Механічний апельсин - Берджесс Энтони (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
— Е ні, — лагідно й співчутливо протяг Дим. — Не кажи так більше. Досить, кентику!
Він щосили долбанул мене в рило, і з мого роз’юшеного носа відразу зацебеніла кров.
— Мене завжди оточували зрадники, — гірко промовив я, втираючи ладонью кров. — Я приречений на самко-мотність.
— Отут, — сказав Баржа. — Це те, що треба.
Ми зупинилися за містом. Довкола стояли голі дерева, деякі з них порипували під вітром, а здалеку долинало жужжаніє якоїсь сільськогосподарської машини. Вже сутеніло, була якраз середина зими. Навколо ані людей тобі, ані тварин. Лише ми вчотирьох.
— Вилазь, Алексе! — наказав Дим. — Зараз, хлопчику, дістанеш своє малєнькоє наказаніє.
Весь той час, поки вони вправлялися, водій сидів у машині за кермом, курив труїлку й почитував книжечку. Він увімкнув світло в салоні, щоб було краще видно. І зовсім не зважав на те, що витворялі Баржа й Дим з вашим скромним оповідачем. Не стану переказувати, що саме вони витворялі, — крізь жужжаніє сільгоспмашини та порипування голих дерев чулося лише зітхання та глухі удари. В освітленій машині водій незворушно гортав книжку, пускаючи хмарки тютюнового диму. А мене, братики, тим часом лупцювали. Нарешті Баржа чи, може, Дим — не скажу напевне, хто саме, — кинув:
— Мені здається, кентику, досить. А ти як гадаєш?
Наостанку кожен із них долбанул мене в ліцо, я зваливсь і простягся на обмерзлій траві. Було холодно, але я цього не відчував. А вони обтрусили ладоні, натягли шлеми та мундири, що їх перед тим поскидали, й повернулися до машини.
— Побачимось іншим разом, Алексе! — гукнув Баржа, а Дим лише по-блазенському заухахакав. Водій дочитав сторінку, відклав книжку, ввімкнув мотор, і вони рушили в бік міста, помахавши мені на прощання, — колишній мій кентик і колишній ворог. А я так само лежав — знеможений, виснажений.
Отже, не встиг я вийти з ув’язнення, як мене страшенно побили. А тут ще й полив крижаний дощ. І не видно було ні людей, ні світла в будинках. Куди мені йти, безпритульному, із самими дрібняками в карманах? Я заридав: «Ой-ой-ой! А тоді підвівся й пішов.
4
Дім, дім, дім… Я мріяв про дім, братики, і справді йшов до дому, цебто до «Оселі». В темряві я збився з дороги й рушив не в бік міста, а туди, звідки долинало жужжаніє сільгоспмашини. Цей шлях привів мене до селища. В мене було таке враження, ніби колись я його вже бачив. А втім, нічого дивного, всі селища схожі, особливо в тємнотє. З одного боку були будинки, з другого — щось на зразок шинку, а в кінці селища в самко-мотності стояв маленькій котеджик. На воротах вилискувала назва: «Оселя». Я змок під крижаним дощем до рубця, моя модна одєжда мала жалюгідний, зворушливий вигляд, чудовий «німб» на голівері обернувся в скуйовджені вонючіє патли, на ліце, я був певен, лишилися подряпини й синці, а кілька зубьєв, щойно я торкнув їх язиком, або ж болталом, випали. Все тєло нило, мучила спрага. Роззявивши пасть, я ловив холодні краплі. Шлунок, у якому не було піщі від самого ранку, — та й тоді, братики, він дістав її не багато, — бурчав: бур-р-р-р!
Отже, котедж називався «Оселя», і саме тут, можливо, жив чєловєк, ладний прийти на допомогу. Я відчинив ворота, трохи не посковзнувшись на стежці, — від дощу вона взялася крижаною кіркою, — підійшов до будинку і обережно, благальне постукав у двері. Ніхто не відгукнувся, отож я постукав дужче й дужче й довше і нарешті почув, як у передпокої зачовгали чиїсь кроки. Двері прочинились, і чоловічий голос запитав:
— Хто там? Чого треба?
— О, будь ласка, допоможіть! — попросив я. — Мене побили полісмени й кинули на дорозі помирати. Прошу вас, сер, дайте мені напитись і дозвольте трохи обігрітися.
Двері широко відчинилися, і я побачив м’яке світло й вогонь, що потріскував — трісь-трісь-трісь! — у каміні.
— Заходь, — сказав чєловєк, — хоч би хто ти був. Хай помогає тобі Бог, бідолашний страднику. Заходь, і дай-но я тебе огляну.
Похитуючись, я ступив у передпокій. Героя з себе я, братики, не вдавав, бо справді почувався знесиленим, помолоченим. Той добрий чєловєк узяв мене за плечі й підштовхнув до кімнати, в якій палав камін і яку я, звичайно, відразу впізнав. Аж тепер я збагнув, чому назва «Оселя» на воротах видалась мені такою знайомою. Я зиркнув на того чєловєка, а він співчутливо подивився на мене, і я пригадав тепер і його. Ясна річ, він мене не пам’ятав, бо в ті безтурботні часи я й мої так звані кенти, як ішли на моцниє дракі, пакості чи кражі, влаштовували маскарад — надягали маски. Це був приземкуватий мужік середніх літ — тридцяти, сорока чи й п’ятдесяти — в очках.
— Сідай ближче до вогню, — сказав він. — Зараз я принесу тобі трохи віскі й теплої води. Боже мій, боже мій, як же тебе побили! Він дбайливо оглянув мій голівер і ліцо.
— Це поліція, — пояснив я. — Клята суча поліція.
— Ще одна жертва, — зітхнув він. — Жертва нашого часу. Гаразд, піду принесу віскі, а тоді промию тобі рани.
Коли він вийшов, я роззирнувся в тій малєнькой затишній кімнаті. Безліч книжок, камін, кілька стільців. Було видно, що тут бракує жінки. На столі стояла друкарська машинка, поруч валялися аркуші паперу, і я згадав, що той чєловєк був письменник. «Механічний апельсин» — так називався тоді рукопис. Смішно, що це збереглося в моїй пам’яті. А втім, краще б я про це не згадував, бо тепер відчув потребу в допомозі й співчутті. А все — оті грязниє ублюдкі в жахливій білій будівлі, то вони зробили з мене такого безпорадного і спраглого на доброту. Навіть більше, тепер мені й самому хотілося поспівчувати комусь і допомогти, аби лиш хтось потребував цього.
— А ось і я, — сказав господар, повернувшись. Він дав мені склянку гарячого підбадьорливого пойла, я випив і відчув себе краще. Потім він промив подряпини в мене на ліце і промовив:
— Зараз приймеш гарячу ванну, а тоді вже розповіси про все за вечерею. Поки купатимешся, я приготую чогось гаряченького.
Я не міг стримати сліз, братва, такий він був добрий. А чєловєк, мабуть, побачив, що глаза мої на мокрому мєстє, бо поплескав мене по плечу й сказав:
— Ну ж бо, годі, годі!
Отож я піднявся сходами, прийняв ванну, а він приніс мені піжаму й халат, нагріті над каміном, а також стоптані тапочкі. І хоч у мене ще стріляло в голові й боліло все тєло, я вже був певен, що невдовзі почуватимусь багато краще. Коли я зійшов униз, то побачив, що він накрив уже в кухні стіл, поклав хлібину й поставив пляшку гострого соусу «Пріма». Потім додав ще чудову яєчненцію з ломтікамі шинки та розвареними сосисками, а також два кухлі солодкого чаю з молоком. Сидіти в теплі й вечеряти було просто кайфово. Я відчув, що страшенно зголоднів, тому, з’ївши яєчню, заходився ковтати ломтік за ломтіком хлєб, намазуючи його маслом і суничним варенням, яке брав із здоровєнной банкі.
— Краще вже не буває, — признався я. — Як же я вам за все це віддячу?
— Мені здається, я знаю, хто ти, — сказав господар. — Якщо ти справді той, кого я маю на увазі, то ти, друже, прийшов туди, куди треба. Чи то не твоє фото надрукували сьогодні ранкові газети? Чи не ти став нещасною жертвою отого жахливого нового методу? Коли так, то тебе послала сюди сама доля. Спершу людину піддали тортурам у в’язниці, а тоді викинули на вулицю, щоб її змордувала поліція! В мене серце за тебе розривається, бідолашний хлопчику.
Я не спромігся видушити з себе й слова, братики, хоч сидів з роззявленою пастью, ладний відповісти на будь-яке запитання.
— Ти не перший, хто шукає тут розради, — провадив господар. — Поліція вподобала нашу околицю й часто привозить сюди своїх жертв. Але це — справжній знак долі, що ти, жертва не лише поліції, також опинився тут. Може, тобі доводилося чути про мене?
Треба було дуже пильнувати, братики.
— Я чув про «Механічний апельсин», — відповів я. — Читати не читав, але чув.
— Он які — кинув він, і ліцо його засяяло, наче вранішнє сонечко над обрієм. — А тепер розкажи про себе.
