Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Після його слів автобус ледь не розірвало на шматки від ґелґотіння. Реготав навіть водій, а м’ясисті жіночки на передніх сидіннях аж ляскали себе по стегнах, заливаючись істеричним іржанням. Один я, наче епіцентр тропічного тайфуну, зберігав зловісне мовчання.

Жаль, як жаль, що я не знав тоді іспанської…

За півгодини надворі геть стемніло, лиш два віддалених гірських піки на заході зберігали на своїх шапках останні відблиски дня.

Усю дорогу шофер тримав передні дверцята автобуса відчиненими. До затхлого салону з темряви понад дорогою вривалась пилюка, покремсаний рев туберкульозного двигуна та струмені свіжого повітря, які хоч трохи розбавляли нестримну смердоту. Це те, що називається кондиціонуванням на мексиканський взірець. Кільканадцять разів ми спинялись, підбираючи нових пасажирів з-над прилеглих до траси сіл, і незабаром в кузов набилось стільки люду, що не допомагали навіть розчахнуті двері. Я весь зіпрів і ледь не зомлівав від розмаїття терпких запахів.

Одначе я не нарікав, адже зарані відав на що йду. Я чудово усвідомлював, що використання попуток — це легковажність і невиправданий ризик, особливо коли ти сам, і особливо коли ти сам у Мексиці. Тому я зовсім не ремствував, хоча… був дещо розчарований, бо попри все вбачав у автостопі щось більше за просто ризиковий різновид пересування. Я шукав необмеженої свободи і можливість завести нових друзів, а натомість отримав божевільну трясовицю мексиканською 150-ю магістраллю в покошланому копійчаному автобусі серед замурзаних селюків, які нахабно промацували мене очима і, не криючись, глузували з мене.

Отак я доїхав до Пуебли.

Вулиці Пуебли не мають спеціальних імен. Ті, що тягнуться зі сходу на захід, називаються «Poniente [78]» плюс номер вулиці, а ті, що пролягають з півночі на південь, — «Norte [79]» — і також номер вулиці. Просто і невигадливо, зате неймовірно практично. Щоб схарактеризувати розташування якогось кварталу, достатньо сказати приблизно таке: «На розі 4-ої Poniente і 5-ої Norte» — і всім одразу зрозуміло, про яке місце йдеться.

Перетин 4-ої Poniente і 5-ої Norte — це саме те місце, де знаходився мій хостел. У мене на руках була детальна карта Пуебли, припасена ще в Стокгольмі, тому, враховуючи таке лубочне планування міста, я міг без проблем дочалапати до хостелу своїм ходом. Однак, коли замурзана чортопхайка, що підібрала мене в полях під Мехіко, прибула на вокзал Пуебли, надворі стояла глибока ніч. Я прикинув і вирішив, що на сьогодні геройства достатньо, і взагалі я хочу спати, відтак не став фанаберитися і гукнув таксі.

Таксист підвіз мене до вицвілої від сонця та пониклої од вітру вивіски «Hostal [80] Santo Domingo», що мляво теліпалась, однією петлею тримаючись на сталевому прутку над обдертими дерев’яними дверима. Я постав посеред вулиці, гадаючи, що мене чекає за тими дверима. Справа в тому, що зовнішні фасади суто мексиканських будівель на вигляд майже однакові. Ці одноманітні фронти щільно прилягають один до одного і оточують суцільний блок будівель (те, що мексиканці називають cuadra [81]) непроникним муром з невеликою кількістю вікон та поодинокими грубими дверима. Справжнє обличчя помешкань ховається всередині cuadra і завжди сховане від надміру цікавих поглядів з вулиці.

Тож я обережно прочинив скрипучі двері й шаснув усередину. Переді мною знову постало відкрите патіо, трохи просторіше ніж у «Mundo Joven Catedral»; праворуч від входу починалась стійка реєстрації, зліва здіймались догори сталеві закручені сходи, що вели на горішній поверх, а навпроти проступав невеликий бар. Посеред патіо тиснулися кілька ресторанних столиків зі стільцями.

Як на перший погляд, будиночок виглядав нічогенько, хоча все у ньому, і стіни, і вікна, і меблі були наче з чорно-білого кінофільму про далекі шестидесяті.

На скрип старезних дверей з-під стійки випірнула чорнява голова.

— Hola! — гукнув приземистий і злегка кучеристий мексиканець.

— Привіт! — кажу йому. — Я бронював у вас кімнату.

Адміністратор видався навдивовижу тямовитим хлопцем, відмінно справлявся з англійською, знав, де знаходиться Україна, навіть правильно назвав столицю, а до того — проказав кілька слів, щоправда, російською. Як виявилось, він якийсь час жив у Штатах, де мав одного знайомого програміста родом із Росії.

— Пріффєт! Пока! Да-а-а, карашо! — радо галдикав мексиканець.

Узрівши, що я чудово розбираюсь в його овечому беканні, він напужився і видав ще кілька слів, яких усіх іноземців росіяни вчать насамперед. Метикуватий читач, гадаю, здогадається сам, що то були за слова, а я обмежусь розпливчастою згадкою і не осквернятиму ними сторінок цієї книги.

Полаявшись російською досхочу, адміністратор показав, де моя кімната.

Попри пізній час, я лиш стягнув наплічника і залишив помешкання. У фойє на мене чекала нова інтернаціональна компанія, готова знайомитися, обмінюватися враженнями й вислуховувати мої історії. Саме тут я здибав ще одного бельгійця — кумедного і простакуватого Стівена де Трейєра, який переслідуватиме мене до самого кінця подорожі. Як поведінкою, так і зовнішнім виглядом він страшенно нагадував роззяву Жака Паганеля з роману «Діти капітана Гранта». Поряд з ним, підклавши ноги під себе, клювала носом щуплява русявка, його дівчина. Парочка з Бенілюксу завтра відбувала до Оахаки лиш на пару годин раніше від мене, при цьому не маючи ще ні квитків на автобус, ні кімнати у хостелі. Отак їхали, аби лиш кудись їхати. Вони саме мляво дискутували, в якому хостелі Оахаки краще спинитися, тому я не полінувався і притяг свій itinerary на добрих півсотні сторінок — з картами, маршрутами, директивами і бронюваннями: нате, мовляв, дивіться, буржуї, як треба готуватися до подорожі.

Візаві, закинувши ноги на журнальний столик, простягся ще один «бекпекер» — Джеймс Кадлецек, статечний і блідий, не в міру дивакуватий фрілансер з Далласу, який писав статті для різних Інтернет-видань, безперестану кочуючи світом. Біля нього приткнувся столичний мексиканець — Хосе Луїс Іслас, товариш техасця, який супроводжував його у поневіряннях південними мексиканськими штатами. Завтра вони мали лізти на вулкан El Malinche недалеко від Пуебли.

Ми потопали в надутих еластичних кріслах, абияк розставлених на особливій площадці, що нависала прямо над входом до патіо. Стіни cuadra надійно захищали нас від шуму машин та вуличного гамору, який не зникав навіть уночі. Було надзвичайно приємно після тригодинної трясовиці в паршивому автобусі напівлежати у м’якому шкіряному фотелі, потягуючи звичайнісіньку «колу» і повагом розмовляючи ні про що з незнайомими, але близькими по духу людьми.

На все про все у Пуеблі я мав один день, тому наступного ранку підхопився рано, проспавши усього три години, і подався досліджувати місто та його околиці.

Пуебла виявилась славним містом. Людним і гамірним, точно як Мехіко, але більш безпосереднім та натуральним. Якщо центральна частина Мехіко мало чим відрізняється від європейських столиць — такі ж величні будови, пафосна архітектура, засилля мармуру та граніту, всюдисущі арки та колони, — то Пуебла є типовим мексиканським містом без жодного відбитка європейської прилизаності, плюгавості й модерної пишноти, при цьому ніскільки не втрачаючи у своїй красі.

В центр міста вклепалось типове Зокало: квадратна площа, собор на одній зі сторін майдану, педантично вирівняний парк із водограями посередині. Звідусіль на нього напирали абсолютно однакові за розмірами cuadras, зате перед самим Зокало невисокі, не вище двох поверхів будинки, що немовби розкривались, вилазили з-під непримітних крицевих квартальних мурів, виставляючи напоказ багато оздоблені фасади, які й до сьогодні зберігали невитравні сліди архітектури іспанської доби.