Дотик - Маккалоу Колін (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗
— Скільки тобі років, Рубі?
— Тридцять. Якби я не берегла себе і продавалася направо і наліво, то виглядала б зараз на всі сорок, а потім перетворилася б на сповнену болячок стару шльондру, раду заробити хоча б якийсь гріш. Я досить швидко це збагнула і тому вирішила сама бути господинею дівчат, які продаються. На цій роботі вікових обмежень не буває, навпаки — тут я тільки квітнутиму й багатітиму з роками.
— Ага — поки Гілл-Енд не перетвориться на місто біблійних фанатиків і про золото залишаться тільки спогади, — зауважив Александр. — Тоді тобі доведеться переїжджати до іншого старательського поселення, де панують вільні звичаї.
— Про це я вже подумала, — відказала Рубі Костеван. — Якщо ти десь знайдеш золото, то, може, згадаєш про мене?
— Хіба ж я зможу про тебе забути?
Наступні кілька днів Александр досліджував Турон-ривер по всій її довжині, дивуючись — як сильно вона нагадувала каліфорнійські золотоносні райони. Різниця полягала в тому, що ця річка була істотно меншою за каліфорнійські і стікала з гір, де сніговий покрив узимку не перевищував одного фута, а сильні зливи були рідкістю. Новий Південний Уельс був сухим краєм, розташованим далеко від узбережжя, і ця обставина істотно стримувала видобуток золота, вкрапленого у гравій. У Каліфорнії для цієї мети марнувалися мільйони та мільйони галонів води; її було змарновано, мабуть, більше, аніж увесь наявний обсяг води у цих краях. Мандрівний ботанік із сильним німецьким акцентом якось зупинився в «Костевані» і пояснив Александру, що австралійські дерева та рослини влаштовані так, щоб виживати в напівпустельному, майже безводному довкіллі.
Від Рубі, яка жила на золотих родовищах від 1851 року, коли почалася лихоманка, спричинена знайденням розсипного золота, він дізнався, що всі річки, які текли на захід від Великого Вододілу (аж нажто гучна назва для відносно низького гірського пасма) в цій частині Нового Південного Уельсу, містили розсипне золото — Турон, Фіш, Аберкромбі, Лаклен, Белл і Маквері. Стосовно ж повноводності, то жодну з цих річок не можна було порівняти з великими та глибокими американськими річками. Бували часи, розповідала Рубі, коли суворі засухи перетворювали ці річки на низку калюжок і на берегах навіть не залишалося достатньо трави, щоб прогодувати овець та корів.
Але Александр не відчув своїм гострим нюхом нових покладів золота на ріці Турон — її багатство було вже розграбоване.
Коли останнього дня він спитав Рубі, чи може він узяти з собою Лі на прогулянку, вона негайно погодилася. Александр хотів покатати хлопця у своєму сідлі, але виявилося, що той має власного поні і добре вміє їздити верхи.
День видався прекрасний; чим більше Александр спілкувався з Лі, тим більше він йому подобався. І навіть дуже. Тож хоч яким би скупим шотландцем Александр не був, йому раптом дуже захотілося допомогти в тому, щоб Лі здобув таку необхідну йому англійську освіту.
Про своє неминуче розлучення з матір’ю хлопець говорив з дорослою розважливістю та фаталізмом, і Александру стало дуже шкода його.
— Я писатиму мамі кожного тижня, і вона подарувала мені записник-щоденник аж на десять років — така товстелезна книжка! Тож я завжди достеменно знатиму, скільки часу лишилося до того дня, коли ми побачимося знову.
— Може так статися, що вона приїде до Англії, щоб з тобою побачитися.
Витончене обличчя хлопця затьмарилося.
— Ні, Александре, вона не зможе цього зробити. Для моїх співучнів я буду китайським принцом, народженим від російської матері шляхетного походження. Мама каже, що коли я хочу підтримувати якусь ілюзію, то маю повірити в неї і жити так, наче це — абсолютна правда.
— Але твоя мама може вдати, що вона — подруга твоїх батьків.
Малий аж розсміявся.
— Та годі, Александре! Хіба ж мама схожа на подругу принців та принцес?
— Буде схожою, якщо постарається.
— Ні, — твердо відказав Лі, розправивши плечі. — Коли я її побачу, увесь обман розсиплеться. Успішно пройти через усе це ми зможемо, лише якщо не бачитимемо одне одного. Ми вже багато разів про це говорили з нею.
— Тоді ви — двійко друзів, які не мають щодо життя ілюзій?
— Звісно, — відказав малий, неначе здивований нетямущістю Александра.
— Можливо, у наступні роки мені доведеться час від часу бувати в Англії. Ти не заперечуватимеш, якщо я до тебе приїжджатиму? Ну, звісно, вдягнений належним чином, як шотландський джентльмен. Хоч як для тебе це не дивно, а на людину з шотландським акцентом в Англії не дивляться косо, і цей акцент не має негативних соціальних наслідків. Англійці вважають нас чужинцями, які пролили надто багато їхньої крові, і це дає нам деякі переваги у спілкуванні з ними.
Очі малого радісно заблищали.
— Ой, Александре, це було б просто здорово!
Тож коли з першими звуками церковного дзвону, який кликав на недільну службу богомольців — затятих ворогів Рубі, Александр виїхав з містечка Гілл-Енд, його свідомість повнилася образами цієї дивовижної жінки та її не менш дивовижного сина. Хлопець був навіть розумнішим, аніж вважала його матір, хоча його нахили лежали у царині техніки, а не гуманітарних наук — як хотілося б його матері. Коли малий дізнався, що Александр добре знається на парових двигунах та інших механізмах, їхня поїздка до Турон-ривер перетворилася на сеанс запитань і відповідей. «Отакого сина я хотів би мати, коли знайду собі дружину з роду Драмондів — а я мушу її знайти».
Повернувшись до Батерста, він застав Джима Самерса за студіюванням бухгалтерської справи; усі доручення, зазначені в залишеному списку, були виконані, а покупки — зроблені і знаходилися у дворі. Економкою виявилася молода вдовиця на ім’я Меґґі Мерфі; освіти вона не мала майже ніякої, зате із завидною енергією та вмінням підтримувала будинок у чистоті та порядку, а ще вона вміла готувати прості, але дуже смачні страви. Те, як вона дивилася на Самерса, а він — на неї, підказало Александру, куди дує вітер, але, коли Самерс не розповів йому про свої наміри, він не став розпитувати — прийде час, і йому про все розкажуть.
У свою наступну експедицію Александр вирушив до ріки Аберкромбі, щоб по дорозі заїхати і на річку Фіш. Виявилося, що золоті родовища там нечисленні та бідні, а сам край являє собою справжнісіньку дику і практично безлюдну пустелю.
Єдиним поселенням було сільце Оберон, яке сиділо на вершечку Великого Вододілу між виходами гранітних порід на західному боці та плато з ущелистого пісковця — зі східного. Поблизу Оберона Александр узрів найвеличнішу долину з бачених ним за все життя, але її майже вертикальні краї, що стрімко спадали вниз на глибину майже тисяча футів, являли собою тріасовий пісковець, біля підніжжя якого крилися нафта й вугілля, але не золото. Мешканці Оберона заробляли на нечисленних сміливих туристах, які приїздили, щоб побувати в печерах ріки Фіш, а добратися туди можна було лише верхи на конях по важких та небезпечних стежинах, усіяних гострими валунами. Однак його запевнили, що печери варті того, щоб поїхати і подивитися на них, бо вони являли собою велику казкову країну зі сталактитами та сталагмітами. Хоч Александр і не був любителем печер, він однаково поїхав.
Знаючи, що його експедиція займе багато часу, він узяв з собою в’ючного коня (розжитися мулом було просто неможливо) і їв економно; дичини тут не було ніякої, а харчуватися маленькими скельними кенгуру, які тут буквально кишіли, він не збирався. Ні тобі оленів, ні кроликів, ні їстівних рослин. Револьвер системи Кольта так і висів без діла на його стегні. Він мав при собі мапу, яку придбав у Батерсті, але вона містила навдивовижу мало назв та інформації. Тож коли, від’їхавши вже багато миль на південь від Оберона, він наштовхнувся на маленьку, але стрімку річку, Александр не зміг знайти її на мапі. Узвишшя довкола річки були вкриті дикими заростями, і ніде він не знайшов ані найменших слідів того, що тут випасали овець чи кіз.
