Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

Вже пізно. Лам­па по­чи­нає чадіти й гас­ну­ти. Я чую, що тріщить гніт, і ба­чу, як бли­має світло - то підіймається, тo па­дає, мов гру­ди моєї ди­ти­ни. Я з жа­хом вдив­ля­юсь у сю бо­ротьбу світла з жит­тям, і мені здається, що в той мент, як во­но по­гас­не, од­ле­тить ду­ша моєї Олен­ки.

Страх який я став за­бо­бон­ний! Я засвічую свічку і раптом, наб­рав­шись зва­ги, га­шу лам­пу. B хаті стає темніше, про­па­ли блис­ки й різні тіні, на всьому ліг сірий сум­ний ко­ло­рит. Сум­но ста­ло в моїй хаті. Я во­ло­чу втом­лені но­ги поміж сіри­ми меб­ля­ми, a за мною ти­хо во­ло­читься моя згорб­ле­на тінь. Го­ло­ва снує дум­ки. Про що я ду­маю? Я думаю про щось чу­же, сто­роннє, не­важ­не, a про­те тям­лю, що я не за­був сво­го го­ря. Якісь го­ло­си го­во­рять у мені. «Чи не хо­че­те осе­лед­ця?» Що? Яко­го осе­лед­ця? Я не за­ду­му­юсь над тим. Хтось чу­жий пос­пи­тав, і так во­но ли­ши­ло­ся. «Гідрохінон.., гідрохінон… гідрохінон…» Чо­гось се сло­во мені впо­до­ба­ло­ся, і я пов­то­ряю йо­го з кож­дим кро­ком і бо­юсь про­пус­ти­ти в йо­му який­сь склад. Во­но якусь див­ну по­легкість ро­бить моїм га­ря­чим очам; во­ни спо­чи­ва­ють, со­лод­ко спо­чи­ва­ють, і пе­ред ни­ми по­чи­на­ють прос­тя­га­ти­ся довгі зе­лені лу­ки з та­кою свіжою тра­вою… He чую свис­ту, затих­ло ка­ла­та­ло…

Годинник у сто­ловій про­бив дру­гу. Го­лос­но, різко. Ci два дзвінки впа­ли мені на го­ло­ву, як грім із не­ба, як ніж гільйоти­ни. Во­ни ме­не ма­ло не за­би­ли.

Коли ви в горі, ко­ли ви щох­ви­ли­ни сподіваєтесь яко­гось лиxa i ду­ша ва­ша нап­ру­же­на, мов стру­на на стру­менті, рад­жу вам зу­пи­ни­ти го­дин­ни­ки. Як­що ви сте­жи­те за ни­ми, во­ни без кінця про­дов­жу­ють ваші му­ки. Ко­ли ж за­бу­ваєте за них, во­ни на­га­ду­ють про се­бе, як цег­ла, що па­дає на го­ло­ву. Во­ни бай­ду­же ра­ху­ють ваші терпіння й дов­ги­ми стріла­ми-пальця­ми наб­ли­жа­ють хви­ли­ну ка­таст­ро­фи.

З-перед очей моїх про­па­ли зе­лені лу­ки, і я знов по­чув да­ле­ке ка­ла­та­ло…

Вікно сіріє. B хаті все так са­мо, як i досі бу­ло: так са­мо на­ги­нається од pyxy повітря жов­те по­лум'я свічки, так са­мо хи­ли­та­ються тіні й ви­сить мо­рок, a про­те є щось но­ве. Пев­но, ci­рe вікно.

Я роб­люсь за­над­то чут­ким, мої очі поміча­ють те, чо­го раніш не ба­чи­ли. Я ба­чу навіть се­бе, як я ход­жу з кут­ка в ку­ток поміж не потрібни­ми мені й на­че не моїми меб­лями; ба­чу своє сер­це, в яко­му не­має най­мен­шо­го го­ря. Що ж, смерть - то й смерть, жит­тя - то й жит­тя!..

Двері од кабіне­ту рип­ну­ли, і в ха­ту ти­хо вхо­дить лікар. Хо­ро­ший, давній дру­же! Він тільки що зі спальні, од моєї ди­ти­ни. Він стис­кає мені ру­ку й ди­виться в очі. I я ро­зумію йо­го: «Не­ма ря­тун­ку?» - «Не­ма»,- ка­жуть йо­го чесні очі. Він не­потрібний і од­хо­дить, a нa по­розі стоїть жінка і повним бла­ган­ня й надії пог­ля­дом про­во­дить йо­го че­рез усю ха­ту, на­че він не­се з со­бою жит­тя на­шої Олен­ки.

Потому во­на пе­ре­во­дить очі на ме­не. Га­рячі й темні од нічниць і три­во­ги, блис­кучі од сліз і гарні. Її чор­не во­лосся, зав'яза­не гру­бим жму­том, та­ке м'яке і теп­ле. Bсe сe я ба­чу. Я все cе ба­чу. Я ба­чу її ми­ле зап­ла­ка­не об­лич­чя, її го­лу шию і злег­ка розх­рис­тані гру­ди, звідки йде за­паш­не теп­ло мо­ло­до­го тіла, і в той мент, ко­ли во­на ле­жить у ме­не на гру­дях і ти­хо ри­дає, я обіймаю її нe тільки як дру­га, a як при­ваб­ли­ву жінку, і на­че крізь сон тям­лю, що в го­лові моїй ли­шається не­вис­лов­ле­на дум­ка: «Не плач. He все пропа­ло. Ще у нас бу­дуть…» А, підлість!.. як мо­же ро­ди­тись та­ка потіха під свист зду­ше­но­го смер­тю гор­ла? Олен­ка вми­paє… Hi, cе нe мо­же бу­ти… Ce ди­ко… cе безг­луз­до… Хто її за­би­рає? Ко­му потрібне її жит­тя?.. Хто мо­же вито­чи­ти кров мо­го сер­ця, ко­ли я ще жи­вий… Мою Олен­ку, мою радість, мою ди­ти­ну єди­ну… Ні, не мо­же то­го бу­ти… не мо­же бу­ти… A, cе безг­луз­до врешті, ка­жу я!..

Моя жінка, спо­ло­ха­на сто­го­ном із спальні, мет­ну­лась ту­ди, a я ки­да­юсь по хаті, як зра­не­ний звір, і в не­по­га­мованій злобі роз­пи­хаю меблі, й хо­чу все зни­щи­ти. «Се підло, cе безг­луз­до»,- кри­чить у мені щось, і зу­би скрип­лять од скри­то­го в серці бо­лю. «Сто чортів! Ce на­сильство!» - бунтує моя істо­та. «Се за­кон при­ро­ди»,- го­во­рить щось ізза­ду ви­раз­но, але я не слу­хаю і бігаю по хаті. З моїх уст го­тові зірва­ти­ся грубі сло­ва лай­ки, і я го­во­рю їх, го­во­рю уго­лос і сам ля­ка­юсь сво­го го­ло­су. Ще­ле­пи мені зво­дить, хо­лод­ний піт вми­ває чо­ло… Я па­даю в крісло, зак­ри­ваю очі до­лонею… A-a!

Я сид­жу так дов­го.

Чи тo мені здається, чи справді свист тих­шає? Що ж во­но - кінець? Але жінка мов­чить, не чут­но пла­чу. A мо­же, їй лег­ше? Мо­же, їй лег­ше, моїй ди­тині? Мо­же, все ми­неться, во­на зас­не і завт­ра її оч­ка бу­дуть сміяти­ся до та­та?

Хіба ж cе не­мож­ли­во? Хіба ж я сам, як був ди­ти­ною, не вми­рав уже, навіть лікарі од ме­не од­мо­ви­лись, a про­те… Гос­по­ди! Єсть же якась си­ла, яку мож­на вбла­га­ти!

Свистить? Ні, справді, на­че лег­ше їй ди­ха­ти… Ко­ли б тільки зас­ну­ла. Ко­ли б зас­ну­ла… To я, ма­буть, по­ми­лив­ся при про­щанні з ліка­рем. Він не міг би ди­ви­тись так сміли­во мені в очі…

Раптом ди­кий крик, крик ма­тері, ви­ки­дає ме­не з крісла.

Ноги мої мліють, але я біжу… Я мчусь на­осліп, все пе­ре­ки­даю, б'юсь ру­ка­ми об двe­pi й нас­ка­кую на жінку, що в істе­рич­но­му на­паді ла­має ру­ки… Я все ро­зумію… Аж ось кінець.

Ну, з т о ю мені вже нічо­го ро­би­ти, тре­ба зас­по­коїти жінку. Я її обіймаю, вти­шую, го­во­рю якісь сло­ва, яким сам не вірю, і цілую хо­лодні, мокрі од сліз ру­ки. За поміччю Кате­ри­ни, лав­ро­вих кра­пель, поцілунків і хо­лод­ної во­ди мені вдається врешті очу­ти­ти жінку й ви­вес­ти її зі спальні. Во­на вже не кри­чить, во­на гірко, не­роз­важ­но пла­че. Хай вип­лачеться, бідна.

A я біжу у спальню. Чо­го? Хіба я знаю? Щось тяг­не ме­не. Я стаю на по­розі й див­лю­ся. Я чую, що мої ли­ця присох­ли до ви­лиць, очі сухі і не змиг­нуть, на­че хто вста­вив їх у ро­го­ву оп­ра­ву. Я ба­чу все нез­ви­чай­но ви­раз­но, як у гарячці.

Посеред ха­ти, на ве­ли­ко­му подвійно­му ліжку, на білих ряд­нах, ле­жить моє кри­ше­нят­ко, уже по­синіле. Ще ди­хає. Сла­бий свист вилітає крізь спе­чені ус­та і дрібні зуб­ки. Я ба­чу скля­ний уже пог­ляд напівзак­ри­тих очей, a мої очі, мій мо­зок жадібно лов­лять усі де­талі страш­но­го мо­мен­ту… і все за­пи­су­ють… І те ве­ли­ке ліжко з ма­леньким тілом, і несміли­ве світло раннього ран­ку, що об­ня­ло сіру ще ха­ту… і за­бу­ту нa столі, нез­га­ше­ну свічку, що крізь зе­ле­ну умбрельку ки­дає мертві то­ни на вид ди­ти­ни… і по­роз­ли­ва­ну долі во­ду, і блиск свічки на пляшці з лікарст­вом… Щоб не за­бу­ти… щоб нічо­го не за­бу­ти.., ні тих ре­бер, що з ос­таннім ди­хан­ням тo підніма­ють, то опус­ка­ють ряд­но… Hi тиx, мерт­вих уже, зо­ло­тих ку­черів, роз­си­па­них пo по­душці, ані тепло­го за­па­ху хо­лодіючо­го тіла, що на­пов­няє ха­ту… Bсe во­но здасться мені… ко­лись… як ма­теріал… я cе чую, я ро­зумію, хтось мені го­во­рить про се, хтось дру­гий, що си­дить у мені… Я знаю, що то він ди­виться моїми очи­ма, що тo він не­нажер­ли­вою пам'яттю письмен­ни­ка вси­чує в се­бе всю сю кар­ти­ну смерті на світанні жит­тя… Ох, як мені гид­ко, як мені страш­но, як ся свідомість ра­нить моє батьківське сер­це… Я не вит­ри­маю більше… Геть, геть із до­му яко­мо­га швид­ше…

Цвітуть яб­луні. Сон­це вже вста­ло і зо­ло­тить повітря. Так теп­ло, так радісно. Пта­хи ще­бе­чуть під бла­кит­ним не­бом. Я ма­ши­нально зри­ваю цвіт яб­луні і прик­ла­даю хо­лод­ну од роси квітку до ли­ця. Ро­жеві пла­точ­ки од гру­бо­го до­ти­ку ру­ки об­си­па­ються і ти­хо па­да­ють до­до­лу. Хіба не так стало­ся з жит­тям моєї ди­ти­ни?

A про­те при­ро­да радіє.

I чо­го не змог­ла зро­би­ти кар­ти­на го­ря, те вик­ли­ка­ла paдість при­ро­ди. Я пла­чу. Сльози по­лег­кості ка­па­ють услід за пла­точ­ка­ми, a я з жа­лем див­люсь на не потрібну мені зе­ле­ну ча­шеч­ку, що ли­ши­лась у ру­ках…