Фірман султана - Малик Владимир Кириллович (книги онлайн бесплатно txt) 📗
– Де ви поділи Звенигору?
Митрофан вирячив очі.
– Якого Звенигору?
– Не прикидайся дурнішим, як є, йолопе! – гримнув на нього Чорнобай. – Того козака, що я звелів посадити на палю, а потім кинути в озеро!
– А-а, – Митрофан повернувся до Тхора з таким виразом, ніби говорив: «Бач, я ж тобі казав!»
Тхір улесливо усміхнувся, винувато опустив очі.
– Ми продали його Алі, пане.
– Продали Алі? Як же ви посміли, нещасні?
– Митрофан підбив… Каже, господар заробив добре, а ми хіба не люди? Я й не хотів, але він напосівся… Погрожував…
Митрофан ще дужче вирячив очі. Обличчя його посиніло від гніву. Він аж задихнувся, почувши, як Тхір звалює з себе вину й перекладає на нього, і не міг нічого сказати в своє виправдання. Він здебільшого орудував кулаками, тому, не довго думаючи, зацідив Тхореві у вухо. Той відлетів до вікна і вихопив пістоль. Гримнув постріл. Митрофан зойкнув, схопився за груди й поволі осів на підлогу.
Чорнобай усе ще непорушно стояв біля столу, тільки уважно слідкував за кожним рухом Тхора, тримаючи напоготові зведений пістоль. Тхір кинувся до Митрофана, що впав поряд з Минкою, заглянув в обличчя.
– Готовий!
– І ти гадаєш, що цим урятував свою мерзенну шкуру? – тихо спитав Чорнобай. – Гадаєш, я так і повірив, ніби то Митрофан підбив тебе продати Звенигору татаринові?
Тхір позеленів. Упав на коліна – поповз до господаря, намагаючись обхопити його ноги руками. Та Чорнобай різко відштовхнув пахолка.
– Ти хитрий, Тхоре. Але й тобі прийшов кінець! Твоя хитрість мало не коштувала мені життя.
– Простіть мене, добрий господарю! – схлипнув Тхір. – Не інакше – диявол мене попутав! Але, клянусь богом, я ще прислужуся вам… Тільки не вбивайте!.. Згадайте, скільки разів я рятував вам життя… Я завжди служив вам вірою і правдою. Ну, а раз схибив – позаздрив на гроші… Каюсь…
Він знову підповз до господаря і, плачучи, цілував його замазані в глину чоботи.
Чорнобай мовчав. Лише по кількох хвилинах роздуму схопив Тхора за сорочку і поставив перед собою. Свічка мерехтливо кидала на перекошене від страху обличчя пахолка жовтаве світло, – і від того воно здавалося неприродно зеленим, мертвотним, бридким. Чорнобай з огидою відштовхнув парубка від себе.
– Гаразд, Тхоре… Я помилую тебе…
З грудей пахолка вирвався радісний стогін.
– Однак не думай, що я тобі прощаю… Ти мусиш заробити прощення! Слухай уважно… Ти проберешся на Запорожжя, вступиш у січове товариство. А там вибереш влучну хвилину і прикінчиш Звенигору… Він не знає тебе в обличчя?
– Ні, не знає.
– От і добре. Це сприятиме нашому задумові… Та не зволікай! Адже поки Звенигора живий, я не можу залишатися в Чорнобаївці. Сьогодні ж вирушу в Крим до Алі… Я ждатиму звістки від тебе… Чуєш?
– Чую… Все буде зроблено, як ви наказуєте!
8
Лише опівночі Звенигора зупинив загін на нічліг. Козаки попутали коней і пустили пастись на долину, а самі, прославши киреї, вклалися спати. Не спали тільки Звенигора, Роман, Спихальський, Грива та Іваник. Іваник виявився доброю і хазяйновитою людиною. Миттю нарвав сухої нехворощі і помостив під кущем, заслав її широкими попонами.
– Прошу, дівчата… Це, знаєте-маєте… того, не перина, та все ж м'якенько буде. Поспите до ранку, якщо нас не сколошкає погоня… Та, думаю, до цього не дійде! Ми їм, знаєте-маєте, завдали хльору! Тепер знають, з ким зв'язались – більше носа не поткнуть!
Слухаючи хвастовите буркотання Іваника, Звенигора усміхався в темряві. Він був радий, що все скінчилося щасливо. Стеха уникнула татарської неволі, ніхто з односельчан не потерпів… А те, що Чорнобай вислизнув з рук, не дуже непокоїло запорожця. Прийде час – потрапить птаха до сільця!
Інші думки полонили його. До пори до часу не ділився ними з товаришами, а зараз вирішив, що відкладати нікуди.
– Вранці я залишу вас, – сказав друзям тихо. – Ви поїдете в Дубову Балку, а я на Запорожжя…
– Арсене, що ти вигадав? – здивувався Роман.
– Так треба. Я мушу негайно везти фірман!
– Але ж ти не побував дома! Як же Златка, Младен, Якуб?
– Я повернуся незабаром. А Златці, Младенові і Якубові у моїх буде добре… Та й ви будете з ними.
– Е ні, пане-брате, так негоже.
– Не вмовляй мене, Романе. Я мушу якнайшвидше бути в Січі!
– Тоді ми теж з тобою, Арсене. Дорога далека і небезпечна. Чи так я кажу, пане Мартине?
– Атож. Півсвіту одмахали разом, а тутай юж не кинемо тебе одного!.. Та й, правду кажучи, мене всеньке життя кортіло хоч єдним оком поглянути на ту славутню Січ Запорозьку. А допіру така оказія, панове! Га!.. Єстем шляхтич польський, а ниньки стану козаком запорозьким! Ото метаморфоза, панство! Заради неї я ладен хоч на край світу, перун ясний!
– Але ж, пане Мартине, я гадав, що ти поспішаєш до пані Вандзі в Закопане.
Наступила пауза. В темряві не видно було виразу обличчя Спихальського. Але всі почули тихеньке, стримуване зітхання.
– Поспіємо з козами на торг! – буркнув пан Мартин. – Пані Вандзя чекала на мене тши лята, почекає єще єдне – буде штири!
– Ну, що ж, друзі, якщо ваш намір твердий, то поїдемо разом! Скажу вам, чортяки ви мої дорогі, що я радий цьому! Та ще й як радий! Ех!
Звенигора намацав у темряві руки товаришів і з почуттям міцно потиснув їх. Ось вони – друзі! Неволя і спільна боротьба з ворогом зблизила, а згодом здружила їх, і вони стали побратимами, готовими йти на виручку один одному в вогонь і воду. І відвертий, щиросердний Роман, і запальний, гоноровитий, але, по суті, добрий, як дитина, пан Мартин, і похмурий, мовчазний, прибитий страшним горем Степан Грива, – всі вони, не вагаючись ні миті, грудьми заступлять його в час смертельної небезпеки, як і він кожного з них. І від того, що вони ніколи не говорили про це вголос, але твердо знали, що інакше бути не може, що кожен зробить те, що має зробити справжній друг-побратим, Арсенові стало на душі легко і радісно… Справді, один у полі – не воїн! Це старовинний закон вояцького життя. І скільки разів він переконувався в справедливості цього! Міцна ж вояцька дружба і готовність у найскрутніших обставинах постояти за товариша – то запорука перемоги над ворогом, запорука того, що вийдеш цілим із найнебезпечнішої тарапати.
Охоплені спільним почуттям, друзі довго гуторили впівголоса, лежачи горілиць на землі і вдивляючись у густо-синє небо, всіяне безліччю мерехтливих зірок. До них озивався нічним шурхотом степ: шелестіла під вітерцем тирса, цвірчали на тисячі ладів коники, іноді десь, налякана нічним хижаком, запідпадьомкає перепілка чи зірветься з гніздовища бистроногий стрепет.
В долині форкали стриножені коні.
Нарешті на всіх налягла дрімота.
– Спати, друзі! Спати пора! Незабаром світатиме, – сказав Звенигора.
Однак сам не заснув. Тихенько підвівся і тінню ковзнув до куща, де спали дівчата. Стеха лежала скраю. Арсен нахилився, погладив шкарубкою долонею розпущені коси і довго сидів нерухомий, заглибившись у свої думи й оберігаючи сон дівчат і товариства.
Вранці загін розділився надвоє. Спихальський, Роман і Грива ще сідлали коней, а балківчани вже від'їжджали. Іваник, якого Звенигора назначив отаманом загону, гордо випинав вузенькі груди і примушував коня грати під ним. Арсен побажав щасливої дороги, поцілував Стеху і гукнув:
– Ну, рушайте!
Балківчани вдарили коней і риссю помчали широкою долиною прямо на північ. Коли вони сховалися за виднокраєм, Звенигора скочив у сідло, і чотири вершники повернули на південний схід.
НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ
1
Третього дня, пізно ввечері, чотири подорожні зупинилися під брамою січової фортеці. Звенигора руків'ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.
Десь угорі, в темряві, скрипнула хвірточка, і сонний голос незадоволено запитав:
– Який там чорт, прости господи, товчеться?
