Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— От вам ще одна генеральська правда, — говорить оратор з бочки. — Для генерала у нас голод, а от для слюсаря борщ і каша. (Сміх). Та може ви нам не вірите. Думаєте — пропаґанда, ясно, знаємо. Забивають баки. Не одні були. Всі гарно говорили. Всі ви святі та Божі. Так от ми, товариші, коли ви нам не вірите, от що зробимо: виберіть з-поміж себе найдовіреніших… Та тут, бачу, більше жінок і стариків — воно зрозуміло. Чоловіків, так би мовити, щось тут не дуже… Та ви все таки виберіть… Для нас все одно кого, хай навіть з тих, що були з генералами. Ручаємося, що з них і волос не спаде, а ми повеземо їх всього навсього до Харкова… Повеземо машиною, «фордом», честь-честю… І покажемо, який у нас у Харкові голод… Поведемо їх по наших столовках, та по ресторанах, та по базарах… От! І побачать. А тоді перевеземо назад, і вони вам тут розкажуть. Згода, товариші? — Загальна мовчанка. — Та чого ж мовчите? — Мовчанка триває. — Та що ж це ви? Блекоти об'їлись чи що?
— Та ми вам і так віримо! — вириваються окремі голоси.
Оратор говорить далі, виголошує славу армії, партії і вождям, витирає з чола піт і сходить з бочки. На його місці з'являється третій. Публіка вже втомлена, вже готова. Третій говорить коротко, ясно, ділово. Знов говорить про красну армію, про її завдання, про її труднощі. Ще раз згадує фронти, інтервентів, здобутки революції, землю і свободу і нарешті ставить питання руба: красна армія потребує допомоги і не лише на словах, а на ділі. Їй треба помогти. Добровільно помогти. Від щирого серця помогти. І помогти їй мусить сам народ — не англійці, банкіри, не чужоземні інтервенти. А народ… Трудовий народ. Справжній. Оратор вичитує станиці, що вже виконали свій народній обов'язок, що добровільно пішли на заклик красної армії, самообложилися і додали бійцям: Станиця Бєлянська — двадцять п'ять коней, десять корів, триста пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів проса, сто пудів сіна. Станиця Ніколаєвська: двадцять коней, десять корів, двісті п'ятдесят пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів сіна. Станиця Кульмачовка, станиця Кочетовка, станиця Камишевська. Десять таких. Черга тепер за станицею Мар'янською. Станиця Мар'янська билася на своїх полях і городах до останньої краплі крови, її чоловіки впали, або відійшли, її не переможено зброєю, але її переможено «летючим культпропом» Першої Кінної. Вона здалася. Вона самообкладається. Вона додає.
Летючий виїзний відділ пізньої ночі, втомлений, але переможний, вертається до своєї бази на станції Власовські Копи, що недалеко міста Шахти. Там стоїть той потяг і ті люди. Пізня ніч. Небо всипане зорями. Сад. Лягає роса. Огнище. Далі в темряві бовваніють рештки веж колишніх копалень. Біля вогнища лежать, сидять, стоять молоді люди в різних одягах — колишніх царських гімнастьорках, англійських та американських блюзах, вилинялих атласних толстовках. Тринькає гітара. Над вогнищем в'ється дим, інколи побризкують іскри. В диму на триножнику висить чайник. З дерев там то там падають яблука. Йде розмова:
— Розуміється, коли брати музику абстрактно… А от музика конкретна, жива, намацальна… — Говорить чорнявий, гарний, молодий чоловік у новій офіцерській гімнастьорці…
— Та хто, Андрюша, каже, що зайва, — відповідає інший подібний, що лежить боком на траві. — Я тільки кажу — музика розкладає. Так. Розкладає. Обезвольнює…
— Коли так дивитись — кожне мистецтво розкладає… Навіть наше, пропаґанда… Але тут залежить… Все залежить… Від свідомости, від ясности мислення… Мене, наприклад, ніяка музика, ніяке мистецтво не пройме…
— Ну, ну, Андрюша, — перебиває один добродій на ім'я Злотник, політрук відділу, що сидить на сідлі і їсть яблуко.
— Ясно — ні, — каже той самий Андрюша. Розуміється, кожну істоту, живу, півживу і мертву можна розкласти… Ясно, що можна. Нема на світі речей неможливих… Одначе…
— Ти великої про себе думки, — каже Злотник.
— Саме такої, як треба, Злотник. Ти от говорив про селян…
— Лиши твоїх селян, — перебиває Злотник. — Вичавимо їх, мов цитрину і баста — хочуть вони, чи не хочуть. Ідеали, що ми їм служимо… — 3 дерева, що над головою Злотника, падає яблуко, вдаряє його по голові і відкочується на бік до рову. — Ах! — викрикнув він. — Да куди, чорт, котишся? — зривається і біжить за яблуком, що лежить вже в розі освітлене вогнищем. Той, що говорив з Андрієм, починає наспівувати «Ех, яблочко — куда котішся», Андрій підхоплює мотив і вони тут же імпровізують нові куплети, «попадьош Грішкє в зуби — нє варотішся». Мотив тягнеться, як дим з багаття, перший куплет, другий, третій, про Махна, про Леніна і Троцького, про Петлюру, про Калєдіна. Це діло Андрія складати ті куплети, множити їх і розсівати тисячами по широкому світі.
Потім всі п'ють чай з кексами американськими, здобутими від Врангеля, для летючого відділу окремо береженими. А опісля всі розходяться. Друга година ночі. Трудовий день закінчено.
Андрій спить на соломі в куріні сторожа, під широкою яблунею. З ним спить компоніст летючого відділу. Андрій часто так лежить горілиць і часто передумує своє життя. Всі ті там, на хуторі. Розкидані, розсипані… Згадує Ольгу. Харків… І дійсно «куда котішся», думає Андрій…
Через кілька тижнів «Культпроп» Першої Кінної знято з якоря і послано далі, в Україну, на захід, на Польщу. В текстах «козаки» замінено на «селяни». «Разбіть полкі гнілиє буржуєв», на «разбіть полкі стальниє поляков». Все інше по-старому. І потяг котиться і котиться, все далі і далі. З його стін летить на всі боки і розсівається по вітру більшовицька «правда», а з вікон рветься і розноситься по широких просторах «яблочко». Колеса крутяться, роструби галасують, машинки цокають, оратори чергуються.
VIII
1921 року Андрій Мороз знов у Харкові. Демобілізований. На ньому англійські штани з денікінця, французький плащ з поляка, жовті, на рипах, чоботи з петлюрівця. Одразу з'явився у Виноградових. Здивування велике, думали — загинув. А як там відносно… мешкання? Обшуміла, посіріла, подібна на базарну бабу, колишня пишна пані Виноградова, у клопоті. Заняте. Але знаєте, Андрюша? У нас же прекрасна ванна порожнює.
Андрій оглянув ванну, вона, як така, давно не функціонує, але на приміщення для героя громадянської війни, цілком годиться. Бо вибору нема. Місто запхане, мов дорожна валіза, на хідниках поріс мох, вітрини затягнулись павутинням, і ніде нічого істівного.
Улаштувався Андрій спочатку в держвидаві, там уся їх «летюча» — і Злотник, і Пєтухов, і інші, і інші, але прийшла перша чистка, і Андрія, як непевного соцпоходження, вичистили.
І от він без діла, без засобів, без харчів у своїй ванній живе з випадкового — новельки, якась коректа, якісь рецензії. Зустрів раз Злотника.
— Ну, як поживаєш?
— Здорово, — каже Андрій.
— Не сочиняєш куплетів?
— Інколи.
— На здоров'ячко!
— Дякую. — І розійшлися.
У Андрія маленький роман — Рокітка. Їй вже сімнадцятий, вже не червоніє, продавала з матір'ю барахло на базарі — ясноока дівчина, струнка у спідниці із старих фіранок. Андрій їй подобається. Університетський сад, алеї, старі липи, жовтий лист, порожні лавки. І розмови про світ, рослини, Шекспіра, Блока, Рабіндраната Таґора.
Двадцять третього року з'являється в Харкові перший великий український журнал — «Червоний Шлях». Андрій заніс туди оповідання «Жнець на спілку» — прийняли і прислали п'ятдесят карбованців. Наліг на оповідання, хоча критик з «Гарту» з'їхав порядком за брак лінії, за невластивий добі «душок». Друге оповідання «Спроба бути великим» той же критик назвав виразно «куркульським».
У ті ж часи написав до своїх на хутір. Ні, дістав перший лист від своїх. Намацали його через редакцію журналу і зробила це, розуміється, Ольга Лоханська.
Ольга! Хутір! Жаром сипнуло. Навмисне забував, не вертався, не давав знаку, перейшов на іншу планету. І враз той шматок густо списаного, дуже знаним, енергійним письмом, паперу вирваного із старого, передвоєнного шкільного зшитка у конверті, зліпленім дома. Тон. Стиль. Так, Ольга — ясно. «Коханий Андрію! Ти забув за нас, але ми не забули за тебе. Я догадалась, що Марта з «Бути великим» це я. «Коли сонце зливою топленого заліза западало за схил плянети, відливаючи рештки свого жару холодним хмаринам, що товклися по верхах осокорів правого берега»… Коханий! Пригадую!» Довідався, що писала з-за кордону Таня, вона вчиться на медичному факультеті, що Іванові вернули десять десятин, що їх перший синок помер, що Мар'яна довгий час хворіла. І дуже, дуже підкреслено просить приїхати.
