Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис (книга бесплатный формат .TXT) 📗
На березі проміж дерев було видно полум'я великого табірного багаття. Хтось наспівував давню одноманітну матроську пісню, виводячи після кожного куплету такі занудні рулади, що можна було тільки подивуватись, як самому співакові не урветься терпець. Я частенько чув цю пісню в тому нашому плаванні й запам'ятав з неї такі слова:
Ніхто не вернувся додому гулять,
А вийшло їх в море аж сімдесят п'ять.
Я подумав, що ця журлива пісня цілком пасує до настрою людей, які зазнали таких тяжких втрат сьогодні вранці. Але з того, що я бачив на власні очі, знати було, що ці морські розбишаки такі самі бездушні, як і море, яким вони плавають.
Нарешті знову зірвався вітер. Шхуна здригнулася й посунулась до мене в темряві. Відчувши, як ослабла линва, я одним сильним рухом перетяв останні волокна.
Вітер мого човника майже не зачепив, і я раптом опинився під самісінькою провою „Еспаньйоли“. Шхуна стала повільно обертатися навколо своєї осі й попливла за течією. Я веслував щосили, остерігаючись, щоб вона мене не перекинула. Та шхуна все тягла човника за собою, і, не мігши відірватись від неї, я тільки повільно пересувався від прови її до корми. Зрештою, однак, пощастило таки відштовхнутися від небезпечного сусіди, але в останню мить мені попався в руки кінець кодоли, що звисав з корми. Я одразу ж ухопився за нього.
Чому я зробив це, не знаю, — мабуть, інстинктом). Та тільки кодола опинилася в моїх руках і я впевнився, що вона міцно прив'язана, мені раптом закортіло заглянути у віконце каюти.
Перебираючи руками кодолу, я підтягнув човника ближче до борту і з неабияким ризиком напівпідвівся й побачив стелю та частину каюти.
Тим часом шхуна і з нею мій човник прудко йшли за течією: ми вже порівнялися з багаттям на березі. Судно лунко „заговорило“, як кажуть моряки, себто почало з плюскотом розтинати хвилі, але чому пірати не здіймають тривоги, я зрозумів, аж коли зазирнув у віконце. Одного погляду мені вистачило, хоч я зі свого хиткого суденця й не міг довше роздивлятись. Гендс та його товариш зчепилися врукопаш і душили один одного за горло.
Я хутко сів назад на поперечку в човні, бо ще мить — і опинився б за бортом. В очах у мене все ще миготіли люті, налиті кров'ю обличчя у тьмяному освіті закіптюженої лампи. Я навіть заплющився, аби очі швидше пристосувались до темряви.
Нескінченна балада на березі нарешті скінчилась, і поріділа ватага хором затягла пісню, яку я чув так часто:
П'ятнадцять хлопців на скрині мерця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Пий, і диявол тебе призведе до кінця.
Йо-го-го, ще й пляшечка рому!
Задумавшись про те, що зараз коять ром і диявол у каюті „Еспаньйоли“, я раптом відчув поштовх: мій човник круто хильнувся і наче змінив курс. Швидкість течії якось дивно посилилась.
Я враз розплющив очі. Навколо плюскотіли, поблискуючи легким фосфоричним світлом, піняві гребінці дрібних хвиль. „Еспаньйола“, за якою на відстані кількох ярдів пливла моя душогубка, теж, здавалося, змінила курс. Я тьмяно бачив, як її щогли погойдувалися в темному небі. Та чим пильніше я вдивлявся, тим більше переконувався, що шхуну також почало відносити на південь. Я оглянувся на берег, і серце моє тьохнуло: багаття тепер палало якраз у мене за спиною. Отже, течія завернула під прямим кутом, тягнучи за собою і важку шхуну, і мого хиткого човника. Щораз бурхливіший і пінявіший потік усе прудкіше мчав нас через вузьку протоку в чисте море.
Нараз шхуна круто повернула градусів на двадцять щонайменше, і майже ту саму мить я почув один за одним два вигуки на борту. По трапу з капітанської каюти затупотіли ноги, і я подумав, що пірати припинили бійку, відчувши спільну небезпеку.
Я ліг на дно свого мізерного човника і здався на волю Божу. Вийшовши з протоки, ми неминуче попадемо в смугу ревучих бурунів, які швидко позбавлять мене всіляких клопотів. Та хоч смерті я не боявся, але не ставало духу глянути у вічі тій небезпеці, яка на мене чигала.
Так я пролежав, певно, не одну годину. Хвилі підкидали мене й обсипали бризками, і з кожним черговим зануренням човника я сподівався: це вже кінець. Але поволі мене опосіла втома, найшло якесь заціпеніння й безпам'ять, і я, незважаючи на весь жах свого становища, непомітно заснув. Мені приснилися на моєму розгойдистому ложі рідні околиці й старий наш „Адмірал Бенбов“.
Розділ XXIV
ЧОВНИКОМ ПО МОРЮ
Коли я прокинувся, був уже ясний день, і човник мій плив уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце вже зійшло, але його закривало від мене громаддя Підзорної Труби, що з цього боку урвисто спадало в море.
Неподалік видніли мис Буксирна Голова й гора Бізань-щогла: гора була гола й темна, а Голову обступали стрімчаки в сорок-п'ятдесят футів заввишки і здоровезні брили скелястих відламків. Від мене було заледве чверть милі на південь до того рогу, і я вже ладен був узятись за весло й прямувати в тому напрямку.
Але незабаром я відмовився від цього наміру. Між нагромадженим скеляччям вирували й пінилися буруни, величезні хвилі одна за одною гуркітливо здіймалися вгору в шумовинні й бризках. Наблизитися тут до берега означало йти на певну загибель: або я розіб'юся об скелі, або потону, марно намагаючись на них видертись.
Та не тільки це лякало мене. На пласкуватому береговому камінні повзали, час від часу шумливо хлюпаючи у воду, якісь здоровенні слизькі страшидла, схожі на м'якотілих слизняків, тільки неймовірно великих. Їх було кілька десятків, і від їхнього гавкотіння аж луна розходилась поміж надбережних скель.
Я вже потім довідався, що то були морські леви — тварини зовсім безневинні. Проте сам вигляд їх, а також круті береги й високі хвилі прибою відбили в мене бажання причалювати тут до берега. Я волів краще вмерти з голоду в морі, ніж наражатись на таку небезпеку.
Тим часом з'явилась, як мені здалося, інша можливість урятуватись. На північ від Буксирної Голови на пору відпливу виступила довга піщана обмілина. А ще далі на північ виднів другий мис, Лісистий, як він звався в нас на карті, увесь порослий високими зеленими соснами, що доходили мало не до самої води.
Я пригадав Сілверові слова про північну течію вздовж усього західного узбережжя Острова Скарбів і здогадався, що вже потрапив у неї. Тому я вирішив проминути Буксирну Голову і приберегти сили на той час, коли спробую причалити до Лісистого мису, який здавався трохи привітнішим.
На морі перекочувались великі розмірені хвилі, покриті брижами. В одному напрямі з течією віяв погідний південний вітер, і морські вали плавно підіймалися й опускались.
Якби вітер був рвучкий, я б давно вже потонув, та навіть і тепер можна було дивуватись, як легко й вільно йде моє благеньке суденце. Лежачи на дні човна, я не раз бачив, як величезна блакитна хвиля ладна була поглинути мене. Але мій човник, підстрибуючи, мов на пружинах, зграбно, як пташка, злітав на гребінь і опадав униз.
Потроху я набрався сміливості й підвівсь у човні, щоб спробувати веслувати. Але на ході його прикро давалося взнаки навіть найменше порушення рівноваги. Досить мені було ворухнутись, як човник замість свого плавного руху так рвучко злетів з гребеня хвиль, аж у мене голова пішла обертом, а тоді занурився провою у воду, збивши цілу хмару бризок.
Наляканий і весь мокрий, я знову ліг на дно, а човник, здавалося, тут-таки ж опам'ятався і знов безпечно помчав між хвиль. Мені стало ясно, то він не терпить втручання у свій рух. Але коли так, то як же я зможу дістатись до берега?
Мене це страшенно налякало, однак я все-таки не розгубився й почав обережно вичерпувати своєю морською шапкою воду з човника. Потім, приглядаючись з-над облавка за його ходом, спробував збагнути, чому він так легко перевалює через вали.
Я помітив, що кожна хвиля зовсім не така рівненька й гладка гора, якою здається з берега чи з борту корабля. Швидше вона схожа на пасмо нерівних горбів зі шпилями, рівнинами й долинами. Човник, полишений сам на себе, скеровувався то в один бік, то в інший, вибираючи, так би мовити, пласкіші місця й уникаючи крутих схилів і урвистих високих гребенів.
