Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– Так, – відповів Микита Родіонович.
Він почував усю правоту керівника підпілля.
– Ми знаємо вас, товаришу Ожогін, і вашого друга як справжніх комуністів, які виконують важливе завдання, а тому не допустимо, щоб ви займалися не тим, чим вам треба займатись. Ваша роль чітко визначена; ведіть її, звикайте до неї, не звертайте уваги, що іноді сверблять руки. Хочете допомогти порадою – будь ласка; виникне гостра необхідність зустрітися з товаришами з підпілля – будь ласка, але будьте обережні, не забувайте, що ви не в лісі, а в місті.
«Грізний» встав.
Ожогін теж підвівся, вважаючи, що розмова закінчена.
– Ви поспішаєте? – спитав «Грізний» і подивився на «ходики», що висіли на стіні.
Микита Родіонович також перевів погляд на годинник і сказав, що вільний час у нього є, до занять ще більше години.
– Коли так, то посидьте.
«Грізний» пройшовся по кімнаті, відчинив двері у другу, прислухався, потім зачинив і сів на своє місце.
– Там донька спить, – сказав він і посміхнувся.
– Велика?
– Ні, найщасливіший вік – три роки…
Багато питань можна було б задати «Грізному», людині, яка присвятила себе роботі, сповненій небезпеки і злигоднів. Хотілося дізнатися, як він живе, чого потребує, куди пішла його дружина.
– Вам скільки років? – раптом спитав «Грізний».
Ожогін, відповів.
– О, та ми з вами ровесники!.. Ну, а тепер давайте поговоримо про роботу радіостанції Леоніда Ізволіна. Ви вважаєте, що її тримати там не можна?
Микита Родіонович виклав свою точку зору. Він, як і раніше, вважає, що на стаціонарному положенні рація безумовно буде запеленгована і виявлена. І її не врятує навіть та обставина, що передачі на ній проводяться рідко. У гітлерівців вона, мабуть, давно на обліку. Ще два-три сеанси, і Леоніда схоплять.
– Так, ви маєте рацію, – сказав «Грізний». – Доведеться обмежитись тільки прийманням і в ефірі не з'являтись. . – Але в мене виник один варіант… Дозвольте?
«Грізний» трохи примружив свої розумні, уважні очі. Йому подобався Ожогін. Враження про нього після знайомства збіглося з уявленням, яке склалося у «Грізного» зі слів Ізволіна. Такі люди можуть упевнено йти до мети і добиватися її. Така людина може бути розвідником. А помилки бувають у всіх.
– Я вас слухаю, – промовив «Грізний».
Микита Родіонович висловив свою думку.
Під будинок Юргенса зроблено підкоп. Ожогіну добре відоме розташування кімнат. Там є кілька нежилих. Підкоп треба вдосконалити з таким розрахунком, щоб радіостанцію помістити під одну з нежилих кімнат, а Леоніда влаштувати жити в пекарню під виглядом робітника. Під будинком Юргенса рація може працювати спокійніше. У випадку запеленгування, нитки приведуть до будинку Юргенса, і цим уся справа й закінчиться, бо ті, хто займається пеленгуванням, безумовно знають, що у Юргенса є радіоцентр та кілька тренувальних станцій.
А апарат Юргенса не зможе виявити рацію, оскільки не має засобів пеленгування.
– Під будинок Юргенса? Цікаво! Дуже цікаво! – «Грізний» ходив по кімнаті і ніби розмовляв сам з собою. – Вірно… Риск виправданий. Мабуть, ми це здійснимо.
Коли Микита Родіонович почав прощатися, «Грізний» затримав його руку в своїй і, дивлячись в очі, сказав:
– Ось бачите, розумна порада часом дорожча від будь-яких подвигів, хоча випадок з машиною я й не вважаю за подвиг. Та й з Роде можна було справитись без участі вашого друга. Якщо вже бути відвертим, то я можу признатись, що іноді й мені хочеться взяти в руки гранату або пістолет і піти разом з Тризною. Є таке бажання, але ми всі – і я, і ви – повинні пам'ятати, на що нас поставила партія. Ось так… А тепер усього найкращого. Бажаю успіху…
XX
Єдина в місті лікарня знаходилася на колишній вулиці Чехова. Щоб добратися до неї, Гнату Несторовичу треба було пройти через усе місто.
Тризна йшов, не помічаючи, що робиться навколо нього. Він раз у раз розгортав поли ватяного піджака, розмотував шарф, важко зітхав і якось дивно піднімав ноги, наче йшов по воді.
Ніч Гнат Несторович провів неспокійно. Він не спав: то нерухомо сидів біля спорожнілого ліжка сина, то ходив з кутка в куток, то мовчки дивився у вікно. Вже над ранок, примостившись, на твердому дерев'яному тапчані, він спробував задрімати. Але сон не приходив, серце тривожно билося, груди боліли. Гнат Несторович думав про сина, про дружину. Євгенія Дем'янівна другу добу лежала в міській лікарні і, можливо, сьогодні вже розродилася. Вчора вона почувала себе погано, дуже погано, але Гнат Несторович все-таки сподівався, що роди пройдуть благополучно.
В непривітній, з обдертими стінами, приймальні Тризну зустріла чергова сестра. Він назвав своє прізвище і попросив дізнатися, чи родила його дружина. Сестра уважно подивилася на Гната Несторовича, наче щось пригадуючи, потім запропонувала йому сісти.
– Я покличу лікаря Шпигуна.
Тризна сів на низьку широку лаву і, відкинувшись на спинку, витягнув уперед довгі ноги. Із стоптаних чобіт на кам'яну підлогу стікала вода, утворюючи калюжі. Гнат Несторович дивився на чоботи, на калюжі і думав про лікаря Шпигуна. Позавчора він заправив з Гната Несторовича велику плату за те, що прийняв до себе Євгенію Дем'янівну. Лікарня Шпигуна була в місті єдиною, і Тризні довелось погодитися, хоч він не знав, чим буде розраховуватись.
Погані чутки ширилися про Шпигуна по місту. Говорили, що за його допомогою лікарі-гітлерівці провадять таємничі експерименти над радянськими військовополоненими, що з його ініціативи в села, які містяться в партизанській зоні, завозять вошей, знятих з тифозних хворих, що Шпигун оформляє актами всі «непередбачені випадки» смерті в катівнях гестапо.
Гнат Несторович пам'ятав жаркий серпневий день сорок першого року, коли з німецької комендатури його послали на медичний огляд. Тоді Шпигун сказав Тризні: «У Німеччину вас не пошлють, жити вам лишилося років зо два – не більше…»
Увійшла чергова сестра, а за нею – Шпигун. Побачивши калюжі навколо ніг Тризни, він зробив гидливу гримасу і, не підводячи голови, сказав:
– Сам дохлий, дружина дохла, а ще надумались плодити потомство! Не треба було й привозити її. Вона ще вчора ввечері, задовго до родів, богу душу віддала.
Гнат Несторович підвівся з лави. Стало нестерпно душно, важко. Щоб не впасти, вхопився рукою за спинку лави.
– Я ж вас попереджав, – стримуючи себе, сказав Тризна. – Ви могли її врятувати…
– А навіщо? – злісно промовив Шпигун. – Яка від цього користь? Не вчора, то під час родів, все одно.
Тризна здригнувся. Злість і ненависть спалахнули з такою силою, що він важко пішов на задкуючого Шпигуна…
Ввечері до Ожогіна прибіг Ігорьок. Очі його були заплакані.
Користуючись відсутністю хазяйки, Микита Родіонович пустив хлопчика в коридор і швидко розгорнув аркуш паперу: «Я загинув і провалив справу. Рятуйте Леоніда і догляньте за сином. В мій дім не заходьте – там засідка. Тризна».
– В чому справа, Ігорьок? Що трапилось?
Ігорьок розповів те, що чув від дорослих: тьотя Женя померла в лікарні, а Гнат Несторович, дізнавшись про це, вбив лікаря. Тепер його розшукують.
– Де Гнат? – тривожно спитав Ожогін.
Ігорьок відповів, що зараз Тризна лежить у Заболотька і ні з ким не розмовляє.
– Денис Макарович знає про це?
– Знає.
Сталося це так. Хлопчик ніс Леоніду радіограму. Зайшовши на подвір'я Тризни, він натрапив у дверях будинку на гітлерівців. Щоб не викликати підозри, Ігорьок прикинувся жебраком і, знявши шапку, попросив хліба. Німець дав йому стусана ногою і вигнав. Вже йдучи до Ізволіна, Ігорьок зустрів Гната Несторовича, розповів йому про все, і вони разом пішли до Заболотька. На прохання Гната Несторовича Ігорьок збігав до Ізволіна і повідомив про те, що трапилось…
– Дядько Гнат дуже просив доглянути Вовку, – додав Ігорьок і розплакався.
– Ну, чого ж ти плачеш? – Ожогін розгублено погладив хлопчика по голові.
