Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги онлайн .txt) 📗
Його особисті прикмети мають богато привабного, але також і його чесноти не в однім побільшені в традиції. Його ославлена добродушність і вирозумілість, безперечно, були дуже часто тільки вирахованнєм: він не мстив ся на своїх ворогах тодї, коли уважав се ризиковним для себе, але не здержував своєї пімсти, коли чув за собою силу (нпр. побиваннє невільників в Ярославській битві). Його немилосердне поступованнє з репрезентантами против-князївського руху (з болоховськими городами, з Возвяглянами) змушує історика бути дуже здержливим в похвалах його добродушности, хоч зробити закиду якоїсь спеціальної нелюдськости йому також не можна. Його хвалене „братолюбиє” дїйсно могло дивувати сучасників, але тільки супроти звичайних княжих усобиць. Була в нїм рицарськість — відвага, певне понятє чести, відраза до нечесного підступу, але сей рицарський дух взагалї був широко розвинений між українськими князями.
Примітки
1) Іпат. c. 560.
2) Декотрі дослїдники (пор. Дашкевич Княженіе Даніила c. 140) думають, що причиною конфлїкту була коронація Данила, а розпочав ся він походом Куремси на Понизє. Я думаю, що слова лїтописи про рати держані Данилом з Куремсою вказують на якусь іще попередню війну між ними, бо пізнїйші походи Куремси Данило досить іґнорує. Думаю, що й самий стиль лїтописного оповідання про похід Куремси на Понизє — ex abrupto, без всякого пояснення, вказує, що конфлїкт Данила з Татарами став ся перед тим іще. У всякім разї напад Куремси на Понизє, хоч стоїть в лїтописи по коронації, мусїв стати ся перед нею, див. аналїзу лїтописного оповідання в моїй Хронольоґії с. 37.
3) Се була пізня осїнь (бывшю роскалью) найправдоподібнїйше 1252 р. — Хронольоґію с. 38.
4) В виданню Галицько-волинської лїтописи 1871 р. стоїть „яша МилЂя баскака”, без означення всяких вариянтів, так як би у всїх кодексах однаково читало ся. Тим часом у виданню 1843 р. читаєть ся: „яша милЂя и баскака” і в примітках означено, що сього и бракує в Іпатськім кодексї, так як би в Хлєбнїковськім і списанім з нього Єрмолаївськім було се и. Дїйсно, Карамзін, що мав Галицько-волинську лїтопись в Хлєбнїковськім кодексї, цитуючи сей уривок лїтописи, пише „МилЂя и баскака” (IV прим. 102). Очевидно, в Хлєбнїковськім кодексї дїйсно так стоїть, і ся історія показує тільки, як виданнє 1871 p., з котрого мусимо користати, далеке від певности. З новійших дослїдників боронить сеї лекції (з и) Молчановський (Очеркь извЂстій о Подольской землЂ с. 151-2), широко обговорюючи взагалї сей епізод. Я теж уважаю сю лекцію правдоподібнїйшою, але тільки з стилїстичних причин, тому що за словами: „яша МилЂя (и) баскака” в лїтописи читаємо: и приведе Левъ МилЂя къ отцю си”, а дальше про Милїя говорить ся заіменником (єму). Повтореннє імени Милїя було б безпотрібним тут, коли б мова все йшла тільки про нього, і баскаком був таки ж він.
5) Іпат. c. 526-7, 1241 рік.
6) Sane nuper carissimo in Christo filio nostro rege Ruscie illustri, quem loci vicinitas suorum secretorum plerumque reddit participem, per litteras suae accepimus referente, prefatos Tartaros fore paratos ad delendas reliquias, quos divina benignitas... ab ipsorum manibus liberavit, et ipsius vicinia christinitatis vesano spirititu, nisi Deus restiterit, conconculcanda — Theiner Mon. Pol. I ч. 107. Булї видані 14/V, значить Данило алярмував папу скоро по походї Куремси на Понизє.
7) Іпат. c. 555 (1254 р.).
8) Іпат. c. 556.
9) Іпат. c. 557.
10) Іпат. c. 560-5, Воскр. І. 162. Про похід на Польщу — річні записки польські в Monumenta Poloniae hist. II. 839, III, 73, 133, 307 і ин. і Великопольська хронїка ibid. II c. 585-6 (тут між участниками похода хибно названо й самого Данила; руські князї підступом видають Сандомир Татарам). Спеціальна розвідка Уляновского — Drugi napad Tatarow na Polske (Rozpr. hist.-fil. wydz. XVIII), також Semkowicz Kryt. rozbior c. 279 (хронольоґія).
11) Див. мою Хронольоґію c. 44-5. Польські записки датують смерть Данила 1266 роком — Monumenta Poloniae II 840, III c. 48, 171, але мабуть через атракцію: звістка про смерть Данила була звязана з походом Шварна на Польщу, що став ся 1266 р. В декотрих річниках потім її віддїлено і навіть поставлено по походї Шварна.
12) Іпат. c. 570.
Наступники Данила — становище Василька, його смерть. Відносини до Литви, Шварно в. кн. литовським: війни з Ятвягами. Відносини до Польщі; пляни Льва на краківський стіл, друга окупація Люблина. Відносини до Угорщини; слїди здобутків за Карпатами. Відносини до Орди; залежність від неї Галицько-волинської держави — її прояви; татарські спустошення. Лев Данилович і Володимир Василькович — їх характеристика; тестамент Володимира; заходи Льва і Юрия; Мстислав Данилович волинським князем.
Головою Галицько-володимирської держави по смерти Данила став Василько, але обміну волостей, практикованого давнїйше, при тім не було: в династії Мстислава прінцип дїдичности від давна мав перевагу над патріархальним старшинством. Василько й далї зістав ся на Волини, хоч уважав ся тепер головою династії. Така роля старійшини ясно виступає в лїтописи: Василька називав Войшелк своїм „отцем и господином”; Болеслав Соромливий по своїй війнї з Шварном, де брав участь і Василько, до Василька посилає посла, бажаючи помирити ся й запрошуючи до з'їзду.
З синів Данила Лев дістав по батькови Галичину — землї Галицьку й Перемишльську. Волость другого Даниловича — Мстислава нам незвістна, хоч безперечно він мав якусь волость — може Теребовельщину. Третїй — Шварно дістав Холмську і Белзьку землю, в додаток до своїх литовських волостей 1). Романа не було вже на сьвітї.
Родинна гармонїя Романової родини очевидно ослабла з смертию Данила. Хоч до явного конфлїкту не доходило, але зарисували ся дві партії: Василько й Шварно стояли в близшім союзї з собою, тим часом як Лев тримав ся осторонь. На сїм ґрунтї прийшло до крівавої подїї, що сплямила особу Льва: з'їхавши ся в Володимирі з Войшелком, що перебував на Руси по своїй абдікації, Лев, розгорячений вином, забив Войшелка, і се лїтописець толкує завистию Льва, що Войшелк віддав своє князївство (землю Литовскую) не йому, а Шварну. Пізнїйше, за Володимира Васильковича роздїл між родиною Льва і родиною Василька зазначив ся ще більше виразно.
Зрештою особливої особистої інїціативи Василько й по смерти брата, як і за його житя, нїчим не показує, і час його старшинування нїчим не визначний. Що правда, він і не був довгий, бо десь коло 1270 р. Василько вмер, передавши Волинь свому одинокому сину Володимиру. Ще перед ним зійшов зі сьвіта Шварно, не лишивши, здаєть ся, нїякого нащадку, і його волости забрав Лев 2). Таким чином уже в 1270-х рр. Романова спадщина звела ся до двох головних князївств: Галицького, князя Льва, й Волинського, кн. Володимира; по при них було меньше, нам незвістне князївство Мстислава. Коли-ж Володимир, не маючи синів, по смерти своїй (1288) передав своє князївство Мстиславу, таки дїйсно стало лише два князївства, більше меньше з таким подїлом земель, який істнував між Данилом і Васильком (Мстислав міг вправдї мати й далї щось із галицьких земель, але ми про них не чуємо нїчого). Тільки та важна ріжниця була, що сей подїл дїйсно був подїлом тепер; не було тієї одноцїльности Галицько-волинської держави, яка істнувала за перших Романовичів: відносини між Львом і Володимиром, потім Мстиславом зовсїм не були щирі, так що подїл сей мав зовсїм реальне значіннє, і се, розумієть ся, ослабляло державу.
Інтерес сих десятолїть, або властиво — тих звісток, які ми маємо про сї десятолїтя, бо на повність їх спустити ся нїяк не можна, особливо що до Галичини, — лежить головно в відносинах литовських і польських. В литовських відносинах ми спинили ся на смерти Мендовга. Тодї його вороги — братаничі Тренята (Стройнат) і Товтивил подїлили землї Мендовга, а Войшелк, котрого становища супроти останнїх неприязних відносин між його батьком і Романовичами близше не знаємо, втїк у Пинщину. З сього, що він втїк туди, а не на Волинь, не в Галичину, можна б виводити, що й він не помирив ся з своїми руськими свояками. Але незадовго оден по другім були убиті Товтивил і Тренята, і Войшелк з пинськими полками вернув ся на свою батьківщину. Він бажав пімстити ся над противниками свого батька, й шукаючи против них опори, знову зближаєть ся до Романовичів. Лїтописець каже, що Войшелк „нареклъ бяшеть Василка отца собЂ и господина” (се вже було по смерти Данила), і Василько прийняв його в свою опіку: він і Шварно помагали Войшелку в його боротьбі з ворогами. Вкінцї закінчивши кріваву свою нагінку над ворогами батьковими й своїми, Войшелк захотїв вернути ся назад до монашого житя і передав своє князївство Шварну (коло р. 1267) 3).
