Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗
Ми сиділи на балконі й тихенько розмовляли. Уже мав би зійти місяць, але над містом стояв туман, і місяць не сходив; а трохи згодом замрячило, і ми повернулися до кімнати. Мряка надворі перейшла в дощ, і невдовзі полило мов з відра; ми чули, як злива тарабанить по даху. Я встав і підійшов до балконних дверей подивитися, чи дощ не заливає до кімнати, але під дверима було сухо, і я залишив їх відчинені.
— Кого ще ти бачив? — запитала Кетрін.
— Містера і місіс Маєрс.
— Ото дивна пара.
— Удома його нібито засадили до в'язниці. А потім випустили доживати віку.
— То тепер він щасливо живе собі в Мілані.
— Не знаю, чи щасливо.
— Після в'язниці, гадаю, доволі щасливо.
— Вона збирається сюди, привезе гостинці.
— Гостинці вона привозить чудові. Ти теж її любий хлопчик?
— Один з багатьох.
— Ви всі її любі хлоп'ята, — сказала Кетрін. — Вона страх як любить таких хлоп'ят. Послухай, як шумить дощ.
— Справжня злива.
— Ти завжди мене кохатимеш?
— Завжди.
— I дощ нічого не завадить?
— Ні.
— От і добре. А то я боюся дощу.
— Чому? — Мене хилило на сон. Надворі не вщухав Дощ.
— Не знаю, любий. Я завжди боялася дощу.
— А я люблю дощ.
— Я люблю гуляти під дощем. Але він приносить нещастя в коханні.
— Я завжди кохатиму тебе.
— Кохатиму тебе і в дощ, і в сніг, і в град… Як там далі?
— Не знаю. Здається, я от-от засну.
— Спи, любий. Я тебе однаково кохатиму.
— Невже ти справді боїшся дощу?
— З тобою — ні.
— I чого ти його боїшся?
— Не знаю.
— Скажи.
— Не треба.
— Скажи.
— Ні.
— Скажи.
— Ну гаразд. Боюся тому, що часом мені ввижається, ніби я помираю в дощ.
— Не може бути.
— А іноді ввижається, що й ти помираєш.
— Оце вже ймовірніше.
— Ні, любий, ні. Адже я можу вберегти тебе. Я певна, що можу. А от самому собі ніхто не зарадить.
— Ну, годі вже, будь ласка. Не хочу, щоб ти була цю ніч навіженою шотландкою. Нам недовго лишилося бути разом.
— Твоя правда, та все одно я навіжена шотландка. Ну, годі, то й годі. Усе це дурниці.
— Авжеж.
— Звісно, що дурниці. Нікчемні дурниці. Я не боюся дощу. Я не боюся дощу. О боже, боже, якби ж то мені його не боятися!.. — Вона вже плакала.
Я почав заспокоювати її, і вона затихла. А дощ надворі усе не вщухав.
Розділ XX
Одного дня по обіді ми поїхали на перегони. З нами були й Фергюсон, і Кроуелл Роджерс — той хлопчина, що його поранило в очі осколками снарядної головки. Після обіду дівчата пішли вбиратися, а ми з Кроуеллом сиділи на ліжку в його палаті й читали у кінноспортивній газеті повідомлення про минулі перегони та прогнози на той день. Голова Кроуелла була обмотана бинтами, і всі ті перегони його мало цікавили, одначе, аби якось згаяти час, він постійно читав кінноспортивну газету й знав усіх коней, про яких там писалося. Він сказав, що коні того дня будуть препаршиві, але іншого вибору ми не мали. Старий Маєрс ставився до Кроуелла прихильно й завжди підказував йому, на якого коня закладатись. Сам Маєрс вигравав майже на всіх перегонах, але підказувати іншим не любив, бо від того зменшувались виграші. На перегонах панувало шахрайство. В Італії виступали жокеї, вигнані з усіх усюд. Маєрс завжди мав певні відомості, але питати в нього порад я не любив, бо він відповідав далеко не завжди і щоразу було видно, що йому страх як не хочеться нічого казати; проте він чомусь почував себе зобов'язаним давати нам поради й охочіше давав їх Кроуеллові. У Кроуелла були пошкоджені очі, притому одне досить тяжко, а Маєрс сам мав якийсь клопіт з очима, отож і вирізняв Кроуелла. Своїй дружині він ніколи не казав, на якого коня закладається, і вона то вигравала, то програвала, здебільшого програвала, і без угаву говорила.
Ми четверо вирушили відкритим екіпажем до Сан-Сіро. День був погідний, і ми їхали через парк, а потім понад трамвайною колією, аж поки виїхали на курну дорогу за містом. Обабіч дороги ми бачили вілли, обнесені залізними огорожами, великі занедбані сади, канави з проточною водою, припалі порохом городи. Далі на рівнині було видно селянські хати й розкішні зелені поля, помережані зрошувальними канавами, а ген на півночі здіймалися гори. Перед ворітьми іподрому збилося чимало екіпажів, та контролери пропустили нас без квитків, бо ми були у військовій формі. Ми зійшли з екіпажа, купили програмки й рушили через усе внутрішнє поле, а далі через рівний і пругкий дерен доріжки до вигону. Трибуни були старі, дерев'яні, під ними містилися закладні каси, а ще ряд кас був біля стаєнь. На внутрішньому полі попід огорожею юрмилися солдати. На вигоні було повно людей, і під деревами за трибуною вже прогулювали по колу тогоденних коней. Ми побачили серед публіки кількох знайомих, дістали стільці для Фергюсон та Кетрін і почали роздивлятися коней.
Вони виступали по колу один за одним, схиливши голови, на поводу в конюхів. Один кінь був дивовижної багряно-чорної масті, і Кроуелл божився, що він фарбований. Ми придивились пильніш і визнали, що, може, й справді так. Того коня вивели вже наприкінці, саме перед тим, як пролунав сигнал сідлати. Ми знайшли його в програмі за номером на рукаві у конюха; він значився там як вороний мерин на ймення Япалак. Він мав стартувати у заїзді для коней, що ніколи не перемагали в заїздах з виграшем понад тисячу лір. Кетрін не мала сумніву, що він перефарбований. Фергюсон не могла сказати напевне. Я вважав, що кінь підозрілий. Ми погодилися закластись на нього й зібрали гуртом сто лір. У таблиці виграш на нього був визначений тридцять п'ять до одного. Кроуелл пішов робити заклад, а ми тим часом дивилися, як жокеї виписали ще коло, а тоді повернули з-під дерев на доріжку й повільним чвалом рушили до закруту, де був старт.
Ми піднялися на трибуну, щоб спостерігати перегони. Тоді в Сан-Сіро ще не було стартового бар'єра, і стартер сам вирівняв коней, що здавалися з трибуни зовсім малими, а тоді пустив їх зі старту, лунко цьвохнувши своїм довгим хлистом. Вони промчали повз нас, і вороний був на чолі, а на повороті вже йшов набагато попереду від інших. Я дивився в бінокль, як вони скачуть по той бік поля, й побачив, що жокей силкується здержати його, але не може, і коли вони повернули на останню пряму, вороний на п'ятнадцять корпусів випереджав решту коней. Перетнувши лінію фінішу, він пройшов з розгону ще майже півкола.
— Оце пощастило, — сказала Кетрін. — Ми одержимо більш як три тисячі лір. Він таки чудовий кінь.
— От тільки б не злиняв він до виплати, — зауважив Кроуелл.
— Він справді премилий коник, — сказала Кетрін. — Цікаво, чи заклався на нього містер Маєрс.
— Ну як, виграли? — гукнув я до Маєрса. Він кивнув головою.
— А я ні,— обізвалася місіс Маєрс. — Ви, діточки, на кого закладали?
— На Япалака.
— Та невже? Це ж виграли тридцять п'ять до одного!
— Нам сподобалась його масть.
— А мені ні. Якийсь він був миршавий. Та й не радили на нього закладатися.
— Виграш буде невеликий, — сказав Маєрс.
— У таблиці сказано тридцять п'ять, — заперечив я.
— Виграш буде невеликий, — повторив Маєрс. — В останню мить на нього зробили величезний заклад.
— Хто?
— Кемптон та його хлопці. Ось побачите. Не буде й двох до одного.
— То, виходить, ми не одержимо трьох тисяч лір, — сказала Кетрін. — Не перегони, а шахрайство!
— Одержимо двісті.
— Це однаково що нічого. Що нам двісті лір. Я сподівалася на три тисячі.
— Таке шахрайство, аж гидко, — докинула Фергюсон.
— А втім, — сказала Кетрін, — якби це була чесна гра, ми ніколи б на нього не заклали. Але мені дуже хотілось одержати три тисячі.
— Ходім униз, вип'ємо трохи й побачимо, що там платять, — сказав мені Кроуелл.
Ми підійшли до дошки, на якій сповіщали про виграші, і, коли пролунав дзвін до виплати, проти номера Япалака виставили 18,50. Це означало, що чистий виграш на заклад у десять лір навіть менший від самого закладу.
