З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги без регистрации TXT) 📗
Але нові течії європейські, внесені ним до церковної адміністрації, до школи, спеціяльно до теольог'ічної науки: деяке звільненнє з під ярма середньовічної схолястики і католицької доктрини все ж лишилося користним слідом від сього талановитого вихованця київської школи, хоч він і не дав сим талантам відповідного приложения.
ДРУГА ПОЛОВИНА XVIII в. Г. СКОВОРОДА.
Середина і друга половина XVIII в. правліннє цариці Єлисавети і Катерини, було часом дальшого занепаду українського церковного і взагалі релігійного життя, колись розбудженого реформацією: і в Україні Східній, що була під Росією, і в Західній, що була під Польщею. В Західній Україні зрадницьке переведение унії, інтригою владиків — львівського Шумлянського і перемиського Винницького, з початком століття віддало орудуваннє церковними справами ріжним людям польської культури і шляхетського світогляду, котрим роздавав вищі церковні посади польський уряд,
116
та сполыценим монахам —
«базіліянам», як їх з польська називано. Звязки зі Східною Україною, з тамошними школами і книжністю були розірвані; народні маси були засуджені на духовний застій під проводом неосвіченого, ледви- ледви письменного священства. Все що було культурній- шого в тутешній українській народности, майже без останку покинуло сю національність і релігію. Українська релігійна гадка завмерає.
В Україні Східній далі переводить процес отої «бюрократизації» церкви, початок котрої вище було зазначено, перехід її в повну і глибоку залежність від державної влади. Влада ся була українським національним інтересам ворожа, демократичним потягам мас неприязна, українській культурі неприхильна. Росийський уряд, навпаки, прикладав усі старання до того, щоб по всій лінії винищити не лиш яку небудь самостійність, чи автономність України, як країни, але й почуттє саме своє окреміш- ности у людности. Особливо тяжке з сього погляду було довге правліннє Катерини, людини на стільки э зручної і . здібної, наскільки безсовісної і українству ворожої (Єлиса- вета з огляду на свого чоловіка-Українця, Олексу Розумов- ського, мала все таки деякі симпатії до української стихії, хоч загалом уважала своїм обов’язком продовжувати політику свого батька, Петра І, великого гнобителя України).
Українській церкві зокрема від цариці Катерини при- йшлось зазнати особливо богато лиха. Заграючи з сучасними західними поступовими ідеями (розуміється — з становища «просвіщенного деспотизму») вона взагалі
Іван Котляревський.
17
перейнята була підозріннями і ненавистю до клерикалізму і церковности, всюди побоюючись претенсій церкви на власть, на конкуренцію з світською владою, отже всяко старалась підкопувати і нищити впливи духовенства та заступати релігійність «резснабельністю», що фактично мало означати опортунізм і сервілізм. На Україні ж у духовенства крім того скрізь підозрівала вона ще й національний та політичний сепаратизм, отже готова була поборювати всяку чесність і характерність, а підтримувати деморалізацію, аби тільки розкладати й руйнувати небезпечну в її очах українську церкву.
Рахуючися з сими тенденціями росийського уряду, що часами загострювались, часами трохи слабшали, але загалом все йшли до тої самої мети — можливого ослаблення культурної сили й моральної відпорности українського народу, українське духовенство, і його єрархія зокрема, загально беручи покірно і навіть запопадливо виконувала урядову волю, а навіть ішла на зустріч її бажанням. Ся верства, що колись концентрувала в собі все свідомійше, що було в українськім народі, була такби сказати, його мозком, тепер цілком стратила розуміннє його інтересів, або відчужилась від його потреб і збайдужніла до всього, що лежало поза її власними клясовими інтересами, взятими в найбільш тіснім і матеріальнім розумінню. За страчену автономію і свободу свого духового життя вона чула себе нагородженою тим простором, який давала її амбіціям росийська держава: був час, за Петра і його наступників, коли всі важнійші церковні посади цілої імперії обсаджувались перед усіми київськими вихованцями, отже вони не дуже й журились автономією української церкви, почуваючи себе господарями цілої церкви росийської.
Се, правда, в другій половині століття, за цариці Катерини, вже й минулось, і пізнійше навпаки, на Україну стали насилатись духовні великоруські, але за той час офіціяльна православна церква України та її духовенство особливо
118
вище, омертвіло, відірвалось від громадянства, стратило вплив і значіннє в громадськім та культурнім життю. Суспільність цілком збайдужніла до сих царських служальців в рясах, що іменувались без її волі і впливу, виробили собі ласку у царського уряду і зобовязувались до повної й безмежної служби йому (включно до обовязку доносити владі відкрите на сповіді, оскільки воно містило б у собі яку небудь небезпеку для держави). Заходи коло відновлення колишньої виборности єпископів, підіймані з українського боку за Єлисавети і Катерини в 1740—1760-х рр., лишились без успіху. Катерина, сконфіскувавши церковні маетности, і зменьшивши, скільки можна, число і людність монастирів, перевела єпископів і монахів на платню від держави і тим дала останню форму їх залежносте Церковна продукція завмерла під тяжкою цензурою. Київська академія з її філіями перетворилися в чисто духовні школи, де виховувались лише кандидати на священство та на чернецтво. Українська старшина просила у Катерини в початках її правління, щоб київську академію перетворено на університет з теольоґ'ічним відділом, а другий університет заложено в гетьманській резіденції Батурині, але се прошение не було сповнене, і молодіж, яка не хотіла йти до духовного стану, мусіла удаватись до шкіл великоруських, польських та німецьких. До церковної школи і церковного життя серед панської верстви все більше шириться відношеннє не тільки байдуже, але й зневажливе, як до чогось безповоротно пережитого і для життя непотрібного. Не кажучи навіть про відгомони сучасного західнього раціоналізму, що вважав все реліг'ійне просто шкідливим (се «волтеріянство» серед українського панства не було так поширене, як серед великоруської аристократії), але просто серед культурнійшої української верстви пропадає всякий інтерес до офіціяльної церкви й релігії,— та не вироблюється на місце її якоїсь иньшої виразної ідеольог'ії — поза плиткими фразами про досконаленнє серця, самопізнаннє і т. п.
Як взірець і показчик умов сеї доби всякої уваги варта
119
особлива постать Гр. Сковороди — взагалі найбільш яскрава й інтересна індівідуальність другої половини XVIII в.
Він родився в незаможній козацькій родині в с. Чернухах, тодішнього Лубенського полку, в р. 1722. Маючи дуже гарний голос співав у своїй церкві, і завдяки йому ж діставсь до академії, маючи 16 літ життя. Там пройшов низші кля- си — фару, інфіму, граматику і сінтаксис, і тоді з ріжними иньшими вибраними співаками висланий був до царської капелі до Петербурга — куди вже перед тим вибравсь його брат, шукаючи щастя. В капелі пробув три роки і випросивсь назад до академії, коли цариця вибралась до Київа і він з усім двором попав також сюди. Сим разом з визначним успіхом пройшов вищі курси піітики, реторики, фільософії і богословія, але богословської кляси не схотів кінчати, а впросивсь 1750 р. до місії Генерала Вишневського, котрого росийський уряд висилав тоді до «Токайських садів» на Угорщину. Сковороду взято за дяка до церкви сеї місії, до Пешту. Там пробув він півтреття року, подорожував з сим Генералом Вишневським, а може й самостійно. Про сі його подорожі, заняття і знайомости, зроблені за кордоном, взагалі відомо дуже мало, а писання Сковороди теж не простудіовано настільки, щоб з них можна було докладній- ше пізнати круг його лектури і заграничні впливи на його ідеольог'ію.
Повернувши на Україну, Сковорода став за учителя піітики в переяславській колєґТі. Се була для нього дуже підхожа посада, бо любив поезію, богато компонував, особливо пісні ліричного і морально-релігійного змісту — з них зложилась його поетична збірка «Садь божественныхъ пЪсень». Але місцевому владиці не сподобалось, що в своїм навчанню Сковорода не йде за прийнятими правилами піітики, а має власну систему: він зажадав, щоб Сковорода тримався академічних взірців, той же різко відповів, що вважає себе більш покликаним про се судити. Зз се стратив посаду і для прожитку став за домашнього учителя у одного полтавського поміщика. Займався сим кілька літ, з перерва-
