Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович (книги онлайн .txt) 📗

В цей час «мавпа» сиділа акурат над їхніми головами і обливалася холодним потом, вчепившись у кору гевеї, наче дитинча кенгуру в шерсть матері. На руках та плечах мого напарника проступило опукле мереживо жил, від перенапруження страшенно тремтіли ноги. Ризикуючи бути викритим, я простягнув крізь листя руку і показав йому кулак, мовляв, ні звуку, бо приб’ю. Артем спочатку зажмурився, а потім різко захитав головою з боку в бік, і тоді я втямив, що удача сьогодні не на нашому боці. Мій товариш старався з останніх сил, він навіть спробував прикритися знизу долонькою (що, однак, не дало ніякого ефекту — це все одно що пробувати затулити гарматне жерло листком картону), а тоді схлипнув і голосно пукнув удруге.

Повстанці замовкли і позадирали голови.

— Ґрінгос! — зраділо заволали вони, роздивившись мене й напарника. — Ми знайшли вас, факін’ ґрінгос! Ану злазьте вниз!..

У цей час журналісти французького телеканалу, які зголосилися супроводжувати перуанську армію і висвітлювати каральну операцію, змогли проштовхатися до головного начальника урядових військ.

— Месьє генерал, а як же туристи? Ви подумали про заручників? Невже ви залишите двох іноземних громадян на розтерзання бандитам?

Пузатий штабний генерал довго і пристрасно лаявся, рвав на собі волосся і грюкав кулаками об усе, що траплялося на шляху, а потім віддав наказ припинити відступ і повертатись на вихідні позиції — відбивати «приманку» назад. Щоправда, йому так і не вдалось зібрати всіх своїх вояків, оскільки чимала їх частина «відступила» надто далеко і на даний момент продовжувала відступати форсованими темпами, збриваючи на ходу верхній шар гумусу. А проте якась частина перуанського війська все ж повернула назад і атакувала передові загони повстанців.

Зав’язався незначний бій.

Тим часом ледь помітними стежками мене і Тьомика під конвоєм тягли на схід. Сталось так, що під час однієї з найбільш гарячих перестрілок, коли перуанська армія практично впритул підступила до повстанців, Тьомика контузило. Десь зовсім поряд бабахнула граната, нас разом з конвоїрами відкинуло до джунглів, я швидко прийшов до тями, спробував підвестись і втекти, проте мене наздогнали і збили з ніг, а Тьомик так і лишився на землі. Кілька хвилин він лежав, немов мертвий. Потім мій товариш усе ж розплющив очі, але все одно продовжував валятися, наче бездушний трупак, бездумно втупившись у небо.

Відчуваючи, що сили нерівні, генерал викликав на підмогу авіацію, проте надісланий військовий вертоліт збили майже відразу після того, як він наблизився до непроникної перини віковічного лісу [28]. Словом, все йшло до того, що антитерористична операція закінчиться так, як і завше, — регулярну перуанську армію вимажуть дьогтем, виваляють у пір’ї й змусять забратися геть. Незважаючи на повну перевагу в тактиці та вогневій потузі, повстанці не бажали продовжувати кровопролиття, а тому, скрутивши мене й контуженого Тьомика, почали злагоджено відходити у джунглі.

Французький телеоператор тим часом продовжував вести зйомку на місці подій. В результаті увесь світ обійшли страхітливі кадри, де показувалось, як терористи тягнуть мене й Тьомика в бездонні нетрища непрохідних лісів десь під кордоном з Бразилією, перуанські військові відчайдушно кидаються туди-сюди, але не можуть нічого вдіяти, а мій контужений товариш, не розуміючи, де він знаходиться і що взагалі коїться, несамовито горлає:

— Свободу папуасам!!!

Ось так ми з Тьомиком стали національними героями Перу…

Що ж тут такого геройського, спитаєте ви? Не поспішайте з висновками, панове, і дочекайтеся закінчення цієї історії.

Ар’єргардні загони повстанців якийсь час лишались на лінії вогню, відволікаючи увагу урядових військ від відступу основних сил, котрі, забравши міномети, важку артилерію і нас із Тьомиком, безшумно, наче демони, заглиблювались у непрохідні хащі. Наносячи короткі й неочікувані удари, ар’єргард тягнув час, після чого повстанці просто розчинились у джунглях. Хвилин двадцять перуанський спецназ розстрілював порожні хащі, поки зрештою не зрозумів, що веде бойові дії проти мух, комарів та жучків.

…Пройшовши кілометрів п’ять, основний загін, який складався з тридцяти-сорока бойовиків, спинився перепочити. Незабаром до них приєдналися загони прикриття. Я чув, як вони радилися, що робити зі мною та Тьомиком. Одні казали про те, що ми були лиш приманкою, а тому краще всього нас просто пристрелити: викупу все одно не дадуть, зате можуть прислати військо, причому чималеньке військо, позаяк після такого публічного фіаско перуанський уряд просто не може лишатись бездіяльним. Інші заперечували, твердячи, що європеєць — він і в Перу європеєць, і поки є надія добути хоч якийсь викуп, нас потрібно лишити живими, а перуанські війська як прийдуть, так і підуть — ні з чим. На щастя, прихильників другої пропозиції виявилось дещо більше, ніж першої. Відтак мене і Тьомика посадили на коней, попередньо скрутивши за спиною руки, потім надягли нам на голови чорні мішки і під конвоєм з десяти озброєних до зубів вершників повели на південь (напрямок я визначив по тому, що сонце постійно світило мені в спину). Головний загін повстанців зник у невідомому напрямку.

Надвечір кавалькада спішилася біля невеликої дерев’яної хатинки на березі неглибокого потічка. Нам дозволили зняти мішки і непогано нагодували. Наступного ранку ми залишили коней і продовжили йти далі пішки. Мішків на голови цього разу не одягали, певно, вважаючи, що нам нізащо не відшукати ці місця без сторонньої допомоги.

Обливаючись потом, знемагаючи від задухи, ми трюхикали цілий день. Зрештою дісталися штучно розчищеної прогалини в джунглях, більшу частину якої займало старанно оброблене поле марихуани та коки. В одному з кутків прогалини виднілися дерев’яна одноповерхова житлова будівля і невеликий склад зі зброєю та боєприпасами. На галявині поралося троє бородатих бойовиків, ще один сидів на ґанку ангара, жував листя коки і безперестану спльовував собі під ноги.

Особняк складався з двох сполучених між собою прямокутних кімнат і невеликої прибудови при вході. Менша кімната правила за спальню ватажку повстанської застави, більша слугувала відпочивальнею усім іншим розбишакам. Трохи послабивши пута, мене й Тьомика кинули на гнилуваті матраци в кімнаті відпочинку особового складу. Якийсь час ми тихенько лежали серед бойовиків, і я мовчки спостерігав за нашими мучителями. Хтось з терористів куняв, хтось жував вчорашні смажені сосиски, четверо чоловіків з насупленими пиками зосереджено грали в покер. На нас із Тьомиком практично не звертали уваги.

Аж раптом я з жахом усвідомив, що в мого товариша знову почались проблеми з животом — Тьомик почав добросовісно псувати повітря. Це тривало добрих чверть години. Перуанці спочатку тільки посміювались, одначе дуже скоро в кімнаті стало неможливо дихати. Бандити попервах чортихались упівголоса, згодом лаялись уже вголос, одначе Тьомик, як не старався, ніяк не міг вгомонитися. Зрештою якийсь головоріз не витримав, зірвався на ноги і заліпив нещасному Артемові кілька копняків. Та навіть це не допомогло — попри такі рішучі заходи хлопець не перестав виявляти непокору.

Харцизяки психували і шарпались. Це все було б дуже смішно, якби не усвідомлення того, що нас із Тьомиком можуть розстріляти через звичайнісіньке здуття живота. Втім, порадившись між собою, перуанці вирішили інакше. Кебетливі терористи зазирнули в кімнату до ватажка і переконались, що їхній бос спокійнісінько хропе, втомлений після довгого переходу. Потому, тихенько гикаючи, вони перетягли нас до спальні отамана і кинули на матраци в правому куті за дверима, таким чином вирішивши проблему з чистотою повітря у власній кімнаті і заодно насоливши своєму не дуже популярному отаманові…

У приватному кабінеті ватажка царювала півтемрява. Коли мої очі призвичаїлися до мороку, я розгледів, що, окрім всюдисущих потертих матраців, у кімнаті стояло ліжко, на якому, розвалившись хрестом, гучно схропував дебелий повстанський командир, а ще дерев’яний стіл, кілька кострубатих тумбочок та сім чи вісім табуреток. Повсюди валялися частини стрілецької зброї — ріжки від автоматів, приклади гвинтівок, пістолетні обойми, спускові механізми, начищені до блиску стволи, у протилежному куті стояв дерев’яний ящик з новенькими темно-зеленими «лимонками», на тумбочках лежали пакети з вибухівкою, детонатори, таймери. Наскільки я зрозумів, кілька бомб уже були повністю готовими.