Чаша Амріти - Бердник Олесь Павлович (бесплатные онлайн книги читаем полные .TXT) 📗
Повернувся до купе, сів проти Ганнусі. Провідниця відчинила двері, поцікавилася:
— Чай давати?
— Дайте…
Ганнуся розв’язала авоську, виклала на столик півкоржа, помідори.
— З власного городу. Парнички розвела. Тепер сусідка господарюватиме. Прошу вас…
Сагайдак подякував, узяв помідор, розрізав пополам. Запахло сонцем, городом. Посоливши половинку, з насолодою куснув. Од-ломив коржа, гризнув.
— М-м-м, — замукав він, — який скарб дає природа. Із землі, води й сонячних променів отаке диво…
— Правда, — радісно згодилася Ганнуся, довірливо дивлячись у щирі очі Сагайдака. — Мій неньо казав, що земля й сонце можуть дати людям все, що потрібно для радості. Бійка, війни та злочинства не від нестатків, а від сліпоти…
Провідниця принесла чай, печиво. Сагайдак поклав у склянку цукру, розмішав.
— Розкажіть мені про свого тата, Ганнусю…
Темні вії дівчини затріпотіли, потім знялися вгору, як пташині крилята, сумовитий блиск в очах пропав, у кутиках повних вуст з’явилася добра усмішка.
— Добре. Оповім. Та мало що можна сказати про нього. А може, так багато, що краще мовчати?
Михайло не відповів. Думав над її фразою. Як глибоко сказано — так багато, що краще тиша, мовчання. Небагатослівні люди землі, уміють вони терпіти, мовчати. І тримати в грозовому спокої своєму нерушиму силу. Силу сіяння і збирання, силу любові й ненависті, неторканої мудрості й співстраждання.
Не діждавшись відповіді, Ганнуся сказала:
— Вам би зустріти його — не пожаліли б. Що моя розповідь… Ну — народився в гуцульській родині, як всі. В тісній, задимленій хатині. Кажуть, виріс красний леґінь. На всю Верховину. Служив у цісарськім війську, був поранений. Потім повернувся домів, посватався до мами, почав ґаздувати. Та все поривало його, вергало кудись. То на Чорногору, то десь в Румунію на заробітки, то просто в ліс на кілька днів, походити в хащах… «Нема спокою мені, — все казав він. — Ех, якби Довбуш жив, пішов би до нього». Мама плакала нишком ночами, але мовчала, жаліла його, не хотіла бентежити. Він приходив з мандрівок, брався до господарства, мовчки робив справу. А навесні знову мандрував. Та одного разу десь біля Чорногори він знайшов старого самітника. Той жив у невеликій хатині, сам собі скопав городик, тримав кіз, рубав дрова, топив узимку. З ним подружився неньо. Що вони бесідували, про що гомоніли — не відаю. Але дуже змінився тато відтоді. Вже не бігав по чужих краях, а став пастухом на полонині. Мама вела господарство, а він заробляв гроші, віддавав їй. Став спокійний, просвітлений, повний сили й внутрішнього розуміння. Дивувалися люди, дехто прозивав його мольфаром, відьмаком. Але то байки. Щось оповів йому старий самітник, щось відкрив. Незабаром він помер, а неньо відтоді так і не спускався з полонини. Пас худобу, дивився на сонце, на зорі, співав пісень. Я любила ходити влітку й навесні до тата. Він оповідав мені багато казок, показував квіточки та трави, якими можна лікувати людей. А скільки примовок знав неньо. І мову лісу та гір розумів…
— Хіба дерева мають мову? — озвався Михайло. — То казка…
— Казка, — згодилася Ганнуся, лагідно дивлячись на Михайла. — Але ж казка — то правда?
— Як то?
— А так. Все правда — і казка, і реальне. Тільки в реальних творах правда груба, а в казці — ласкава правда, сердечна…
— Нове слово в літературознавстві, — засміявся Сагайдак. — Вам би за такі ідеї намилили шию…
— А це не літературознавство, — зітхнула Ганнуся, схиливши голову на руки. — Це життя. Хіба ви не бачите, як вивчали історію — є два потоки у світі: один видимий, а другий прихований. Видимий — гине, а прихований — вічно живе. Той вічний — є казка. Бачте — де колишні господарі, царі, де їхні походи, гульбища, розкіш? Нема, вітер розвіяв, час ковтнув. А казка, пісня, примовка живе. Ні, казка — то велика правда. Тато казав мені про те й заповів найпильніше берегти в житті казку. «Де скінчилася між людьми казка, там жди занепаду й погибелі», — казав тато…
Казка? Справді без неї немислимо жити. Ось він заблукав у реальному житті, бо зійшов зі стежечки казки. Нема дива, нема легенди, нема й радощів…
— А ще казав тато, — мовила далі дівчина, — що треба всіх жаліти…
— Всіх? — перепитав Михайло.
— Всіх, — повторила Ганнуся серйозно. — І друзів, і ворогів…
— Християнська доктрина, — сказав Михайло. — Тисячоліттями знедолені підставляли щоки під удари сильних. Але що сталося від того? Покращали тирани? Стали людьми?
— Неньо не так казав, — похитала головою Ганнуся. — Людина мусить захищатися і боронити свою вітчизну. Але ворог нищить тебе з люттю, з гнівом, а ти змагайся з ним, жаліючи його. Тим ти станеш відмінний від нього. Не по люті, не по звірству своєму ти змагаєшся з ворогом, а по необхідності…
— Прекрасна філософія, — згодився Сагайдак. — Я оце їду з Праги, там був філософський симпозіум. Ваш тато вигідно відрізняється порівняно з ученими мислителями деяких країн. Знаєте, що вони кажуть? Що людство породжене випадковістю і неодмінно загине.
— Неправда, — сплеснула руками Ганнуся, і такий милий був цей її безпосередній порив, що в грудях Михайла залоскотало. — Які ж вони недобрі люди — такі філософи! Хай подивляться на матір, коли вона народить дитя. Скільки любові, скільки ніжності? А коли воно починає ходити чи розмовляти? То ж радощі невимовні. А вийдіть під зорі, послухайте музику ночі — де ж тут шукати загибелі? Безмір же над нами? А погрійтеся на сонечку, гляньте, як воно любо напоює всяку бадилиночку, кожне деревце? Яка ж випадковість? Не випадковість, а любов…
«От кого б до серця притиснув Свамі, — подумалося Михайлові. — Які перлини розсіяні по нашій землі. І не треба симпозіумів — істинна мудрість живе у серцях…»
А Ганнуся розповідала про тата, про Карпати, про своє дитинство, і Сагайдакові було любо слухати її нехитру мову, насолоджуватись м’яким, мелодійним голосом і думати, думати до болю в скронях — звідки у нього незрозуміла впевненість, що вони вже зустрічалися, що вони знають одне одного, що ця зустріч — лише одна ланка з неосяжного ланцюга радості й печалі…
Перед Києвом вони прощалися. Сагайдак складав свої речі в чемодан, сумно говорив:
— Ганнусю, невже я вас більше не побачу?
— Як захочете — побачите, — спокійно відповіла дівчина, запинаючись хустинкою. — Коли з друзями не бачитись, кого ж тоді бачити?
— Мені так багато хочеться сказати вам. Тепер я просто не можу… Ганнусю, не подумайте нічого поганого, але я мушу з вами зустрітися завтра…
— Я не можу про вас подумати погано, — мовила Ганнуся. — Ваша душа дивиться з очей. Куди прийти, Михайле Кузьмовичу?
— До святого Володимира. Вам кожен покаже.
— Знайду. А коли?
— Ну о другій, о третій дня. Щоб ви встигли зробити свої справи. А може, вам в чомусь допомогти?
— Не треба, — твердо сказала Ганнуся. — Я сама… Прийду о третій, Михайле Кузьмовичу. До Володимира. Дякую вам за все, за все…
Колеса заляскали, зацокотіли на стрілках, наближався київський вокзал, люди зашуміли, поспішали до дверей. В купе зазирнув академік Береговий, побачив Ганнусю, цмокнув пухкими губами, підморгнув Михайлові.
— Дома нарешті. В гостях добре, а дома краще. Правда, Мишо? А я й не знав, що в твоєму купе така королівна їде! М-да, справжня Марічка з пісні. Якби я був парубком, то…
Що «то», академік не доказав, його штовхнули в спину. Ганнуся мило усміхнулася йому, подала руку Сагайдаку.
— До побачення, Михайле Кузьмовичу…
— До зустрічі, Ганнусю…
Сагайдак телеграми не давав, його ніхто не зустрічав. Він доїхав на таксі до площі Богдана, розплатився з водієм, піднявся до своєї квартири. Поставив чемодан біля вішалки, постояв на порозі. Поліровані меблі, серванти, порцеляна, блискучий паркет. Вкрадливо цокають великі дзиґарі. Чому він прийшов сюди? Це його дім? Хто сказав? Війнуло чужим духом, незатишною привиділась кімната, холодною і неприємною.
Він пройшов до кабінету. Зупинився біля столу. Розкрита папка, на першій сторінці напис: «Походження Всесвіту в світлі релятивізму». Його дисертація. Незабаром захист. Звання доктора, вечірка, висока зарплатня, підвищення по службі. «По службі, — в думці повторив Сагайдак. — Яке слизьке слово». А хто допоможе піднятися в дусі? Де та дисертація?
