Механічний апельсин - Берджесс Энтони (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Це було, як ви, братики, знаєте, не зовсім так. На ньому все ж лишалася сяка-така одєжда, тож зовсім нагой він не був.
— Минуло вже понад два роки! — прокричав я в отвєт. — Я відбув покарання! І дістав науку! Он подивіться — мій знімок у газетах!
— Покарання, кажеш? — прорипів один дідуган, схожий на колишнього солдата. — Та таких, як ти, треба знищувати! Мов шкідливих комах! Оце й буде покарання!
— Гаразд, гаразд, — згодився я. — Кожен має право на власну думку. Прошу у всіх пробачення. А тепер я мушу бігти.
І я рушив геть з цього безумного старпьорского мєста. Аспірин — ось де вихід! Якщо проковтнеш сотню таблеток, напевне сконаєш. Аспірин, що продається в аптеці. В цю мить «кристалографічний» хрєн закричав:
— Не випускайте його! Цю бездушну свинюку треба покарати по-справжньому! Хапайте його!
І ось, братики, — хто не вірить, хай зробить те, про що я вже казав, — кілька старих маразматиків, років під дев’яносто кожному, вчепилися в мене своїми тремтячими лапкамі. Від воні віджилості й хвороб, якою несло від тих здохляків, я відчув легку нудоту. «Кристалограф» насів на мене і став кволо долбать по ліцу. Я спробував був вирватися й злиняти, однак старечі руки, що тримали мене, виявились дужчими, ніж я гадав. Тут і решта старпьоров підшкутильгали від своїх газет, щоб не відпустити вашого скромного оповідача. Вони вигукували бєзумниє вєщі:
— Бий його! Топчи! Смерть йому! В зуби йому! І таке інше ге.
Я добре розумів, у чому річ. Адже старі — як діти. А дехто з них белькотів:
— Бідолашний Джек! Це собача трохи не вбило сердешного Джека!.. — І таке інше, наче все сталося лише вчора.
А втім, так вони, певно, й гадали. І ось уже ціле море вонючіх брудних старпьоров зібралося довкола, намагаючись учепитися в мене своїми немічними лапамі з ороговілими нігтями. Вони важко сапали й кричали, і попереду був наш «кристалографічний» кент, що раз у раз долбал мене по голіверу. А я, братва, навіть і не пробував дати їм здачі, бо краще бути побитим, аніж відчути нудоту й страшний біль. Хоча вже саме це насильство викликало в мене враження, ніби нудота визирає десь із-за рогу й очікує нагоди нахабно підкотитись мені до горла.
Нарешті з’явився службовець, ще досить молодий чєловєк, і закричав:
— Що тут діється? Припиніть негайно! Це читальна зала! Однак ніхто на нього не зважав. Тоді він попередив:
— Гаразд, у такому разі я викличу поліцію.
І я — ніколи б у жізні не подумав, що на таке здатний — вигукнув:
— Так, так, викличте, захистіть мене від цих божевільних старих! Службовець, як я помітив, не палав бажанням устрявати в драку, щоб вирвати мене з пазурів шалених, біснуватих старпьоров. Він просто кинувся до свого кабінету чи кудись інде, де був телефон. Старпьори вже ледве дихали, і я відчув, що досить легенько штовхнути їх, і вони полетять сторчака. Однак так само незворушно дозволяв їм обліплювати мене старечими лапамі й, заплющивши глаза, терпів немічні толчкі в ліцо і слухав захекані вигуки:
— Собача! Малолітній убивця! Хуліган! Шибеник! Смерть йому!
Кінець кінцем мене так боляче долбанулі по носі, що я сказав собі: «Та ну його к бісу, блін!» — розплющив глаза і заходився виборсуватись. Зробити це, братики, було зовсім не важко. І ось я вже з криком вихопився в коридор. Але ті старі месники кинулися мене переслідувати. Вони хапали, мов перед смертю, повітря й намагалися увігнати свої розчепірені, хижі тремтячі пазурі у вашого друга і скромного оповідача. Підставивши ніжку, вони звалили мене на підлогу й почали копати ногами, аж поки я, зрештою, почув голоси молодих мужіков:
«Годі, годі, негайно припиніть!» — і зрозумів, що то прибула поліція.
3
Геть очманілий, я бачив усе нєчьотко, але був певен, братва, що колись уже зустрічався з тими фараонами десь в іншому мєстє. Того, котрий схопив мене й потяг аж до виходу з біблії, я зовсім не знав; як для рожі він видався мені надто юним А от спини двох інших я, побий мене грім, уже колись бачив. Ті двоє весело і з великим удовольствієм періщили коротенькими нагаями старпьоров, покрикуючи.
— Ось вам, ось вам, розбишаки! Знатимете, як бешкетувати й порушувати державний спокій, негідники!
Так фараони позаганяли тих напівживих старих месників, що важко сапали й стогнали, назад до читальні, а тоді, із задоволеним смєхом, повернулись і уздріли мене. Старший з них вигукнув:
— Боже ж ти мій! Та це ж Алекс! Давненько не бачились, кентику. Як тобі ведеться?
Я був геть приголомшений. Уніформа і шлем не давали розгледіти як слід того, хто говорив, але його ліцо й голос здалися мені знайомими. Я глипнув на другого — бєзумноє ліцо, посмішка до самих вух. Тут не було ніяких сумнівів. Ще дужче ошелешений, я знову перевів погляд на того, що божився. Так, це був гладкий Баржа, мій давній ворог. А другий, певна річ, — Дим, колись мій кентик і ворог смердючого цапа Баржі, а тепер — фараон, в уніформі й шлємє, з нагаєм, щоб наводити порядок.
— Та ні, не може бути, — пробелькотів я.
— Здивований, еге ж? — і Дим видав добре мені знайоме «У-ха-ха!»
— Це неможливо, — сказав я. — Цього не може бути. Я не вірю.
— Але ж ти на власні глаза бачиш, — ошкірився Баржа. — Ніяких трюків, ніякого чародійства, кентику. Звичайна робота для двох хлопців, що вийшли із шкільного віку. Поліція.
— Та ви ще зелені, — заперечив я. — Надто зелені. Таких малолєток, як ви, ніхто не міг зробити рожамі.
— Були зелені, — кинув Дим-полісмен. Я цього ніяк не міг утямити, братики, не міг, і край. — Були, юний кентику. І ти був зелений, власне, найзеленіший, А тепер ось ми які.
— Все одно не вірю, — не вгавав я.
Тобі Баржа, тобто Баржа-рожа, чого я ніяк не міг сприйняти, звернувся до того юного фараона, котрий тримав мене і котрого я не знав:
— Гадаю, Рексе, краще буде вдатися до негайного покарання. Хлопці — це хлопці, як завжди. Не варто розводити формальності у відділку. Цей просто знову взявся за своє. Ти його, звісно, не можеш пам’ятати, а от ми пам’ятаємо. Він напав на цих старих беззахисних дідків, і вони дали йому належного відкоша. Ім’ям держави ми мусимо сказати й своє слово.
— Що все це означає? — запитав я, не вірячи своїм вухам. — Вони самі накинулися на мене, братики. Ви ж бо не на їхньому боці, такого просто не може бути. Чуєш, Диме? Це ж був той старпьор, над яким ми колись познущались, а тепер він вирішив нємножко помститися, хоч минуло стільки часу.
— Так, часу минуло багато, — погодився Дим. — Я вже тих днів добре й не пам’ятаю, і не називай мене більше Димом. Кажи полісмен».
— Досить спогадів! — кинув Баржа. Він був тепер не такий гладкий, як колись. — Неслухняних мальчіков, охочих різатися брітвой, треба приструнювати.
Вони скрутили мене й витягли з біблії. На вулиці чекала поліційна машина, і той, котрого звали Рексом, сів за кермо. Мене запіхнулі в машину, а я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це жарт. Мені здавалося, ніби Дим ось-ось скине з голівера свій шлем і вигукне: «У-ха-ха!» Одначе шлем він не скидав. Намагаючись перебороти страх у душі, я поцікавився:
— А Піт, що сталося з Пітом? Джорджі скінчив так трагічно… Я про нього чув.
— Піт? Атож, Піт… — проказав Дим. — Здається, я пригадую таке ім’я. Я помітив, що ми виїздимо за місто, й запитав:
— Куди це ми?
Баржа — він сидів на передньому сидінні — обернувся й пояснив:
— Ще видно, тому поїдемо за місто. Там хоч по-зимовому й голо, зате безлюдно і затишно. Людям у місті навряд чи варто дивитись на наші негайні покарання. Наводити порядок на вулицях доводиться не завжди. — І знову повернувся до мене спиною.
— Чуєш, — покликав я його, — я чогось нічого не второпаю. Те, що було, давно загуло. За колишні свої вчинки я відбув покарання. Мене вилікували.
— Про це нам читали, — підтвердив Дим. — Старший офіцер усе нам прочитав. Він сказав, що це дуже гарний метод.
— Читав тобі? — перепитав я трохи зневажливо. — Невже ти й досі такий «димний», що не вмієш сам прочитати, братухо?