Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗

Тьомик отетеріло водив вилупленими баньками по стінах горниці.

Охлявши після тривалого переходу, я відчув, що можу скинути мотузки, які стягували зап’ястки. Стараючись не дуже шуміти, я почав звиватись і викручуватись, поволі звільняючись від пут. Зрештою мені це вдалося.

— Тьомо, треба тікати, — шепочу на вухо напарнику, — я щойно скинув мотузки із зап’ястків.

— Це божевілля, Максе, — прохрипів Артем, — навіть коли ми втечемо, нам нізащо не вибратися з цього зеленого пекла. Ми навіть не знаємо, де знаходимось.

— Я волію за краще діяти, аніж безвольно чекати розправи!

Я хотів ще щось сказати, одначе на встиг.

Всі наступні події утиснулися в якихось нещасних кілька секунд.

Несподівано на тумбочці в узголів’ї командирового ліжка задзвонив мобільний телефон. За дивним збігом обставин поряд з мобілкою покоївся невеликий фугас з прикріпленим до нього сіреньким пластмасовим таймером. Спросоння повстанський ватажок вхопив до рук не телефон, а бомбу і, не розплющуючи очей, натиснув кнопочку запуску таймера. Годинник ожив, спалахнув червоненькими цифрами, почавши зворотний відлік: 10… 9… 8… 7…

Останні десять секунд свого життя грізний перуанський терорист старанно волав «Альо! Альо! Cual es? [29]» в шматок тротилу. А потім його голову разом з настільною лампою, тумбочкою та куском ліжка винесло у вікно…

План подальших дій вималювався у моєму мозку практично миттєво. Я прожогом схопився і кинувся в протилежний куток кімнати до коробки з гранатами. Вхопив до рук одну з «лимонок», зірвав чеку і запхав гранату назад у ящик, стараючись занурити руку якнайглибше. Потому хватонув коробку і підступив до вхідних дверей опочивальні ватажка. Двері в ту ж мить розчинилися.

Перед моїм носом опинилося одинадцять допитливих мордочок, які з цікавістю зазирали мені в обличчя, сповнені похвального бажання дізнатися, що ж оце щойно так бабахнуло. Щоправда, терористи зовсім не очікували нарватись на мене за дверима та ще й із ящиком гранат у руках, а тому секунду — рівно одну секунду — ми стояли і сторопіло витріщались один на одного. За цей час перуанці встигли оглянути мене, побачити дірку в стіні за моєю спиною (якраз навпроти дверей) і обезглавлене тіло свого командира, з шиї якого досі курів сизуватий димок. Затим я всміхнувся, наступив ногою на поріг поміж кімнатами (прикмета, знаєте, така — щоб потім бува не посваритись), ввіпхнув найближчому хлопу коробку з «лимонками» і захряснув двері… Мені знадобилось ще три з половиною секунди, щоб схопити Тьомика за барки і виволокти його надвір крізь отвір у стіні будинку.

Відбігши кілька метрів від пробоїни, я повалив Тьомика навзнак, і тут-таки сам розтягнувся поряд, накривши голову руками.

…Ніхто з тих одинадцяти, що лишились за дверима у великій кімнаті, натужно розмірковуючи над тим, чого це я всучив їм цілий ящик з гранатами, навіть не нявкнув. Один за одним хатинку струсонуло кільканадцять вибухів, перетворивши стіни та дах на сито. Повітря згустилось, а небо потемніло від дрібних скалок, осколків та крихітних шматків штукатурки, які розлітались навсібіч. Запахло смаженими перуанцями.

Коли гул від вибухів стишився, ми з Тьомиком підвели голови і роззирнулися. У ту ж мить з гучним тріском дах бандитської халабуди завалився, потягнувши за собою стіни. На місці халупи лишився тільки фундамент і погризена основа задньої стіни, де-не-де охоплена млявим полум’ям.

Нараз я помітив, що з воріт ангару, який не постраждав після гранатної канонади, випурхнув останній, тринадцятий терорист. Схопившись за голову, він сновигав навколо згарища, очманіло повторюючи:

— Que es esto? Que es esto?.. [30]

Через сизуватий туман, що заслав галявину в результаті серії вибухів, перуанець не помічав ні мене, ні мого напарника. Нещодавній успіх у боротьбі з основними силами бандитів додав мені сил, відтак я рішуче схопив до рук добряче обгорілу половину тумбочки, на якій лежав фугас, що зніс голову ватажку повстанців, і почав тихенько підкрадатися до вцілілого терориста…

…Як незабаром виявилось, перуанська армія насправді не залишила мене й Тьомика напризволяще. Завчасно, ще перед початком операції, у видані нам туристські шорти вшили невеликі передавачі, які дозволяли запеленгувати наше місцезнаходження (якщо бути точним, то місцезнаходження шортів), незалежно від того, наскільки далеко в нетрища затягли б нас терористи. Після першої невдалої сутички з повстанцями командуючий операцією генерал перегрупував сили, ще раз викликав підмогу (в тому числі два нові гелікоптери, за яких, як йому сказали, він відповідає погонами), і відрядив загін найкращих солдат нам на порятунок. Саме в той момент, коли повстанському ватажку хтось подзвонив на мобільний, висланий на допомогу загін займав позиції в лісі довкола бандитської криївки. Мимоволі спецназівці стали свідками подій, що розігралися на переліссі після того, як я урочисто вручив одному з телепнів-інсургентів коробку з «лимонками».

Коли солдати регулярної армії увірвалися на галяву, я добивав останнього бунтаря, з усієї сили колошматячи його залишками командирської тумбочки…

Ось так ми з Тьомиком і стали героями. Річ у тім, що ніхто з перуанців не знав до пуття, що там у нас трапилося. Ззовні все виглядало наступним чином. Я та Тьомик були єдиними заручниками в кімнаті з ватажком. Несподівано пролунав вибух, за ним ще один, потім — ще, і ще, і ще, після чого на галявину увірвався спецназ і застукав мене за тим, як я якимось підозрілим обвугленим предметом вкорочую віку останньому живому терористу. Мене відразу обізвали Рембо і потягли до журналістів фотографуватись.

Через два дні сеньйор Алан Гарсія Перес, високоповажний президент Перу, на спеціально влаштованому прийомі особисто вручив мені та напарнику медалі «За відвагу», привселюдно назвавши нас героями Перуанської республіки…

21 березня, 28 травня, 5—15 червня 2010 // Київ

Деліріон Місто, якого не було

Ніколи не намагайтеся водити бізнес із державою. Я не кажу про якусь конкретну державу, наприклад, Україну, Перу чи Мексику. Я говорю в загальному: якщо у вашій макітрі несподівано постане який-небудь конгеніальний задум стосовно того, як можна «розвести» чиновників на «бабки», мерщій женіть крамольну думку з голови! Останні кілька років я крутив афери нечуваної зухвалості, я вертів круг пальця досвідчених підприємців, я обманював цілі корпорації, але ще жодного разу мені не вдалося «надути» представників державного апарату. Повірте, будь-яке шахрайство, так чи інакше пов’язане з державними мужами, від самого початку приречене на провал. Вас обдеруть, як липку, залишать ні з чим, ще й зроблять винним, погрожуючи посадити в тюрягу.

Звання героїв Перу та симпатія самого Президента розкрили перед нами двері найкращих родин республіки. Мене і Тьомика запрошували до себе у гості міністри перуанського уряду, верховний суддя, конгресмени з правлячої партії, за ними вже стояли в черзі начальник поліції, директор Національного банку, кілька адміралів флоту та сухопутних генералів. Нас буквально благали бути присутніми на різних публічних заходах, запрошували на телебачення, брали інтерв’ю. Дуже скоро мене, мого друзяку і його запаморочливу подругу-білявку почали впізнавати на вулицях столиці.

…Взагалі, шановні, слід розуміти, що, займаючись усілякими шахрайствами, завжди краще лишатися у тіні. І це не рекомендація чи яка-небудь нудотна порада. Це — непорушний закон. Аксіома! У випадку вдало провернутої афери такий підхід убереже вас від заздрісників і надто допитливих нишпорок, у випадку фіаско — анонімність може врятувати вам свободу і навіть життя. На жаль, так сталося, що після того клятого трапунку з терористами у джунглях Мадре де Діос про нас із напарником говорило все Перу.