Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗

Марта й Степанида наближались до софи, де сиділа начальниця. Коло їх щулились перелякані діти. Тоді тільки Турман встала так помаленьку, неначе її підводили цупкі пружини канапи, котра й справді підіймалась і росла під нею, ніби найм'якіша подушка. Турман встала на цілий зріст свій, високий, рівний. Дорога шаль падгла кругом її сухого стану широкими хвилями. Вона хотіла дати своїй постаті щось начальницьке, генеральське. Марта й Степанида були убрані в чорні шовкові сукні і в капелюші з золотими колосками. Вони обидві були однакові на зріст з Турманшею, котра окинула їх сміливим оком од ніг до голови і зараз спустила очі додолу. То було знаком насміхання: Турман сміялася з їх капелюшів, що дуже різали очі червоними трояндами й золотими колосками.

Марта й Степанида зарекомендувались до Турман.

- Ah, ah, charmee de faire votre connaissance... prеnez places mesdames; assayez-vous, mes enfants! [50] - промовила Турман. Марта й Степанида почервоніли, як мак: вони не вміли говорить по-французькій. Турман знов спустила очі додолу. Марта й Степаннда заговорили про своє діло й рекомендували начальниці своїх маленьких дочок.

- О, я вже знаю за ваших дітей! Я дуже рада, що буду їх виховувать в нашім інституті, - промовила Турман і почала кахикать сухим кашлем, неначе вона от-от хотіла богу душу оддати. - Я дуже дякую вашому мужеві, що він надарував нас читанням своїх лекцій в нашім інституті, - говорила вона далі, обертаючись до Степаниди.

- А ми маємо за найбільше щастя, що наші діти будуть вчиться в інституті під такою високою рукою, під таким вважливим доглядом, як ваш, - сказала Марта й справді рада, що діти будуть в інституті.

- О, будьте певні! Ваші діти будуть так поведені, як слід шляхетним фаміліям. Вони матимуть добрий догляд, вони говоритимуть по-французькій, як французи, вони знатимуть науку й матимуть делікатну, вищу вподобу у всьому; матимуть гарні манери й будуть сміливі й звичайні з людьми. Про те нема що й казать.

- О, певно! Ми чули тільки одно хороше про ваш інститут, і найбільше з того часу, як ви приїхали сюди з Петербурга, - сказала Степанида.

- Chez nous a Petersbourg... [51] мій близький приятель, один міністр, дуже просив мене зостаться начальницею в Петербурзькому інституті, але міністр просвіти просив, щоб я доконечно їхала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на далеку країну просвіту й цивілізацію, бо тут... Кахи-кахи-кахи! - знов закашляла Турман й затулила рот хусточкою, вдаючи, ніби вона од того й достала чахотку, що розсипала цивілізацію з центру на країни.

- Яке велике щастя задля наших степів! - промовила Марта. - Нам би треба ще більше таких діячів з столиці! Наша провінція така глуха, така темна!

- О, quelle rude tache qu'est celle de propager la civilisation! [52] Кхи-кхи-кхи!.. Часом і ночі недоспиш, і не доїси... кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не зазнаю, що то за спокійний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю.

- Як ми будемо дякувать вам за всі труда, що ви приймаєте задля наших дітей! - сказала Степанида трохи з боязким лицем перед такою особою, що вхожа до міністрів.

- Мій брат у первих, маркіз де Пурверсе, посол при одному дворі, писав мені, щоб я їхала за границю на води, але я, вважаючи на діло просвіти країн, не думаю й з місця рушить. В цім Києві такі чуда творяться, громадянство таке дике, люди такі, що не вміють навіть до ладу говорить по-руській, не то що по-французькій.

При тих словах Турман знов спустила очі, почувши дуже примітну українську вимову в розмові киянок.

- Я не поїду, бо мушу розносить світ на далекі країни... кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть діячем на далекій стороні.

- О, певно! Для того, хто зріс у великому світі, така жертва повинна здаваться ще важчою! - промовила Марта.

Турман не мала ніяких родичів послів і навіть не водилась з міністрами, а розводилась при Марті й Степаниді тим, що знала про той чималий вчений кружок, в котрому були їх чоловіки. В той час одчинились бокові двері, і в залу ввійшов ще один діяч на країні. То була дуже немолода класна дама; по лиці й по зросту не трудно було впізнать рідну сестру начальниці, петербурзьку дівственицю, мадмуазель де Пурверсе. Гості встали. Начальниця порекомендувала їм свою сестру. У старої дівулі брови були вже не такі гарні, очі були не такі блискучі, як колись у начальниці; тим-то вона й генерала не достала за чоловіка і виїхала на провінцію меншим діячем, ніж її сестра.

- Quelle charmante eleve que nous aurons! [53] - промовила мадмуазель де Пурверсе, дивлячись на Дашковичеву Ольгу. - Ходи, душко, до мене.

Ольга, аж червона, спустила очі й не рушила з місця.

- Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! - промовила класна дама. Ольга підійшла до неї й присіла. Класна дама взяла її за підборіддя й за руку. Ольжині голі ручки були налиті, як огірочки; її очки блищали, як у матері; чорні кучері були довгі, зовсім не по її зросту. Ольга віщувала й теперечки велику красуню.

- Ой, яка ж ти гарна дівчинка! Які в неї очки, брівки, ручки! - промовила класна дама, перебираючи ручки й кучері, неначе то була кукла, а не дівчина.

А Воздвиженських Катерина сиділа й головку похилила. Вона була дуже негарна з своїм широким лицем, з широким ротом, з кісьми, схожими на конопляні пачоси, з ясними очима. Класна дама й начальниця, милуючись Ольгою, поглядали на Катерину й ніби говорили очима:

"Яка ж ти погана!" Катерина ждала, що, оглядівши Ольгу, потім покличуть і її на розгляд. Одначе її не покликали, і в її маленькому серці заворушилось недобре почування.

- Souvenez-vous des enfants de l'ambassadeur de Rome. Son ainee c'est comme deux gouttes d'eau la petite Дашкович! [54] - промовила маркіза де Пурверсе.

- Ere! - сказала Турман...

Вони говорили чистою французькою мовою, наче парижанки.

- Будьте ж ласкаві, просимо вас якнайпокорніше, доглядайте наших дітей, щоб вони вчились і не пустували, бо вони дома любили-таки пустувать, - сказала Марта, обертаючись до обох маркіз.

- О, comment done; soyez tranquille! [55] - сказала Турман тоном трохи зобиженим. - У нас усі діти не пустують і вчаться, бо на те ми й живемо в інституті. Наш інститут - найвища панянська школа... все одно, що університет... еге ж, інститут - то дівочий університет, бо в нас і програма сливе університетська, і багато маємо вчителів з професорів університету. Як побачите колись своїх дітей, то й не впізнаєте! - сказала Турман, націлюючись просто в очі провінціальним дамам.

- В нас є такі інститутки, що навіть вміють писати вірші, і не руські тільки, а навіть французькі, - додала маркіза де Пурверсе.

- Скажіть! Ото диво! - промовила Степанида і так хитнула головою з такого дива, що аж золоті колоски й огняні рожі зашуміли й затрусились на голові. Обидві маркізи знов спустили очі додолу. А Степанида подивилась на свою Ольгу, і материному серцю чогось забажалось, щоб дочка вивчилась в інституті писать вірші не тільки руські, але й французькі.

Начальниці той візит здався довгим аж надто! Щоб показать провінціальним паніям їх незвичайність, вона почала закутуваться у шаль і тихесенько підійматься, неначе хто підкручував пружини під канапою. Ті пружини підіймали її вгору, ніби ляльку. Марта й Степанида посхоплювались з місця й почали прощаться.

- Будьте ласкаві, доглядайте наших дітей! Ми надіємось на вас, як на себе; сподіваємось, що наші діти будуть вмиті, не голодні й не холодні, не забудуть молиться богу... - промовила Марта.

- Чи можна буде нам брать своїх дітей будлі-коли, хоч на празники, часом в неділю абощо? - питали дами в начальниці.