Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
Звенигора мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми рідної Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби й не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар-бея, гайдутинів Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він із цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця! Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Звенигора уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.
Голос загримів знову:
– Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?
Тепер уже Звенигора не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не бояться ні бога ні чорта, він сподівався почути зараз від свого колишнього учителя.
– Пізнаю своїх! – крізь сльози і сміх промовив Звенигора. – Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?
Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.
– Вставайте! Та вставайте-бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі спати! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..
По дерев'яних сходах загупотіли важкі чоботи. Заскрипіла підойма, грюкнув залізний засув – і брама відчинилася. З неї вилетів засапаний Метелиця. За ним поспішали Сікач і Товкач, які спросоння до ладу не розшолопали, чого їх так поспішно збудили, і незадоволено бурчали.
– Арсене! Чортяко! – вигукнув Метелиця і згріб Звенигору в свої ведмежі обійми. – Живий! Прилетів, соколику! Ох ти боже!..
Він міцно притис Арсена до грудей, поцілував в обидві щоки і, врешті, просльозився.
Здивовані і зраділі Сікач і Товкач силоміць вирвали товариша і побратима, якого вони вже не сподівалися побачити живого, з могутніх рук Метелиці.
– Арсене! Брате!..
Після перших бурхливих проявів радості, коли чулися тільки окремі вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожні, мабуть, стомилися і потребують відпочинку.
– Без спочинку з-за самого Дунаю, батьку, – сказав Арсен. – Тож не дивно, що я і мої товариші не відмовимось від вашої гостинності. Останні три дні мчали, мов на крилах. Скучив за товариством січовим та й наглі справи… А що – кошовим і досі Сірко?
– А хто б же? Відмовлявся, правда, дуже. Казав – старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…
– Мені б зразу до нього…
– Чекай, чекай, хлопче! Надворі глупа ніч – а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся – а тоді роби що знаєш! – охолодив Арсена Метелиця. – Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стайні! А ти. Сікачу, роздобудь чого-небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавіше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!
Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.
Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, що він зазнав. Але Звенигора, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі. Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, частенько ввертаючи в свою розповідь польські словечка і змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем і звитяжцем. Слухаючи його, козаки час від часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навіть про трагічні події з їхнього життя умів розповісти дотепно і весело. Тоді пан Мартин реготав гучніше за всіх, задерши голову і наставивши в голубе небо свої руді вуса-списи. Потім набирав поважного вигляду і знову заходжувався розважати своїх слухачів новою пригодою, в якій правда нерідко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.
Проходячи мимо гурту, Звенигора зустрівся поглядом з паном Мартином – йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:
– А єднего разу – то було юж на Дністрі – послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів мене. Аж патчу – біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо і – о, панство! – почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…
– Га, га, га! – зареготали навколо запорожці.
– Патчу – лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…
Звенигора не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.
У світлиці військової канцелярії Звенигору зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.
– Ти повернувся-таки! Слава богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!
– Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…
Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.
– Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти недаремно їздив: прислужився рідній матері нашій Україні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагіма-паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім-паша і хан Селім-Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни – ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім-паша з Селім-Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки – шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях, знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога – то вже наполовину виграна баталія!
– Я радий чути це, батьку, – скромно відповів Звенигора. – Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!
Сірко уважно подивився на козака.
– Ти маєш певні вісті?
– Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. – 3 цими словами Звенигора видобув з-за пазухи цупкий сувій пергаменту і подав його кошовому.
Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув його до столу долонями. Довго вдивлявся в нього.
– Про що пише султан?
Звенигора прочитав фірман і слово в слово переклав. Сірко мовчки слухав. На його високому загорілому лобі зійшлася між бровами глибока зморшка. Очевидно, кошового глибоко вразило почуте, але він намагався цього не показати. Мужнє обличчя Сірка, до якого так пасували густі довгі вуса, що підковою охоплювали чисто поголене круте підборіддя, лишалося непроникним.
Деякий час він мовчав. Згорнувши сувій. Арсен дивився на кошового і намагався відгадати його думки і почуття.
