Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Відпустивши Ігорка, Микита Родіонович розповів про все Андрію і схвильовано заходив по кімнаті. Передусім, мабуть, треба було з'ясувати подробиці.
– Піду до Ізволіна, – сказав він. – Подумаємо разом…
Андрій залишився сам. Рана його швидко загоювалась. Юргенс повірив розповіді про те, що Андрій був поранений біля самого будинку в ніч нальоту радянської авіації, і навіть тричі надсилав на квартиру лікаря-нім-ця, який робив Грязнову перев'язки.
Постоявши в роздумі біля вікна, Андрій повернувся до стола і розкрив зошити Микити Родіоновича з записами по радіо та розвідці. Треба було взяти себе в руки і підготуватися до занять.
Ізволіна вдома не було. Ожогіна зустріла Пелагія Стратонівна. Вона повідомила, що Денис Макарович щойно пішов до Заболотька.
– Нічого не сказав і пішов. І взагалі, сумний він сьогодні якийсь. Видно, що в нього клопіт серце крає, а мовчить. Мовчить і зітхає.
– Це вам, мабуть, здалося. Все йде добре, – спробував розвіяти підозри жінки Микита Родіонович. -
Радянська Армія визволила Ровно, Луцьк, Шепетівку, вісті радісні…
– Воно то так… – відповіла Пелагія Стратонівна і замовкла.
Ожогін уже зібрався йти, коли вона повідомила новини про Варвару Карпівну. Тряскіна одужує. Все книги читає та про Ожогіна питає: як там Микита Родіонович і чому він не прийде провідати її?
Ожогін подумав, що доведеться дійсно якось зайти до Варвари Карпівни і поговорити з нею.
Попрощавшись з Пелагією Стратонівною, Микита Родіонович поспішив до Заболотька.
Там були Тризна, Повелко, Заломін, мати і син Заболотьки. Гнат Несторович нерухомо лежав на великій лавці. У нього щойно був тяжкий приступ. Ганна Василівна витирала з підлоги кров.
Усіх мучило одне питання: що робити? Сховати Тризну в будинку Заболотька було неважко. Там, де є двоє, може поміститись і третій. Та це половина справи. Інша справа – як відвести загрозу від Леоніда Ізволіна, від радіостанції підпільників, сховища документів, зброї, вибухівки?
Ожогін висловив думку, що все залежатиме від того, як довго думають гестапівці сидіти в засаді:
– Вони чекатимуть Гната, – сказав Ізволін.
– Його вони не дочекаються, – додав Повелко.
– Дочекаються! – голосно промовив Гнат Несторович і, підвівшись, сів на лаві. – Дочекаються! Вислухайте мене спокійно, – сказав він і простягнув руку вперед, наче запобігаючи можливим запереченням.
Усі перезирнулися.
Тризна з півхвилини посидів мовчки, збираючись з думками, потім встав:
– Вихід є. Зараз я піду додому, і до ранку там від гестапівців і сліду не залишиться.
– Не розумію, – сказав Ожогін.
– Що ж тут незрозумілого! – з неприхованою досадою промовив Гнат Несторович. – Гестапівцям потрібний я, і я з'явлюсь.
Наступила гнітюча тиша. Всім було ясно, що, пожертвувавши собою, Тризна хоче врятувати Леоніда. Гітлерівці схоплять Гната Несторовича, зроблять, в найгіршому випадку, обшук у будинку і підуть.
– А ти подумав про те, хто тобі дозволить так зробити? – суворо спитав Денис Макарович. – За кого ж ти нас вважаєш?
– Я мушу так зробити, – швидко заговорив Гнат Несторович. – Ви, нарешті, самі повинні примусити мене це зробити. Я допустив помилку і мій обов'язок – виправити її. Мені недовго жити… Ви ж самі знаєте…
Він підійшов до стіни і, взявши з цвяха піджак та шарф, почав одягатись.
– Поки я і мої друзі живі, цього не буде! – різко сказав Денис Макарович і взяв Тризну за руку.
– Правильно, – підтримав Микита Родіонович. – Будемо шукати іншого виходу.
– І знайдемо його, – додав Повелко.
Гнат Несторович стояв, схиливши голову.
– Чекати немає часу, – заговорив він хрипко. – Катастрофа може статися кожної хвилини. Якщо не дозволите, я зроблю сам, як підказує совість. Я ж не брав у вас санкції вбивати Шпигуна…
– Це не доказ, – перервав його Микита Родіонович. – Можливо, що на твоєму місці і я, і будь-хто інший зробили б так само. Зараз про це судити важко.
– Не знаю… не знаю… – покрутив головою Тризна і тихо додав: – Я піду… Я вас розумію… добре розумію… Але іншого виходу нема, і ви його не знайдете. А якщо й знайдете, то буде пізно. Я думаю…
Він не закінчив речення. Піджак і шарф випали з рук. Горлом хлинула кров. Його підхопили під руки Ожогін і Повелко, але втримати не змогли. Тризна упав на коліна, затуливши руками, рот.
Друзі підняли його, перенесли в сусідню кімнату. Ганна Василівна вибігла на подвір'я і повернулася з мискою, наповненою снігом, але було вже пізно.
– Товариші… Вовко… Простіть… – тихо промовив Гнат Несторович і затих.
Вранці до Леоніда ніхто не прийшов, не приніс хліба і кип'ятку, не передав радіограми. Це було незвичайно. Леонід попросив Велику землю провести сеанс опівдні. Але Гнат Несторович не прийшов знову. Сеанс перенесли на вечір. Леонід дуже хвилювався. Що могло трапитись? Йому було відомо, що Євгенія Дем'янівна в лікарні, що Вовка у діда, дома один Гнат. Але куди він подівся? Що змусило його забути про Леоніда, зірвати роботу?
Як і більшість людей, які самотньо проводять час, Леонід розмовляв сам з собою.
– Невже попався? – міркував Ізволін. – Не може бути! На час хвороби дружини і сина батько заборонив Тризні займатися бойовими справами. Тоді в чому ж справа? Може, захворів, лежить у пекарні або в Заболотька?
Леонід з тривогою чекав настання темряви.
Стрілка на годиннику підійшла до восьмої, але ні Гната Несторовича, ні звичайних сигналів не було. Леонід почав нервуватись. Він включив приймач і одягнув навушники. Довго крутив регулятор настройки, але так і не зміг заспокоїтись.
«А що як він лежить дома і йому так погано, що не може встати? Чого ж я чекаю? Може йому самому потрібна моя допомога?» раптом подумав Леонід.
Двічі він сам вилазив назовні. В обох випадках усе пройшло вдало. Власне кажучи, вийти з погреба неважко: треба тільки трохи підняти важкі підйомні двері, зсунути з них будку з Вірним – і вихід відкритий. Інша справа – повернення назад. Тут без допомоги Гната Несторовича або Євгенії Дем'янівни Леонід ніколи не обходився. Вони опускали двері і ставили на місце собачу будку.
Хвилюючись і вагаючись, Леонід вийшов у передню частину погреба, піднявся по драбині, приклав вухо до підйомних дверей і прислухався. Ніщо не порушувало тиші. Він обережно натиснув головою на двері – вони легко піддалися, і утворилася вузька щілина. В неї Леонід просунув кисті рук. Війнуло прохолодою. Він знову прислухався: як і раніше, тихо. Крізь пилину було виразно видно сніг, частину неба з яскравими зірками і частину будинку – самий ріг.
– Вірний! Вірний! – пошепки покликав собаку Леонід.
Але той не йшов на поклик і нічим не видавав своєї присутності.
Почулося шарудіння, наче хтось пройшов мимо. Видно, Вірний був десь недалеко.
Леонід покликав собаку голосніше. Як і раніше, тиша.
Він постояв ще кілька хвилин, вдихаючи нічне морозяне повітря і відчуваючи, як защеміло від холоду, що проходив через руки, все тіло. Хотів уже підняти двері й лізти наверх, але роздумав і вирішив почекати.
Пройшло ще п'ять напружених хвилин. Ніде ні шарудіння, ні стукоту, ні голосу. Далеко-далеко загавкав собака, вітерець доніс гудок маневрового паровоза… Руки вже почали терпнути, тіло тремтіти…
«Чого ж я чекаю? Так можна і всю ніч простояти», подумав Леонід. Він піднявся ще на східець, уперся головою в підйомні двері, і вони повалилися на собачу будку, що скотилася з них. Леонід висунувся до пояса – він захотів роздивитись, але не встиг: щось важке впало на його голову. На мить мелькнули перед очима зоряне небо, подвір'я, вкрите снігом, потім усе розсипалося на міріади вогнів…
XXI
Уже вечоріло, коли до будинку Юргенса під'їхав пофарбований в білий колір лімузин. Шофер різко загальмував і, не виключаючи мотора, відчинив дверцята.
З машини вийшов Марквардт. На ньому були пальто з хутряним коміром і хутряна шапка.
