одинак, що успішно виконав своє завдання.

– Старий, я вобще не панімаю, як ти це здє-лав... – походжав перед нами розчарований,спантеличений і водночас збентежено-збудже-ний Калідор.

Ми з Ікарусом сиділи на мажорському біль­ярдному столі, подалі від плям, – Ікарус знизу­вав плечима, мовляв, якось же зробив, а я з бай­дужим виглядом мотиляв ногами, поглядаючи на плакат із якимось чорним качком, що так на­пинав свій трицепс, аж його очі ось-ось могли повилазити з орбіт – при цьому він шкірився в посмішці.

– Це ж уму, бля, непостіжимо, це як же,бля, можна було насрати посеред найбільшоїв Європі площаді? – обурювався Калідор так,немов це не він зі своїми відбитими кєнтамивсе це вигадав.

До топографічних цінностей нашого міста Ка-лідору, скорше за все, не було жодного діла. Зараз він переймався тим, що Ікарус із самого початку підняв ставку аж до 400 баксів, я, до слова, дізнав­ся про це тільки зараз, коли Калідор почав ви­правдовуватись, мовляв, у них нема такої суми на кишені. Такого попадалова в мажорів ще жод­ного разу не було. Ми добре це розуміли, тому

воліли мовчки чекати, доки одна з Калідорових шісток не повернеться від найближчою банкома-та. Я, правду кажучи, ще й досі не вірив, що нам віддадуть бабки, тому нервувався й мотиляв нога­ми ще дужче.

– Ну чьо ти машеш? Чьо ти тут машеш? –визвірився Калідор. – Взлєтєть кудась хочеш?

Я знизав плечима й перестав мотиляти. Так минуло ще хвилин із сім, аж доки не повернувся захеканий і блідий Фєдя Зуб.