Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Опівночі Пузицького до телефонного апарата викликав командир полку ім. Володимира Винниченка Гришко. Розпочав Гришко з вимоги «доповісти» йому про ситуацію на фронті. Командир Коростенської групи швидко спинив нахабу, що відпочив у тилу на станції Сарни, і наказав негайно прибути в його розпорядження…
Удосвіта 3 лютого ворожа артилерія обстріляла с. Васьковичі та його околиці. Наші батареї не відповідали. Замаскувавшись неподалік Михайлівки і Межирічки, вони терпляче чекали, коли з лісу виповзуть ворожі лави.
Нарешті. Ось вони. Нехай ще трохи підійдуть, щоб можна було прямою наводкою їх, сучих синів…
Коли москалі зблизилися до 500 кроків, гармаші відкрили вбивчий вогонь. Вчасно озвались і бронепотяги Коростенської групи. Більшовики, заметушивсь, кинулися тікати до залізниці — і потрапили під фланговий вогонь сотень, що зайняли позицію біля Дідковичів. А українська артилерія спішила розстріляти ворога, поки той не добіг до лісу…
Поранені москалі розповіли, що на коростенському напрямку наступають три піхотні полки. Підтримують їх два броньовані потяги та 12 гармат. Один курінь матросів обходить правове крило сірожупанників.
Василь Прохода одразу вислав кінну розвідку. Вже по обіді запорожці доповіли, що села В'язівка і Жарів зайняті матросами, які «гуляють». Ой і шкодував Пузицький, що немає в резерві зайвої сотні, щоб послати її вирізати грабіжників. Та все одно намір червоного командування захопити Коростень провалився…
Надвечір до Коростеня у «теплушках» прибув курінь (близько 200 вояків) полку імені Володимира Винниченка. Сам же Гришко їхав у розкішному потязі із салон-вагонів і вагонів першого класу. Його охороняла почесна варта.
Гришка запросили до штабу. Прийшов він з великим запізненням.
— Де тут полковник? — нешанобливо кинув з порога.
З правилами військової етики, як видно, Гришко був незнайомий. Нехтування субординацією виявив він і в розмові з Пузицьким.
Коли командир групи запитав про склад куреня, Гришко пихато відповів:
— Спочатку ви мені доложіть, що у вас робиться, а потім я вже буду знати, що мені робити…
«Це був один із бандитів, — підсумував Пузицький, — який добре враховує кожну хвилю, щоб йому не довелося загубити свою голову» [113, с. 94].
Проти ночі 5 лютого прибув ще один курінь Гришка. З великими труднощами, погрожуючи карою, Василь Прохода випер один з них на позицію.
Того ж дня стало відомо, що Директорія і корпус Січових стрільців залишили Київ, підступи до якого якраз і охороняла Коростенська група. «Це зробило надзвичайно тяжке вражіння на вояцтво», — свідчив Пузицький [113, с. 94].
6 лютого у штабі групи з'явився «старий дідок» Авдієнко, ще один представник Головного отамана. Емісар мав намір проінформувати командування групи про військово-політичну ситуацію. Але в цей час палав бій і було не до нього. Ось тут Авдієнкові під руку і підвернувся отаман Гришко, який на передову не поспішав. Чи вони мали якісь давні порахунки, чи Гришко встиг зневажити і представника Петлюри, але «дідок» побив командира полку, а потім ще й телеграфом вимагав від військового міністра «покарати Гришка на горло». Нарешті «дідок» від'їхав, взявши посвідку від начальника штабу Василя Проходи, що впродовж дня він, Авдієнко, «підбадьорював військо своїми промовами» [113, с. 94].
Очевидно, це був Михайло Овер'янович Авдієнко, член Центральної Ради, член Малої Ради, людина, за оцінкою Миколи Ґалаґана, експансивна, яка метеором літала всюди. Але ж Авдієнко був 1892 року народження. Чого ж тоді його називати «старим дідком»?
Компуз вибачається
Поведінка командира полку імені Володимира Винниченка погано впливала на військо. «Був цей Гришко несимпатичною людиною і крутієм», — так оцінював його начштабу Коростенської групи Василь Прохода [96, с. 293].
А в підпорядкуванні цього винниченківського махляра було півтори тисячі вояків, більше, ніж у двох полках сірожупанників. Та витягти винниченківців на позицію було вкрай важко. На передовій сповняли обов'язок перед Батьківщиною інші.
Оскільки Гришко скрізь представлявся довіреною особою Винниченка, Пузицький мусив бути обережним, бо на нього і так зусібіч летіли скарги, часом і відверта брехня. Насамперед жалілися командири, яких він намагався привести до тями.
Тож Пузицький, чоловік рішучий і неделікатний, у розмовах із Гришком часом стримувався, намагався переконати, а то й умовити. Але той ніяк не бажав змінювати на позиціях Сірі полки, які продовжували стоїчно виконувати обов'язки, не маючи змоги ні помитися, ні попрати речі. Гришко весь час знаходив нові й нові причини, щоб не виконати розпорядження командира групи.
Свідком однієї такої суперечки у задній кімнатці телеграфу став і Василь Прохода. Він стояв біля грубки і несхвально поглядав то на Гришка, то на свого командира, що понижував себе перед «довіреною особою Винниченка».
Пузицький зауважив цей погляд. Напевно, йому стало неприємно, що Василь побачив його в ролі прохача.
— А ви чого стоїте, як хер на іменинах?! — вигукнув роздратовано Компуз.
— Ліпше бути на іменинах, пане полковнику, ніж сидіти на поминках з таким крутихвостом, — відповів Василь і, розвернувшись, вийшов.
У своєму вагоні випив чарчину спирту і ліг спати. Мовляв, нехай Компуз сам пише оперативні накази та полагоджує справи штабу.
Наступного дня Василь написав рапорт, що через хворобу не може виконувати обов'язки (він і справді був виснажений). Попрохавши Костя Курила передати рапорт полковнику, ліг спати.
Зрозумівши, що образив начальника штабу, Пузицький прийшов до Проходи у вагон. Сталося неймовірне — Компуз вибачився.
— Знайшли на кому злість зганяти, — миролюбно відповів Василь. — Та тому Гришкові треба «двадцять п'ять» всипати й вигнати, а ви панькаєтесь із ним як із писаною торбою. Все одно з нього ніякої користі не буде. Його треба відпустити «на відпочинок», як він того хоче. Хай їде зі своїми ешелонами на всі чотири вітри, хоч до самого Винниченка, а не деморалізує інших.
— Погоджуюся з вами… А тепер вставайте, прошу! Йдіть до штабу.
І Василь повернувся до праці.
Січові стрільці
7 лютого ворог несподівано атакував українські позиції по всьому фронту. Відповідь наших батарей і кулеметів була страшна. Але червоні вперто просувалися вперед. Долю цього протистояння вирішив удар у фланги і тил більшовикам. Коростенська група могла святкувати перемогу. Але, попри поразку москалів, було не до свята — республіканські війська втратили броньований потяг, кільканадцять старшин і козаків, окрім того, постраждало близько 30 осіб. Тяжке поранення отримав і командир бронепотяга.
Патруль між Васьковичами та Коростенем вночі затримав трьох залізничників, які руйнували колію. Шкідників без зайвих сентиментів прилюдно повісили. «Робітники Коростенського залізничного вузла хоч і сиділи «тихо», але потребували пильного над ними догляду», — підсумував події того дня Антін Пузицький [113, с. 95]. Тільки успіхи петлюрівців змушували більшовицьких галабурдників не висовуватися. Якби в Коростенській групі почалось безладдя, прихильники «рабочє-крестьянской власті» одразу показали б свої зуби і кігті…
Майже три тижні запеклих боїв на лютому морозі до решти вичерпали сили сірожупанників. Вони мали моральне право на короткий відпочинок.
Ситуацію ускладнювало і те, що ні Оскілко, ні Петлюра не вислали «жодного хунта провіянту для людей й оброку для коней» [113, с. 95]. Не давали і коштів. Командування залишило групу напризволяще. А Овруцький повітовий комісар виявив себе з найкращого боку. Завдяки йому коні й люди не голодували.
Та сили вичерпувалися. Потрібен був відпочинок. Але щоденні прохання і вимоги Пузицького ні до чого не приводили.
Матеріальна частина полку (кулемети, рушниці, гармати) «була в надзвичайно лихому стані». Начальник артилерії Північного фронту Анатолій Дворенко-Дворкін ніякої допомоги не давав. Він був «самим непорозумінням». «Це була пародія не тільки на начальника артилерії, але й на старшину взагалі», — казав Пузицький [113, с. 95]. Ось такі люди траплялись в українському війську на керівних посадах! Отаманія в армії була «страшним і ганебним мементо» [113, с. 91].
