Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
«А тобі не потрібна? То ось який зміст ховається у твоїх словах?»
— Моєму вельможному батькові небагато вже лишилося на цьому світі. Поки твій дід живий, моє місце — тут, у Водоплині, поруч із ним.
— Я б міг наказати вам поїхати. Я ж бо король, мені належить право наказувати.
Кетлін пропустила його слова повз вуха.
— Кажу тобі знову, я б радила надіслати до Пайку когось іншого, а Теона залишити при собі.
— Хто краще перемовиться з Балоном Грейджоєм, ніж його син?
— Язон Малістер, — негайно знайшла відповідь Кетлін. — Титос Чорноліс. Стеврон Фрей. Та хто завгодно… аби не Теон.
Син присів коло Сірого Вітра, куйовдячи йому хутро і навмисне відвертаючи погляд.
— Теон хоробро воював на нашому боці. Я розповідав тобі, як він врятував Брана від дичаків у вовчій пущі. Якщо Ланістери не погодяться на мир, мені знадобляться лодії князя Грейджоя.
— Ти швидше матимеш їх, якщо лишиш собі його сина як заручника.
— Він живе заручником половину свого життя.
— І то недарма, — підхопила Кетлін. — Балон Грейджой не вартий довіри. Не забувай, що він сам уже носив корону, хай лише одне літо. І може схотіти вдягти її знову.
Робб зупинився.
— Не мені йому за те докоряти. Я є королем на Півночі, а він хай буде королем Залізних островів, якщо бажає. Я радо подарую йому корону, аби він допоміг знищити Ланістерів.
— Роббе…
— Я надсилаю Теона. На все добре вам, пані матінко. Сірий Вітре, гайда. — Робб швидко закрокував геть, лютововк хутко потрусив обабіч нього.
Кетлін могла тільки дивитися, як він іде геть. Її син, а тепер — її король. Яке моторошне відчуття. «Наказуй», радила вона йому в Калин-Копі. І тепер він наказує.
— Піду до батька, — раптом оголосила вона. — Ходімо зі мною, Едмуре.
— Мені треба перемовитися з новими лучниками, яких муштрує пан Десмонд. Прийду пізніше.
«Якщо батько доживе», подумала Кетлін, та нічого не сказала. Її брат почувався затишніше на полі битви, ніж у опочивальні хворого.
Найкоротший шлях до головної вежі, де лежав при смерті її батько, пролягав крізь божегай з його травичкою, квітками, рясною поростю в’язів та краснодерев. На гілках досі збереглося чимало шурхотливого листя, яке знати не знало про звістку, що її приніс білий крук до Водоплину вже зо два тижні тому. Конклав маестрів ухвалив, що почалася осінь, але боги не вважали за потрібне доповісти про їхню ухвалу вітрам та деревам. І Кетлін мала до них належну дяку. Осінь завжди була моторошною порою, бо за нею вже маяла примара зими. Навіть наймудріші з людей не могли знати, чи не стане наступний врожай останнім за їхнього життя.
Гостер Таллі, князь на Водоплині, лежав у ліжку в своїй світлиці, звідки відкривався вид у бік сходу. Там річки Перекат і Червонозуб стрічалися і зливалися в одну попід стінами його замку. Коли Кетлін увійшла, князь спочивав. Його волосся і борода білизною не поступалися перині, а колись огрядна статура всохла до крихкої та тендітної від смертельного недугу, що зрів усередині.
Коло ліжка, усе ще в кольчузі та брудній з дороги киреї, сидів батьків брат — Чорноструг. Чоботи його були запилені, заплямовані сухою грязюкою.
— Чи знає Робб про ваше повернення, дядечку? — Пан Брінден Таллі був очима і вухами Робба, очолюючи його пластунів та передові кінні чати.
— Ні. Я щойно зі стайні, де мені повідомили, що король приймає двір. Гадаю, його милість забажає спершу вислухати мої звістки наодинці.
Чорноструг був високий, худорлявий та жилавий, мав сиве волосся, скупі точні рухи, чисто голене обвітрене обличчя з різкими, наче різьбленими рисами.
— Як він ся має? — спитав пан Брінден, і Кетлін зрозуміла, що дядько має на увазі не Робба.
— Так само. Маестер дає йому сон-вино і макове молоко від болю, тому батько всенький час спить і надто мало їсть. З кожним днем, що минає, минають і його сили.
— Він ще розмовляє?
— Так… але в його словах дедалі менше змісту. Батько про щось жалкує, каже про якісь незакінчені справи, про давно померлих людей, давно минулі часи. Колись не впізнає, яка зараз пора, а колись — хто така я. Одного разу назвав мене іменем матері.
— Він досі за нею сумує, — зазначив пан Брінден. — В тебе її обличчя. Вилиці, підборіддя — наче знову бачу її в тобі…
— Ви пам’ятаєте про неї більше за мене. Багато років спливло.
Кетлін всілася на ліжку і прибрала пасмо тонкого білого волосся, що впало батькові на обличчя.
— Кожного разу, як виїжджаю на розвідку, питаю себе, чи застану його живим, коли повернуся.
Хай там як вони сварилися в минулі часи, але глибока сердешна схильність між її батьком та братом, якого батько колись зрікся, нікуди не поділася.
— Принаймні ви з ними примирилися.
Деякий час вони сиділи мовчки, а потім Кетлін підняла голову.
— Ви казали про звістки, які Робб має почути, чи не так?
Князь Гостер застогнав і перекотився на бік, наче почув її слова.
Брінден підвівся.
— Гайда, вийдемо назовні. Краще його не будити.
Вона вийшла з дядьком на кам’яний балкон, що витикався трикутником зі світлиці, наче ніс корабля. Дядько зиркнув угору і скривився.
— Тепер її видно вже й удень. Мої люди кличуть комету Червоним Посланцем… тільки от яку звістку він нам несе?
Кетлін здійняла очі туди, де тонка червона риска комети проклала собі доріжку через тьмяно-синє небо, наче довга подряпина на божому лику.
— Великоджон сказав Роббові, що то старі боги розгорнули червоний прапор помсти за Неда. Едмур гадає, що то знамення перемоги Водоплину; він бачить на небі рибу з довгим хвостом у кольорах Таллі — червону на синьому.
Вона зітхнула.
— Аби ж я мала їхню віру. Кармазин — то колір Ланістерів.
— Комета зовсім не кармазинова, — заперечив пан Брінден. — І не кольору Таллі — брунатно-червоного річкового намулу. Небосхил, дитино, заплямовано кров’ю.
— Нашою кров’ю чи їхньою?
— Коли це на війні кров лилася тільки з одного боку? — Дядько хитнув головою. — Річковий край залито кров’ю та полум’ям усюди навколо Божого Ока. Війна палає на півдні аж до Чорноводної, на півночі — на тому березі Тризуба, трохи не до Близнюків. Марк Дудар та Карил Ванс здобули кілька незначних перемог, а той південний князьок Берік Дондаріон тим часом плюндрує плюндрувальників: набігає на хуражні загони князя Тайвина, нищить їх і знову зникає в лісі. Кажуть, що пан Буртун Кракегол хвастав, наче вбив Дондаріона, а тоді завів валку вершників просто у пастку князя Беріка, де всі й загинули.
— З тим князем Беріком пішло кілька Недових стражників з Король-Берега, — пригадала Кетлін. — Хай збережуть їх боги.
— Якщо люди правду кажуть, то Дондаріон разом зі своїм братом по зброї — червоним жерцем — мають досить розуму, щоб берегтися самотужки, — відповів дядько. — Але значкові пани твого батька — то сумніша оповідь. Роббові не слід було їх відпускати. Вони порснули на всі боки, мов куріпки, і кожен думає тільки про власну оборону, а це, Китичко, з їхнього боку жахлива дурість. Джоноса Бракена поранили у бою посеред руїни його замку, а небожа його, Хендріка, убили до смерті. Титос Чорноліс випхав ланістерівців зі своєї землі, але ті забрали усіх корів і свиней, вигребли все збіжжя до останньої зернини і залишили йому для захисту сам лише замок Крукоберіг та спалену пустку навколо. Люди Даррі відняли в ворога замок свого пана, та не протрималися і двох тижнів, як налетів Грегор Клеган і вирізав усю залогу до ноги, не пожалівши й самого господаря.
Кетлін жахнулася.
— Але ж Даррі був іще мале дитя!
— Саме так, а до того ж останній у роду. Малий дав би за себе добрячий викуп, але що значить золото для того слинявого скаженого собаки Клегана? Якби хто стяв Клеганові голову з плеч, то, богами клянуся, зробив би усій державі коштовний подарунок.
Кетлін знала зловісну славу пана Грегора, і все ж…
— Облишмо про голови, дядечку. Серсея виставила Недову голову на шпичці над муром Червоного Дитинця і лишила на поталу гайворонню та мушві.
