Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович (книга регистрации .TXT) 📗
Була третя година по обіді. Василь якось не помітив, що з телеграфу, де містився штаб групи, зникли всі телеграфістки. Дівчата «були гарненькі, як квіточки, й патріотки-українки», до того ж виявили себе кваліфікованими працівниками — «три чверті праці в штабі робили вони не гірше за військових канцеляристів і телеграфістів, яких до того ж ще й не було». Василь Прохода називав їх «співробітницями-древлянками» [94, арк. 956].
І ось залишилися тільки старший телеграфіст і начальник штабу. «У завше галасливому телеграфі настала мертва тиша». Час од часу, щоправда, нервово вистукував то один, то другий апарат, але після невдалих спроб викликати відповідь замовкав [94, арк. 956 зв.].
Було тихо і на станції. Раптом «із галасом пролетіла зграя ворон… І знову — напружено-нервова тиша. Щось готується… Завше спокійному сотникові Проході стало трохи моторошно» [94, арк. 956 зв.]. І ось почулися вигуки. Це мітингував 55-й Народного визволення полк. Чорна рада почалася… Заколотники виставили проти штабу групи кулемет, а до дверей — варту. Потім роззброїли козаків, які стерегли більшовицьких делегатів.
— Товарищ начальник штаба! — звернувся до Проходи латиш, якого привели бунтівники. — Эти товарищи думают, что мы арестованы, и пришли освободить нас. Это какое-то недоразумение. Что нам делать?
— Можете робити що хочете. Ви тепер цілком вільні. Але раджу ще раз: повертайтеся до своїх. Я вважаю вас порядними і чесними людьми, тож не раджу їхати до Рівного: там нічого доброго вас не чекає. Я перекажу на передову позицію, щоб вас без усякої затримки пропустили…
— Нас товарищи приглашают на митинг. Мы все-таки посоветуемся… Разрешите нам пойти к ним?
— Будь ласка…
Минуло півгодини. Знову різко задеренчав телефон. Це командувач Коростенської групи наказував перевести штаб й ешелон із постачанням сірожупанників на станцію Коростень-Центральний.
— Вже пізно, — відповів на це Прохода.
— Як?! Що ви кажете! — закричав у телефонну трубку Пузицький, почувши доповідь начальника штабу про ситуацію на станції. — Я їду із відділом сірих до вас!
Тим часом мітинг грізно гомонів. «Старший телеграфіст захопився знищенням телеграфних стрічок із записами оперативних оповіщень і розпоряджень, — згадував кубанець. — Вони горять червонуватим полум'ям. Сотник Прохода машинально складає докупи всі папери штабу… Слід ці папери спалити…
Влада на станції Коростень-Подільський перейшла до Чорної ради…
Коли більшовицькі делегати не дурні, а хоч би і дурні, але хочуть жити, то мусять використати ситуацію й оголосити в Коростені совєтську владу. Вони ж мають знати, що з порожніми руками назад їм повертатись не можна — там їх по голівці не погладять. Нічого доброго не обіцяє й подорож у штаб Оскілка. Більшовики можуть врятувати своє життя тільки ціною життя Проходи й інших, що не встигнуть утекти. Заколотники готові їх слухати. Два-три палких слова — й він за п'ять хвилин висітиме на телеграфному стовпі. «Але чого це вони так довго вагаються?.. Що вони зроблять?.. Ага, йдуть!» [94, арк. 956 зв., 957].
У штабі загрюкали підборами латиші, росіянин і троє «народних визволителів».
— Вот видите, товарищ! — звернувся латиш до Проходи. — Мы — свободны. Ваши же казаки освободили нас… Может, теперь мы прийдем к взаимопониманию?
— Раз влада на станції у ваших руках — будемо товаришами, — сумно всміхнувся у вуса начальник штабу. — Але щодо порозуміння, то будемо говорити одверто. Чого ви від мене хочете? Перш за все ви, як старшини, мусите розуміти, що без наказу я не маю права вести які б то не було переговори, а по-друге, мої права тут обмежуються он тим кулеметом. Частини, яким я можу давати накази, за 7 верст відси… Значить, мої розпорядження, що будуть суперечити інтересам української армії, залишаться невиконаними, та й таких розпоряджень я не віддам.
— Что же нам делать? Нас послали, чтоб прекратить эту взаимную резню. Время уже начать братские взаимоотношения обеих демократических республик.
Простодушність більшовиків виявила, що не вони, а він, Василь Прохода, господар становища на станції.
— Цілком розумію вас і страшенно жалкую, що ваше щире бажання зробити велике діло залишиться нездійсненим. Ваш уряд ніколи не відмовиться від влади на Вкраїні, а ми, вкраїнці, ніколи її добровільно не визнаємо. Ви запитуєте, що вам робити?! Ми хотіли відправити вас до штабу головнокомандуючого. Зараз ваше становище змінилось. Не як начальник штабу, а як чоловік раю вам повернутися до своїх. Я можу зробити розпорядження, щоб вас пропустили на фронті. Командуючий групою дасть на це згоду. Гарних наслідків од подорожі до головнокомандуючого ні для справи, ні для вас персонально не сподівайтесь. Отже, вибирайте, що вам до вподоби.
— Та що з ним балакать. Казав я, що нічого з цього не буде, — буркнув один козак.
— Мы пойдем еще посоветуемся с товарищами, — відповіли більшовики й вийшли з телеграфу.
— Пане Антоне! — Прохода підбіг до старшого телеграфіста. — Можете вже не палити стрічок. Над станцією ще довго буде розвіватися жовто-блакитний прапор.
— Невже?! Але чому вони ще стоять із кулеметами?
— А то нічого. Тепер вони вже не страшні. — Начальник штабу сів і почав писати наказ Лохвицькому республіканському куреневі зайняти відтинок фронту, що раніше був визначений для 55-го полку Народного визволення.
За чверть години знову прийшли більшовицькі делегати.
— Мы решили ехать вместе с полком ваших казаков в Ровно к главнокомандующему.
— Ну, що ж… З Богом! Най буде по-вашому, — із сумом промовив Прохода.
Йому страшенно не хотілося, щоб ці ідеалісти їхали до Рівного. «Там їх не зрозуміють. Їм безперечно припишуть деморалізацію наливайківців і бунт народньовизвольників, а за це… смертна кара» [94, арк. 958].
— Так чого ж нам і досі не дають паротяга? — нахабно кинув «народний визволитель».
Начальник штабу підійшов до віконця, що сполучало відділ служби руху з телеграфом, і звернувся до поручника Чернявського:
— Будь ласка, дайте негайно паротяг до ешелона «народньовизвольників» і відправте його! Подорож до Рівного через Звягель — Шепетівку. Наказ командувача групи.
Більшовики сердечно потиснули руку Проході. За п'ять хвилин «народні визволителі» зняли охорону й забрали кулемет. Невдовзі тихенько рушив потяг. «Ідеалісти-большовики поїхали…» [94, арк. 958].
Було тихе зимове надвечір'я. Сніг виблискував від проміння сонця, що схилялося за крайнебо. Василь Прохода не мав жалю до зграї зрадників, але йому було страшенно шкода делегатів, «ідейних комуністів-мрійників», яких чекала ліквідація за бунт полку Народного визволення [96, с. 300].
Так і сталося: в Рівному більшовикам не повірили, «їх обвинуватили у викликанні заколоту і судили». За тиждень червоні мрійники «вже не бачили сонця, що перед заходом посилало їм на станції Коростень свої останні проміні», — закінчував спогад «Жертви ідеї» Василь Прохода [94, арк. 958].
А Пузицький стверджував, що делегати до Рівного не доїхали: їх повісив у Звягелі повітовий комендант Падалка — очевидно, за наказом самого Пузицького.
Подібна ж доля чекала й на інших «ідеалістів №-го совітського полку». Після розслідування справи мітингу-бунту за небажання битися з українцями чекісти постріляли до 120 осіб. Про це розповів утікач з Красної армії. Тоді й стало зрозуміло, що то були за постріли в більшовицькому стані за кілька днів перед тим.
Отаман Біденко
Якось до штабу Коростенської групи спеціальним потягом приїхав отаман Біденко. Виглядав він досить імпозантно: високого зросту, «широкий у плечах і грудях, огрядний, жилавий, незвичайної фізичної сили, направду як той казковий велетень Святогор або Добриня Микитич, — так оцінив Біденка підполковник Армії УНР Михайло Середа. — Темно-русява голова його ніби вросла в плечі; на рожевому обличчі — карі замислені очі під густими насупленими бровами, великий римський ніс і пишні довгі вуса» [120, с. 17].
