Острів Скарбів - Стивенсон Роберт Льюис (книга бесплатный формат .TXT) 📗

Цей мій другий несподіваний вибрик був ще гірший від першого, бо ж захищати блокгауз лишилися тепер тільки двоє здорових людей. Проте, як і за першим разом, мені пощастило, і я дуже сприяв урятуванню нас усіх.

Я попрямував до східного берега острова, щоб далі йти з того боку коси, який виходив до моря і де мене не могли побачити зі шхуни в бухті. Пора вже була передвечірня, хоч сонце стояло ще високо. Пробираючись між високих дерев, я чув не тільки неперервний гуркіт прибою, а й шерех гілок та листя вгорі, — отже, з моря подував досить сильний вітер. Незабаром війнуло прохолодою, і за кілька кроків я вийшов на узлісся й побачив перед себе синій сліпучий простір моря аж до обрію і прибій, що піняво клекотів під берегом.

Я не бачив ні разу, щоб море біля Острова Скарбів було спокійне. Навіть у тиху погоду, коли морська синява нерухоміла під яскравим сонцем, на цей берег з гуркотом котилися величезні вали, і так тривало вдень і вночі. Гримотіння прибою чулося скрізь на острові, від нього нікуди було сховатись.

Я йшов берегом, з насолодою вбираючи в себе гул моря; потім я вирішив, що вже досить далеко зайшов на південь, і під захистом густого чагарнику побрався повзкома на хребет коси.

Позад мене було чисте море, попереду — бухта. Вітер з моря, наче вичерпавши свою навальну силу, майже зовсім ущух, і його заступили мінливі повітряні течії з півдня й південного сходу, цю приносили густі хмари туману. Протока, захищена Островом Кістяка, здавалася такою ж спокійною і олив'яно-тьмяною, як і того дня, коли ми вперше її побачили. „Еспаньйола“, від ватерлінії до верхівки щогли, де повис „Веселий Роджер“, уся віддзеркалювалася в нерухомій воді.

Біля борту шхуни стояла шлюпка, на кормі її сидів Сілвер, якого я розпізнав би з будь-якої відстані. Він розмовляв з двома піратами, що перехилилися до нього через борт судна. В одного з них, безперечно в того самого, котрий пару годин тому перелазив через частокіл, на голові був червоний ковпак. Вони, видимо, балакали й сміялися, але між нами простягалася ціла миля, і я не міг розібрати жодного їхнього слова. Раптом до мене долинув страшний нелюдський крик; я аж здригнувся з переляку, але потім упізнав голос Капітана Флінта, папуги, — мені навіть здалося, що я побачив барвистого птаха на руці в хазяїна. Скоро після того шлюпка відчалила від шхуни й попрямувала до берега, а пірат у червоному ковпаку і його товариш пішли в каюту.

Сонце сховалося за Підзорною Трубою, туман погустішав, і почало швидко смеркати. Я зрозумів, що не можна гаяти ні хвилини, коли я хочу розшукати човна сьогодні.

Біла скеля на косі чітко вирізнялася над чагарником, але до неї було відстані десь так в одну восьму милі, і в мене пішло чимало часу, поки я дістався туди — іноді доводилося навіть рачкувати в густих кущах. Була вже майже ніч, коли я намацав руками гоструваті виступи скелі. Під нею виявилась малопомітна серед густого чагарнику по коліна та піщаних горбів невеличка западина, поросла зеленим мохом. У глибині западини видніло маленьке шатро з козячих шкур, подібне до тих, які роблять цигани в Англії.

Я заліз у западину, підняв край шатра й побачив там Бен-Ганового човна. З усіх саморобних човнів цей був, так би мовити, найсаморобнішим. Бен сплів з пружного гілля кривобоку раму, а потім обшив її козячими шкурами, хутром усередину, — оце й був увесь човен. Не знаю, як він міг витримати дорослу людину, коли навіть я ледве вмішувався в ньому. У човні була вузенька лавочка для весляра й опора для ніг, лежало там і невеличке весельце з двома лопатями.

Доти я ніколи не бачив плетених рибальських човнів, на яких плавали стародавні брити. [36] Але згодом мені довелося побачити одного з них. Тож аби ви мали краще уявлення про Бен-Ганового човна, я скажу, що він був схожий на найпершого й найнезграбнішого з тих давніх суденець. А втім, він мав також головну їхню перевагу: був легкий, і його вільно можна було переносити з місця на місце.

По тому, як я відшукав човна, мені треба було б схаменутись і вернутися до блокгаузу, але в мене виник уже інший план. Я так захопився ним, що не зрікся б його навіть на вимогу капітана Смоллета. Я надумав підплисти вночі до „Еспаньйолн“ й перерізати якірну линву, щоб течія десь викинула судно на берег. Я був певен, що заколотники після сьогоднішньої невдачі тільки й мріють знятися з якоря і вийти в море. Цьому й слід було перешкодити, поки ще не пізно. А оскільки на шхуні, як я помітив, нема жодної шлюпки, то мій замір можна було здійснити, не дуже й ризикуючи.

Чекаючи, поки зовсім стемніє, я сів на пісок і почав гризти сухарі. Ніч випала найпридатніша для мого задуму. Туман заснував усе небо, і коли примерхли й погасли останні промені сонця, на Острові Скарбів запанувала цілковита темрява. Взявши на плечі човна, я вибрався із западини і спотикаючись почвалав до води. Серед навколишнього мороку були тільки дві світлі цятки: велике вогнище на березі край болота, де пиячили розгромлені пірати, і вогник з кормового віконця на шхуні, що стояла на якорі. Завдяки відпливу шхуна тепер обернулася провою до мене, тож я бачив не самб це світло, а тільки невиразний відблиск його в тумані.

Відплив почався вже давно, і мені довгенько довелося йти мокрим піском, грузнучи по литки, перш ніж я наздогнав воду, що відступала від мене. Побрівши ще трохи мілководдям, я досить вправно спустив свого човника на поверхню води кілем униз.

Розділ XXIII

У ХВИЛЯХ ВІДПЛИВУ

Човник, як я й гадав, виявився цілком придатним для людини мого зросту й ваги — легким і рухливим, але заразом він був до того примхливий та хисткий, що кермувати його було просто несила. Хоч ти що з ним роби, а він усе хилиться на один бік і знай собі крутиться й крутиться. Недурно ж сам Бен Ган визнавав, що дати раду цьому човнові може тільки той, хто „принатуривсь до нього“.

Я ще, звісно, „не принатуривсь“ до човника, і він у мене завертав куди завгодно, тільки не туди, куди мені було треба. Здебільше він лягав на курс, рівнобіжний до шхуни, тож якби не відплив, я б нізащо не дістався до шхуни. На щастя, течія підхопила мене й понесла в тому напрямку, де була „Еспаньйола“.

Спершу судно замаячіло переді мною плямою, ще чорнішою за навколишню темряву, потім вирізнились обриси корпусу і щогл, а ще за хвильку (бо течія відпливу чимдалі дужчала) я опинився біля якірної линви, за яку й ухопився.

Линва була натягнута, мов тятива, — з такою силою рвався корабель з якоря. Навколо шхуни хвилі плюскотіли й хлюпали поночі, як гірський потік. Тільки різонути раз ножем — і „Еспаньйола“ помчить туди, куди понесе її течія.

Але я вчасно збагнув, що коли зразу перетяти туго натягнену линву, вона може вдарити мене, як кінь копитом. Якби я зважився на таку дурість, то беркицьнувся б у воду разом з човником.

Отож я стримався і був би зовсім зрікся свого наміру, якби не добра нагода. Однак вітерець, що перше був віяв з південного сходу та півдня, тепер перемінив напрям на південно-західний, і поки я розмірковував, раптом налетів шквал і посунув „Еспаньйолу“ проти течії. Линва під моєю рукою, на превелику радість, послабла, а рука на часинку занурилась у воду.

Зрозумівши, що час діяти, я вихопив з кишені ножа, розкрив його зубами й одне по одному почав перерізати волокна линви. Коли їх лишилося всього два, я зупинився, дожидаючи, коли порив вітру ще ослабить линву, щоб можна було її перетяти до кінця.

Увесь цей час із каюти лунали гучні голоси, але я, правду кажучи, так захопився своєю справою, що не звертав на них ніякісінької уваги. Тепер же, маючи вільну хвилинку, почав до них прислухатись.

Один голос належав стерничому Ізреєлові Гендсу, колишньому канонірові у Флінта. Другим співрозмовником був, безперечно, мій добрий знайомий у червоному ковпаку. Обидва, судячи з голосів, були добряче п'яні й пили далі, бо коли я саме прислухався, котрийсь із них з п'яницьким вигуком відчинив кормове віконце й щось пошпурив у воду = чи не порожню пляшку. А втім, вони не тільки пиячили, а й запекло сварилися. Лайка сипалась безперестану, і не раз мені здавалося, що ось-ось почнеться вже й бійка. Проте сварка на який час припинялася, голоси трохи тихшали, потім вона спалахувала по-новій, щоб за кілька хвилин ізнов стихнути.