З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги без регистрации TXT) 📗
Теофан Прокопович походив з київської купецької родини, родився по одним відомостям р. 1677, по иньшим 1681. Учився в академії, по скінченню її виїхав до Риму і подібно, як Яворський, перейшов на католицтво, щоб бути допущеним до богословських студій. Був принятий до єзуїтської колегії св. Атанасія, звернув на себе увагу своїми успіхами в клясичній фільольоґТі, фільософії і теольог'ії, його намовляли лишитись у єзуїтів, але він 1702 р. таки вернувсь на Україну, був принятий назад православними і став учити в академії піїтики, далі риторики і фільософії. Як професор піїтики, тодішнім звичаєм, написав для академічної вистави (виставлюваної студентами) «траг'едокомедії» п. з. «Владимира — про охрещеннє Руси за Володимира. Се найбільш талановитий твір київської шкільної драми, не позбавлений і актуальности: в образах «жреців» Володимирових часів Прокопович висміває сучасне реакційне духовенство.
1711 року доручено йому курс богословія і він таким чином став ректором академії. Як попередні його курси, так і сі богословські різко відріжнялись від курсів иньших професорів. Пройшовши єзуїтську школу в самім римськім центрі, Прокопович набрав у ній не подиву і вірности католицької теольог'ії на ціле життє, як Могила або Яворський, а навпаки погорди і навіть ненависти до католицької схоластики й єзуїтської практики, до римських претенсій і реак- ціонерства та став горячим прихильником євангелиц-
112
тва. Його академічні курси визначаються незвичайною живістю викладу, навіть жартобливістю, і повні зїдливої іронії над католицькими порядками, церемоніями, прете- нсіями. Навіть сучасного читача вражає сей незвиклий в такій матерії легкий тон; можна ж собі уявити, як він вражав і скандалізував слухачів і професуру виховану в побожнім поважанню до католицьких авторитетів. Про- коповичеви стали закидати, що він впадає в кальвинство, в аріянство. В своїх викладах теольоґТї він дійсно йшов не за католицькими взірцями, а за богословами евангеликами XVII в. Герардом і Квенштедтом, і вихваляв науковість і критичність протестантських учених.
На сім скоро прийшло до явного конфлікту. 1712 Прокопович опублікував трактат під заголовком: «Суперечка Павла з Петром про іго неудобоносиме», де схилявсь до євангелицької доктрини про оправданно вірою. Московський ректор тодішній Теофілакт Лопатин- ський, київський вихованець і вірний представник могил янських традицій, написав критику на сей трактат («Иго господнє благо»), закидаючи авторови «мудрова- нія реформатські о законі божім». В Київі два колєг'и Прокоповича по професурі Маркил Радишевський і Гедеон Вишневський покликали його на прилюдину діспуту в академії, теж закидаючи кальвинські гадки. Так оповідає Радишевський, що зіставсь потім на ціле життє заїлим ворогом Прокоповича і в 1726 заденунціював його перед урядом, обвинуваючи в усіх можливих провинах. В сім доносі збирає з довгого ряду літ ріжні вискази Прокоповича, при всій тенденційности сього акту вони роблять вражіннє достовірности — хоча часто, розуміється односторонно освітлені і або підправлені тенденційно. По його словам, Прокопович ганьбив православну церкву, а лютеранську похваляв. Доводив, що тільки віра спасає а не добрі діла, що оден Христос за людей просить а не ангели, ні святі, тому ні молитись їм не треба, ні просити чого небудь. Відкидав •і критикував ріжні православні обряди, водосвящення, ікони,
113
мощі, чуда: «чудам святих надрукованим в книгах не вірить, каже: «Мині критика не велить вірити».
Та не тільки в сих обвинуваченнях а і в відзивах тих європейських учених і освічених людей, які полишили згадки про нього, Прокопович виступає чистим раціоналістом, прихильником наукового критицизму, позитивного знання, проголошеного Беконом, завзятим ворогом клерикальної гіпокрізії, аскетизму — і заразом приклонником державної влади, необмеженого монархизму, «просвіщенного деспотизму», по теперішньому кажучи, в його боротьбі з претен- сіями церкви і духівників.
З такою політичною репутацією і з своїми здібностями Прокоповичеви не тяжко приходилось відбивати атаки мо- гилянців, тим більше що людина з нього була обережна і дуже далеко в своїх неправославних висказах він таки не заходив. Підчас Мазепиної афери він умів дуже сильно задокументовати свою льояльність царському урядови і придбати довірє і ласку київського генерал-губернатора. Цар також мав нагоду завважити його і репутація майже протестантського симпатика кінець кінцем відкрила йому дорогу до найвищих росийських церковних позицій. Знеохотившись до решти до Яворського після справи згаданих московських євангеликів (т. зв. справа Тверітінова), цар задумав противставити .Яворському Прокоповича і використати його здібности і опортунізм (угодовість) для задуманої реформи церкви. 1716 р. він викликав Прокоповича до Петербурга, призначаючи на одну з сусідних єпархій. Яворе ький протестував против сього, заявляючи що з огляду на свою прихильність до протестанства (засвідчену перед Яво- рським ріжними противниками Прокоповичевих поглядів) він не може мати місця між православними єпископами. Цар взяв справу на власний розгляд, признав, що обвинувачення Прокоповича безпідставні що він з православною наукою не розминається, і велів Яворському перепросити Прокоповича. Він був призначений єпископом псковським, з фактичною резіденцією в Петербурзі, а з організацією
114
синода іменовано його першим членом сеї правлящої церковної колєг'ії з титулом архієпископа новгородського. При царі, що сам безпосередно хотів правити церквою, Прокопович став найблизшим дорадником і виконавцем його церковної реформи, даючи церковно-історичне обг'рунтованнє і літературну форму його ідеям, що відповідали й його власним ідеям, бо походили зі спільних, протестантських джерел.
В ряді праць, написаних і опублікованих Прокоповичом в сих роках для перепровадження церковної реформи, перше місце займає так званий «Регламёнтъ или уставъ духовный коллегіи», написаний ним 1719 р. на дорученнє царя як статут для будучого синоду. На початку 1720 р. він предложив його вже готовий цареви, що з свого боку ще його доповнив і справив, і по сім вимучено підцись у Яворського, як номінального голови церкви, та опубліковано сей твір, що зіставсь поруч «Каменя Віри» і писань Сковороди одним з найвизначнійших памяток київської школи (невважаючи на свій титул, «Регламент»). Що до змісту був не стільки твором законодатним, скільки літературним: він богато місця уділяв полеміці з противниками реформи і прихильниками єзуїтства (спеціально має на гадці, очевидно, Яворського), та обгрунтованих) прав монарха в церкві. Дуже поважний росийський богослов, Ю. Самарій, ставляючи поруч себе сі дві книги «Камінь» і «Реглямент» так характеризує їх: «Перша з них запозичена від католиків, друга у протестантів. Перша була односторонною реакцією против реформації, друга такою ж сторонничою реакцією против єзуїтської школи. Церква (росийська) толерує одну і другу, признаючи в них сю негативну (критичну) сторону. Але ні першої, ні другої церква не прийняла за свою систему — і ні першої, ні другої не засудила». Для нас і перша і друга цікаві як представниці певних течій в київській школі.
Прокоповича належить рахувати найбільш талановитим і блискучим її репрезентантом. Сучасники, люде західньбї культури, яким доводилось мати з ним діло, однодушно з подивом і вдячністю відзиваються про його ученість,
115
культурність, людяність — як про явище виїмкове в тодішній росийській столиці. Але на його близше окружение робили вражіннє не стільки його здібности, знаття й ідеї, як блискучі успіхи його карієри. Він любив блеск, владу, бо- гацтва і виставність. Його владича резіденція славилась своїми пирами, роскішю, сибаратизмом. Сковорода, що має в собі богато спільного з ним в ідеольогТі й може до певної міри вважатись його ідейним наступником, як людина і моральний характер, являється повним контрастом йому, і наскільки він робив незвичайний моральний вплив на своє окружение, на стільки безплодним з свого боку був Прокопович. Інтелектуально він може був навіть сильнійший від свого далекого ученика, але морально стояв безмірно низ- ше. Особливо останні роки свого життя (1730—1736), коли в боротьбі з своїми ворогами він воював з ними не словом і переконаннєм, а політичними процесами, вязницею, тортурами, роблять особливо прикре і гнітюче вражіннє.
