Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91 - Михайленко Анатолій (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Може, отак десь і наклав би головою, але підбив родовичів на хутори свої повернутися, вдихнути холодного повітря, попити джерельної води. Захопили вони царський дромон [9] із шовковими подушками і великими вітрилами. Та вдома, на березі північного моря, їх ніхто не чекав. Скрізь руїни, запустіння, чоловіки з мечами розбрелися ватагами по світах. Отоді й подався з Руриком до Новгорода на службу, заробляти на кусень хліба й кварту питва. Немає Рурика, а сина його малолітнього привіз із собою, нехай звикає до дзенькоту мечів та бойових сурм.

Голос зозулі змусив князя насторожитися, покласти руку на меч. Монь випірнув із темряви, мов зловісний птах, легко й безшелесно. Зашепотів швидко, збуджено:

— Він нічого не запідозрив, коли я сказав йому про варязьких купців. Мовляв, завтра вийду до них. Отож, князю, слухай. Більшу частину дружини сховай на тому березі в шелюгах, меншу — внизу угорського шляху, щоб Аскольд не випорснув. Сам бери кільканадцять воїнів і приходь сюди зранку. Знай, я всіх ліпших мужів київських підмовив, ніхто за ним руки не потягне. Тебе хочуть князем узяти. Чуєш, не мечем град здобудеш, а добра воля киян відчинить тобі його браму. Тільки присягнешся, що захищатимеш і лиха не чинитимеш.

Олег кивав, погоджуючись, а сам думав про те, що мусить добре нагострити меча, гарно відпочити перед завтрашнім боєм. Скольд, чи як там його нині кличуть, міцнорукий, меча з них вибити буде важко, треба мати неабияке вміння.

— Завтра сюди виведеш, — вказав ближче до дерев, — на край галявини, щоб оговтатись не встиг.

— Гаразд, виведу, — зблиснули в темряві очі Моня. — То я піду?

— Зачекай, — притримав його Олег. — Тут хижа колись була, дівчина біля неї ходила… косу чорну й довгу мала. Що з нею?

— Не відаю, — розвів порожніми рукавами Моня. — Подейкують, що орда забрала, десь і загубився її слід в степу…

Густий вранішній туман сховав дружину Олега. Воїни затоптували багаття, залишаючи на піщаному березі великі чорні плями, ніби величезний звір пройшовся понад річкою. Зброя і щити нахолоди за ніч, аж обпікали руки, човни важкі й неповороткі. Вітрила набрали вологи, хлюпотіли, як після дощу. Малий Ігор, окатий і довголиций, дрібно тремтів, тулився до Олега. Той сказав:

— Тримайся біля мене, не відходь ні иа крок! І нічого не бійся, бо ти син князя і сам князь. Зрозумів?

Хлопчик хотів відповісти, але не зміг розтулити вуста, тільки кивнув. Покірливо дав себе перенести бородатому варягу на човен, там примостився на носі, щоб дивитися на стрімкий, безшелесний біг води. Він не розумів, навіщо його привезли до цього чужого берега, хочуть залишити отут. Дядько Олег сказав, що князюватиме у тому граді на високій горі. Тільки треба звідти мечами вигнати якогось Аскольда, який хитрістю всівся у ньому. Дядько Олег так і вчинить, бо він великий і дужий.

Пристали до берега там, де починався угорський шлях. Гуртом, наїжачившись списами, пішли вгору. Олег озирнувся, сонце стрімко сходило над рікою, розворушивши туман, червоні клубки якого котилися берегом. На галявину не вийшли, сховалися між липами.

Чекати довелося довго. Воїни повсідалися під деревами, мовчали, тільки рвучко повертали голови на кожен шерех. Ігор теж сидів незворушно, водив очима за метеликами — таких великих він ніколи не бачив. Іноді рука ніби сама тягнулася за метеликом, аби доторкнутись, але, зиркнувши на суворе обличчя дядька Олега, не наважувався. Проїхав на волах молодий рус. Воїни насторожились, але він їх не помітив. Воли тягнули воза повільно, тому ще довго було видно білу сорочку поселянина і чулося рипіння великих коліс.

Знову тиша, зелена ущелина галявини, гудіння бджіл, Сонце ледь не над головами опинилося, втикало гострі промені в землю. Прибіг вивідувач, меткий, гостроокий хлопець, видихнув, змахуючи з чола рясний піт:

— Йдуть… багато людей!..

Олег мигнув воїнам, які мали видавати себе за купців. Ті підвелися, дебелі, неквапливі, легко винесли з-під дерев великі паки з товарами, поставали біля них, набрали поважного вигляду. Далі завели розмови про небезпечність торгових шляхів, дорожнечу і розор в багатьох землях, свавілля великих і малих правителів, які забирають задарма все, що припаде їм до вподоби. Так захопилися, що й не помітили людей, які з’явилися на протилежному боці галявини. Коли ж ті наблизилися, “купці” підвелись і, розчесавши пальцями бороди на два боки, стали очікувально позирати на людей з Киян-града. Один із них, що був попереду, — опасистий, в черврному корзні, нетерпляче запитав:

— Звідки ви? Назіщо покликали мене?

— Торгові люди ми… з варязької землі. Кажуть, що й ти звідти… — навперебій загомоніли купці. — Мимо йдемо, хочемо тобі товар показати. Тільки не знаєм, як звати-величати тебе?

— Я князь Аскольд, отам мій град… на горі.

— Ти не князь, — раптом долинув грізний голос, і з-за спин купців вийшов Олег, підштовхуючи поперед себе Ігоря. — Ти не князь, — повторив. — Ось він князь і княжий син, — поклав руку на плече хлопчика. — А ти всівся в граді силою і зло людям чиниш, — говорив зумисне мовою русів, а закінчив по варязьки: — На тобі кров мого брата Елза, ти вбив варягів десять літ тому на березі цієї річки. Я прийшов помститися…

Аскольд очманіло дивився на нього, а тоді заволав:

— Дружино, до мене… на мечі їх… на мечі!

Та з-за дерев вийшли озброєні руси з довгими списами, перегородили галявину. Аскольд якийсь час люто стежив за ними, і раптом кинувся на Олега. Той не чекав такої спритності від огрядного суперника, ледь устиг захистити малого Ігоря щитом, а потім відштовхнути вбік. Сам же закружляв навколо свого кривдника. Не поспішав, бо був певен — ніхто не втрутиться, не стане на заваді. Монь додержав слова, підмовивши ліпших мужів Киян-града супроти Аскольда. Тепер він у його руках сплатить сповна і за кров родовичів, і за Олегові поневіряння та приниження. Спокійно і вміло прихищався щитом, підставляючи його під Аскольдового меча, наче дражнився, виказуючи свій спокій та зневагу.

То було дивовижне видовище: двоє дебелих бороданів витоптували траву на галявині, ганялися одне за одним із мечами. Вони тікали від смерті й шукали її, тримаючи на вістрі своєї зброї. А гурт людей стежив за їхпім двобоєм похмуро й очікувально. Їм потрібен в живих тільки один. Ось нарешті облишив ухилятися й відступати Олег, тримаючи меча обіруч, заходився ним гамселити, та Аскольд тільки хрипів та відбувався. А тоді й сам кинувся на суперника, здавалося, що зімне, розтопче, розрубає, бо ніщо й ніхто не перепинить оце велике, важке тіло, налите силою і люттю. Олег наміривсь ухилитися, відступити вбік, щоб опинитися позаду, але зашпортався в траві, похитнувся і ледь не впав. Це і врятувало його, бо меч Аскольда просвистів біля скроні. А той уже знову розігнався і біг на нього, аж земля двигтіла під ногами. Та цього разу Олег зумів вчасно розвернутися й наніс раптового удару ззаду, по товстому карку.

Аскольд упав ницьма в траву. Переможець стояв над ним втомлений і зовсім не грізний, з його меча скрапували у траву червоні краплі крові.

Варяги вдарили у щити мечами, гейкнули радісно, руси піднесли списи, теж пустили войовничий гук. Монь підійшов до Олега:

— Ходімо, князю, до града!

Олег узяв за руку Ігоря, рушив через галявину. Хлопчик озирнувся на велике тіло, яке нерухомо лежало в густій траві. Хтось із воїнів накинув на нього червоне корзно, встромив поруч довгого меча. А угорським шляхом уже надходила Олегова дружина. Вони разом рушили до Киян-града. Шлях був вибоїстим і покрученим.