Оповідання - Коцюбинский Михаил Михайлович (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗

Той ди­кий регіт один ска­кав по хаті, і бу­ло од нього так болісно й ляч­но, як од ша­ле­но­го тан­цю гост­рих ножів, блис­ку­чих і хо­лод­них. Не­мов дощ блис­ка­вок си­пав той сміх, щось бу­ло убійче і смер­тельне в йо­го пе­ре­ли­вах і на­во­ди­ло жах.

Чубинський аж ухо­пив­ся за стіл, щоб не впас­ти.

Той сміх бив йо­му прос­то в ли­це. Що во­на го­во­рить? Щось не­мож­ли­ве, безг­луз­де…

Пані На­та­ля пер­ша ско­чи­ла з місця.

- Геть! - скрик­ну­ла во­на тон­ко й про­ни­зу­ва­но. - Геть!.. Во­на ще дітей мені поріже!.. Же­ни її геть!..

Варвара вже не сміялась. Лиш гру­ди в неї все ще ска­ка­ли, а го­ло­ва схи­ли­лась низько. Во­на пог­ля­ну­ла ско­са на па­ню й, заб­рав­ши в обе­ре­мок по­су­ду, важ­кою хо­дою по­да­лась до кухні.

Босі но­ги гу­па­ли по по­мості. Чу­бинсько­му зро­би­лось душ­но. Він увесь тремтів. Зро­бив кілька кроків услід Вар­варі і став… Щось не­мож­ли­ве… нез­ро­зуміле… Який­сь кош­мар.

Побіг до кухні й од­чи­нив двері.

Там бу­ло яс­но.

Побачив Вар­ва­ру. Сто­яла біля сто­ла зігну­та, зів'яла, спокійна і щось сти­ра­ла.

- Вар…

Хотів го­во­ри­ти і не міг.

Лише ди­вив­ся. Ве­ли­ки­ми очи­ма, на­ля­ка­ни­ми, гост­ри­ми і нез­ви­чай­но ви­дю­щи­ми. Обіймав ни­ми цілу кар­ти­ну й най­менші дрібниці. По­ба­чив те, біля чо­го щод­ня про­хо­див, як той сліпий. Ті босі но­ги, хо­лодні, чер­воні, брудні й по­ре­пані… як у тва­ри­ни. Дран­ку на пле­чах, що не да­ва­ла теп­ла. Зем­лис­тий колір об­лич­чя… синці під очи­ма… То ми все з'їли, ра­зом з обідом… Синій чад у кухні, твер­ду ла­ву, на якій спа­ла… поміж по­мий, бру­ду й ча­ду… лед­ве прик­ри­ту… Як у бар­лозі… Як та тва­ри­на… Зла­ма­ну си­лу, що йшла на дру­гих… Сум­не ка­ла­мут­не жит­тя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… ро­бо­та… ро­бо­та… ро­бо­та… і все для дру­гих… для дру­гих… для дру­гих… щоб їм бу­ло доб­ре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї при­язні!..

Не міг го­во­ри­ти. По­що? Все та­ке яс­не і прос­те.

Вибіг із кухні на­зад в сто­ло­ву.

- Ти ба­чи­ла? - ки­нувсь на жінку. - Не ба­чи­ла? Піди по­ди­ви­ся… Чом во­на не страй­кує? - кри­чав якимсь нез­ви­чай­ним для нього го­ло­сом.- Чом не страй­кує?

Бігав по хаті, на­че хто бив йо­го пу­гою; йо­му бу­ло душ­но, не мав чим ди­ха­ти.

Підбіг до вікна й, не пам'ята­ючи, що діє, по­чав одк­ру­чу­ва­ти гай­ку. Швид­ко й не­терп­ля­че.

- Що ро­биш? - кри­ча­ла на смерть пе­ре­ля­ка­на жінка.

Не слу­хав. Пхнув що­си­ли про­го­нич. Залізний бовт з бряз­ком уда­рив у вікон­ни­цю, аж лу­на пішла під ви­со­кою сте­лею. Вікно відско­чи­ло, вда­ри­лось по­ло­вин­ка­ми в лут­ки, і в ха­ту вілля­лось жов­те ка­ла­мут­не світло. Осінній вітер ки­нув до­се­ре­ди­ни цілу хма­ру дрібно­го хо­лод­но­го пи­лу і якихсь не­ви­раз­них ха­отич­них згуків.

- Чом во­на не страй­кує?

Ловив грудьми хо­лод­не повітря і не помічав навіть грізно­го кле­ко­ту ву­лиці.

А ву­ли­ця стог­на­ла.

- А-а-а…- нес­ло­ся десь зда­ле­ку, як од розірва­ної греблі.

- А-а-а…- ко­ти­лось ближ­че щось ди­ке, і чу­лись в ньому і брязкіт скла, і ок­ремі кри­ки, повні роз­пу­ки та жа­ху, і тупіт ніг ве­ли­кої юр­ми… Ска­кав по ву­лиці зво­щик, і гнав­ся за ним туркіт коліс, як бо­жевільний… Осінній вітер мчав жовті хма­ри й сам тікав з міста.

- А-а-а… а-а-а…

1906, Чернігів

ЦВІТ ЯБЛУНІ

Я щільно при­чи­нив двері од сво­го кабіне­ту. Я не мо­жу… я рішу­че не мо­жу чу­ти то­го зду­ше­но­го, з прис­вис­том відди­ху, що, здається, спов­няв со­бою весь дім. Там, у жінчиній спальні, вми­рає моя ди­ти­на. Я ход­жу по сво­му кабіне­ту, ход­жу вже тре­тю без­сон­ну ніч, чут­кий, як наст­роєна ар­фа, що гу­чить стру­на­ми од кож­но­го ру­ху повітря. Моя лам­па під ши­ро­ким кар­то­но­вим аба­жу­ром ділить ха­ту на два по­вер­хи - вгорі тем­ний, пох­му­рий, важ­кий, під ним - за­ли­тий світлом, із яс­ни­ми блис­ка­ми і з сіткою тіней. Пос­ла­на на ку­шетці й не­тор­ка­на постіль особ­ли­во ріже око. За чорни­ми вікна­ми ле­жить світ, за­топ­ле­ний ніччю, a моя ха­та здається мені ка­ютою ко­раб­ля, що пли­ве десь у невідо­мо­му чор­но­му морі ра­зом зо мною, з моєю ту­гою і з моїм жа­хом. Мені див­но, що я усе помічаю, хоч го­ре заб­ра­ло ме­не цілком, по­ло­ни­ло. Я навіть, про­хо­дя­чи повз стіл, поп­ра­вив фо­тог­рафію. О! Те­пер си­мет­рич­но!.. A свист не вга­ває. Я йо­го чую й крізь за­чи­нені двері. Я не піду до спальні. Чо­го? Я й так ба­чу все, ба­чу свою дівчин­ку, її голі руч­ки на рядні; ба­чу, як хо­дять під ряд­ном її гру­ди, як во­на розту­лює спе­чені гу­би й ло­вить повітря. Оте ма­ле, зви­чай­но та­ке ди­ке, те­пер обіймає пух­ки­ми ру­че­ня­та­ми шию ліка­ря й са­мо одк­ри­ває ро­та. Та­ке покірли­ве те­пер, ко­те­нят­ко… Се мені крає сер­це. Ко­ли б швид­ше кінець!..

Я прис­лу­ха­юсь. Най­мен­ший ше­лест або стук - і моє серце па­дає і зав­ми­рає. Мені здається, що за­раз ста­неться щось нез­ви­чай­не: про­ник­не крізь вікно якась істо­та з вели­ки­ми чор­ни­ми кри­ла­ми, про­су­неться по хаті тінь або хтось рап­том скрик­не - й обірветься жит­тя. Я прис­лу­хаюсь. Ні, дім не спить. У ньому жи­ве щось ве­ли­ке, невідо­ме. Я чую, як во­на ди­хає, зітхає, як нес­покійно ка­ла­тає йо­го сер­це і б'ється жив­чик. Я знаю - тo три­во­га. Во­на держить у своїх обіймах навіть хатнє повітря, й так хо­четься ви­би­тись з-під її гніту, вий­ти з до­му і ски­ну­ти її з се­бе!..

A я ход­жу. Рівним, розміре­ним кро­ком, че­рез усю ха­ту, з кут­ка в ку­ток. З кут­ка в ку­ток. Я не чую своїх ніг, не ке­рую ни­ми, во­ни но­сять ме­не самі, мов за­ве­де­ний ме­ханізм, і тільки го­ло­ва моя, мов па­вук па­ву­тин­ня, снує ме­ре­жи­во ду­мок. У вікна ди­виться ніч, без кінця довгі, гли­бокі, чорні прос­то­ри. Десь да­ле­ко сту­кає ка­ла­та­ло нічно­го сто­ро­жа. Скільки віків бу­дить во­но нічну ти­шу своїм де­рев'яним язи­ком, скільки лю­дей, по­колінь пе­ре­жи­ло… Во­но завжди вик­ли­кає у ме­не настрій, по­чут­тя зв'язку з да­ле­ким ми­ну­лим, із жит­тям моїх пра­щурів. Щось є прос­те й ми­ле у тій про­мові ка­ла­та­ла, якою во­но се­ред тиші й без­люд­дя обіцяє бо­ро­ни­ти спокій тво­го сну… Чо­му б мені не взя­ти та­кої ночі до то­го епізо­ду роз­по­ча­то­го мною ро­ма­ну, де Хрис­ти­на, по­ки­нув­ши сво­го чо­ловіка, опи­ни­лась рап­том із ве­ли­ко­го го­ро­да у глу­хо­му містеч­ку? Їй не спиться. Во­на відчи­няє вікно своєї ха­ти… Ціле мо­ре де­рев у цвіту… м'якими чор­ни­ми хви­ля­ми ко­титься навк­ру­ги… Спить містеч­ко, як ку­па чор­них скель… Hi згу­ку, нi блис­ку під хмар­ним не­бом. Тільки за­па­хи ду­шать гру­ди та тріпо­четься од­даль глу­хе ка­ла­та­ло, не­мов пе­ре­бої сер­ця нез­ри­мо­го ве­лет­ня… Яке се но­ве для Хрис­ти­ни, не­ви­да­не… Во­на відчу­ває…

Я стре­пе­нувсь. Бо­же. Що зо мною? Чи я за­був, що у ме­не вми­рає ди­ти­на? Я прик­лав yxo до две­рей. Свис­тить? Свистить… Як їй труд­но ди­ха­ти, як во­на му­читься, бідна пташка… Me­нi са­мо­му спер­ло віддих у гру­дях од то­го свис­ту, і я по­чи­наю гли­бо­ко втя­га­ти повітря, ди­ха­ти за неї, на­че їй від то­го лег­ше бу­де… Х-ху!

Однак ме­не мо­ро­зить… Щось од спи­ни роз­ла­зиться холод­ни­ми му­раш­ка­ми по всьому тілy, і ще­ле­пи тря­суться… Я не спав три ночі… ме­не гри­зе го­ре, я втра­чаю єди­ну й ко­ха­ну ди­ти­ну… І мені так жал­ко стає се­бе, я та­кий скривдже­ний, та­кий бідний, оди­но­кий, я весь ку­лю­ся, ли­це моє жалібно кри­виться, і в очах кру­титься гірка сльоза…

Що то? Щось грюк­ну­ло две­ри­ма й по­ло­потіло бо­си­ми но­га­ми… Кінець?

Я зав­мер на місці, й сер­це моє ста­ло. Щось пе­ре­ли­вається, і дзве­нить відро залізною дуж­кою. То Ка­те­ри­на внес­ла щось у ха­ту. Я ба­чу сю стур­бо­ва­ну й зас­па­ну жінку; во­на покірли­во тов­четься по но­чах, во­на теж лю­бить на­шу Оленку. Доб­ра ду­ша!..

I знов усе ти­хо, ко­ли б не той свист зду­ше­но­го гор­ла, не те си­чан­ня чи­га­ючої смерті… Ку­ди мені втек­ти од то­го свисту, де мені подіти­ся? Я не маю вже си­ли слу­ха­ти йо­го… A тим ча­сом я цілком пев­ний, що я не вий­ду з сеї ха­ти, бо я не мо­жу не слу­ха­ти йо­го. Biн ме­не при­ко­вує. По­ки я чую йо­го, я знаю, що моя ди­ти­на ще жи­ва. I я ход­жу і му­чусь, і в ме­не всі жил­ки бо­лять од то­го свис­ту…