Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Вадим, якого у зв’язку із змінами в місцевому керівництві відрядили на два тижні до Узені, перший помітив, що Деркач не просто бере участь, а керує; помітив він і те, що рекетом Деркачеві забави не обмежуються.
Справжня професійна розкрутка вимагала звернення до минулого — там напевне є перші вузлики, перші ланцюжки. Однак майор Сагайда, якого щойно призначили в Узенський райвідділ (вважалося, що то — пониження у зв’язку з сімейними негараздами), тільки руками розводив: понад десять справ з архіву зникли, ще в десяти виявили видерті сторінки, порушення нумерації тощо. Та чи варто дивуватись? Адже далеко не всі факти й документи потрібні не лише конкретним Жорам, а й міліції як такій, як породженню свого часу.
…Деркача Вадим розкручував особливо старанно — і намагався не залучати до цього міліцію. Тим більше що в Узенській прокуратурі служив його ровесник і однокурсник Денис Комаров, хлопець надійний та беручкий до роботи.
На очі Вадимові Деркач потрапив чи не в перший день. Саме Жора очолював трьох здорованів, які під час Вадимового таємного стеження налякали, обібрали і образили молоденьку кравчиню. Дівчина привезла на ринок з десяток гарненьких платтячок, швидко й недорого їх продала і, здається, просто не сприйняла всерйоз вимогу рекетирів. Тоді здоровані затягли її в порожній павільйон, брутально обмацали, забрали гроші і пообіцяли наступного разу влаштувати “групняк”, якщо здумає й надалі капризувати.
Багато що в Узені лежало на поверхні. Досить було кілька годин покрутитися на ринку, аби свіжим оком помітити чимало цікавого. Бачив Вадим, як покірно сплачують “податок” бабусі, що торгували самогоном в закатаних літрових банках із свіжими наклейками “Сік березово-яблучний”, як мовчки відраховують гроші “наперсточники”; як знімають клієнтів і обслуговують їх у павільйончику “Взуття” повії. А коли придивився ще уважніше, то зрозумів, що фурнітура в індивідуалів не дуже відповідає звичним уявленням про кустарні вироби. Принаймні ще не надходила інформація про широкий продаж в особисте користування термопласт-автоматів чи, скажімо, гальванічних ванн та устаткування для вакуумного напилення. А вже про те, що у плановій продукції не лише узенської фабрики, але й підприємств трьох найближчих областей не було таких заклепок, застібок, пряжок, ґудзиків, фіксаторів та інших “хіпацьких” прикрас, знав не лише фахівець Вадим, а й багато більш-менш розумних людей.
До речі, рекетири фурнітурників не просто не чіпали, а навіть прикривали й не здирали з них “данину”. В кожному разі, це робилося не на ринку.
На перших порах розслідування просувалося чудово. Передусім далася взнаки ретельна підготовка початку; спрацювало й те, що зовсім недавно загримів Лісовий, а його зами тремтіли і рішуче відбрикувалися од перших узенських “піклувальників”. Сам же Матвій Петрович не прислухався до двох вельми поважних телефонних дзвінків, не став “струнко” і не кинувся виконувати “побажання”; натомість сказав абонентам, що зараз у прокуратурі працює комісія з Москви (чистісінька правда), розслідування взято під особливий контроль (перебільшення, але практично його неможливо перевірити), тож найкраще, що можна тепер зробити, — проводити це розслідування показово.
Добре було й те, що рекетирів взяли на гарячому, ізолювали надійно, допити вели професійно. Вибиті з рівноваги громили й ділки, які досі були впевнені у своїй безкарності, розгубилися й вибовкали зайве…
Потім була пауза, і знову успіх — накрили “чорну” фурнітурну фабричку. І хоч опір міських та обласних владарів помітно посилився, стало зрозуміло, що пожежу вже не загасити. Не ті часи.
Здавалося, що всі злочинні нитки тримає в своїх чіпких лаписьках Жора Деркач. Здавалося, що виявили узенський вузол саме на тій стадії, коли мафія тільки починала формуватися. Здавалося…
А тепер усе враз переплуталося, стало з ніг на голову, щось втратило значення, а щось інше — чи не те, про що мовчить Вадим? — значення набуло…
2
Траса, як і всі південні шляхи улітку, перевантажена машинами. Закіптюжені громаддя тягачів, сріблясті бруски рефрижераторів, різнобарвні краплинки легкових автомобілів — суцільна стрічка на добрий десяток кілометрів. Вадим за найменшої можливості йшов на обгін, та вигравав зовсім небагато. Матвій Петрович його не чіпав: нехай адреналінчик розжене. А сам подумки вкотре “розкладав” вранішню розмову з Сагайдою. Факт його дзвінка — то була несподіванка чи не більша, аніж, власне, зміст повідомлення…
Навіщо Сагайда дзвонив? Показав, що йому відомі плани обласної прокуратури? Несерйозно. Продемонстрував, що, незважаючи на усунення Лісового, зв’язки поновлено, а слідчий відділ “під ковпаком”? Але навіщо така демонстрація? Елементарна тактика боротьби: використовувати розвіддані, однак у жодному разі не засвічувати свої канали, не показувати свою обізнаність. Сагайда ж зовсім не дурень. Один з кращих у своєму відомстві. Деркач, до речі, теж був не дурень. Кмітливий і достатньо гнучкий — але безнадійно зіпсований атмосферою вседозволеності. А Сагайда — “шахіст”, на три ходи наперед дивиться. Щоправда, трохи схильний до авантюр, однак аж ніяк не панікер. Отже, ранковий дзвінок — це жест. Як пишуть у газетах, жест доброї волі. Заклик до відповідної реакції. До відвертості. І якщо це так, то жест дуже вчасний. Коли вже почалася стрілянина, то потрібно чітко розрізняти, де свої. Без опори в Узені не обійтися — але ж і Сагайді потрібна опора. І якщо Сагайда насправді з ним по один бік барикади, то разом вони проб’ються.
…Вадим знову пішов на обгін, та одразу ж і пригальмував, повернувся на своє місце в колоні й стиха вилаявся. Шеремет скоса зиркнув на нього: нервує хлопець. Нервує більше, аніж того слід було чекати в подібній ситуації. Отже, йому відомо щось таке, чого не знає він, Шеремет…
— Мабуть, свої застрелили, — буркнув Матвій Петрович.
— А хто ж іще? — охоче відгукнувся Вадим. — Знати б тільки, які саме “свої”!
— Ти ж допитував Деркача, — не то спитав, не то констатував Шеремет, — невже ніяких натяків не було? Прокрути-но в пам’яті ще раз. Може, щось казав, згадував…
Вадим помовчав, а тоді процідив крізь зуби:
— В тім-то й річ, що казав…
…Перший допит був одразу після операції на ринку. Як і очікувалось, спершу Деркач заходився напускати туману: мовляв, я не я і душа не моя, на ринку опинився випадково, в бійку не втручався, ну хіба що дав комусь здачі, а чинив опір і намагався втекти, бо з дитинства боїться міліції. На допиті був присутній місцевий лейтенантик, однак промовчав, що Деркач — його колишнє начальство. Вадим теж не став демонструвати свою обізнаність, а просто сховав Деркача на дозволений законом термін до ізолятора і подбав, аби з ним не було жодних контактів. А сам тим часом допитав більшість затриманих рекетирів і дещо назбирав. Ось тоді й поговорив з екс-капітаном. І відеострічку, на якій була зафіксована операція на ринку, показав. Допитав — і випустив, взявши підписку про невиїзд.
Потім спецбригада труснула фурнітурну фабрику місцевпрому і знайшла (знали, де шукати) чудово обладнану міні-фабричку. Така собі дільничка, відгороджена од усіх інших. Робітники, які там працювали, були шоковані, коли дізналися, що за документами їхньої спецдільниці взагалі в природі не існує. Молоденька технологиня, пристойний начебто фахівець, тільки рота розкрила і, схоже, не закрила його й досі. А ось у круглі від здивування очі декого з адміністрації повірити було надто важко… Та з цим потім. Важливо інше: досить швидко з’ясувалося, що Деркача робітники знають не по славному міліцейському минулому, а по тому, що він керував щотижневим вивозом готової продукції…
Хто-хто, а Деркач не міг не розуміти, що кільце стискається.
Тим часом почала розкручуватися справа хабарників. Дали показання п’ятеро з тих, хто одержав останнім часом ордери на квартири без жодних на те підстав. Трьох із них звів з “потрібними людьми” у відповідних відділах виконкому особисто Деркач. Але поки що чиновників не чіпали, тривало попереднє розслідування, і даних про особисту Деркачеву вигоду від посередництва ще не мали. Чи відомі були Жорі всі козирі, зібрані слідством? Навряд. Тільки двоє — Вадим і Шеремет — знали все. Але Деркач не міг не винюхати, не відчути, що є матеріал. А чи важливо, який саме?
