Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
на та Аполлона летів ніби ненароком м’яч, падав коло постелі котрогось — і знов чувся дівочий вереск, регіт, тікання. Молоді обидва Шмідти й собі розлягалися тоді сміхом; знов мусив або Аполлон, або Костянтин підводитися і, силкуючись, щоб грецькі панночки не бачили слов’янської наготи, викидав м’яча крізь вікно назад на подвір’я... Володимир навіть і в таких випадках, хоч вони його особисто й не торкалися, теж був трохи бурчав, але дівчат се вже більше смішило, ніж лякало... Ато, було раз, пустотниці прибігли до наймички Амалії і заявили, що паничам треба води вмитися, та швидше, швидше! Амалія з важким відром води побігла до їхнього покою. Вона раптом розлетілася до них саме тоді, як на Костянтинові та Аполлоні нічогісінько не було, і мусила прожогом податися назад; з переполоху вона й двері покинула розчинені навстіж, та ще й спотикнулася, та й перекинула відро. Вода великою потопою залляла весь покоїк паничів, заливаючи й їхні ботинки та шкарпетки, покладені на підлозі. Галас... Метушня... Швидке вдягання в одежу, щоб скочити та й зарятувати себе од потопи... Гомеричний регіт...
”Лсфєато' 6c?p’ evfipxo угАсос (хсаарєааі Seotoiv26!
Одного разу, повернувшись упоночі додому, Аполлон і Костянтин побачили, скоро засвітили сірник, що в них було нашествіє іноплеменників: бо тих персиків і абрикос, що Шмідти були лишили на столиках коло своїх постелей, не стало, а натомість покладені були цукерки; «еллинская прелесть», — заявив філолог Костянтин. Тая самая історія вчинилася й на другий вечір.
— А ми з вами, Володимире, мабуть, дуже старі для тих чорнявеньких грекинь! Підтопталися!.. — зажартував професор. — Нам з вами цукерків або іншої еллінської прелесті не підкладають!
— Бо в мене на столі не лежало жодної садовини навзамін їм, — весело сказав Володимир. — Та от я їм узавтра покладу справжню добру новинку: велике гроно винограду Тутешній туапсинський виноград іще не достоявсь, але на базарі... я сьогодні бачив... є привезений з Батумі виноград анатолійський. Побачимо, який за те вони мені даруночок підкладуть...
Він так і вчинив: коло свого столика поклав виноград.
Увечері вони всі пішли на прохід і вернулися пізно вночі.
— У мене знов цукерки, — розсміявся Аполлон, — а персики вкрадено.
— Те саме й у мене, — оголосив Костянтин.
Володимир помацав на своєму столі в темряві і налапав
щось велике, якусь паличку.
— Це, мабуть, шоколад, — голосно догадавсь він і засвітив свічку. — Я ж казав, що мені буде найкращий подарунок, бо дівчатка — народ вдячний... Але що це за знак?! — скрикнув він, обурений, розглядаючи малюнок, що був наліплений на тому папірчику, в який закручено було паличку шоколаду.
Лаговський взяв у Володимира шоколад і, подивившись на наліплений малюнок, крутнув губою: там намальовано було орангутанга, що комічно й сердито надягав на себе штани. Аполлон і Костянтин, подивившись і собі на оте саме, позаливалися реготом, бо не можна було сумніватися, що то мала бути карикатура на їх і буркотливого брата.
— Будьте ласкаві, мої дорогі братики, покиньте реготатися! — розлютований крикнув Володимир, і його сірі очі засвітилися якоюсь мишачою злістю. — Радійте на свої облизані мордочки, що в вас вони дуже гарні!..
Костянтин і Аполлон, замість одповідати, споважніли, мовчки вийшли з Володимирової хати й пішли до себе.
— Що за паскудство! Що за нахабність! — аж варивсь Володимир. — А от я взавтра тим поганим дівчиськам вуха пообриваю!! Морди їм наб’ю!!
— Втихомиртеся, Володимире, — вмовляв його Лаговський, якому трохи й шкода було Володимира, але оця похвалка прикро його вразила. — Ви — вчините ручну розправу над малими дівчатами?? Ви — битимете нерозумних дітей за їх жарт?! Та бог із вами!
— Ні! Я зроблю ще краще! Сам рук я не паскудитиму, а вдамся до їх матері та й розкажу, як вони розчиняють нам двері та підглядають голих кавалерів... Нехай знає мати — то, може, натовче їх, наче кошенят, мордами в землю!..
У своїй злості невродливий Володимир став зовсім бридким на вид.
— Ви того не зробите!! — прохав Лаговський.
— Зроблю!.. Та ще скажу їй от як: «Хоч із ваших дочок однаково мусять вийти проститутки, але то ще має бути за два роки... а поки що нехай не заглядають перед часом до голих парубків».
Лаговський із жахом подивився на розлютованого Володимира. Володимир під ту хвилину справді й сам вірив, що може взавтра сказати матері таке слово про її дівчат. Ла-говському стало боляче й зле на душі.
— Ви мені дуже не подобаєтеся за те, що кажете зараз, — сухо й холодно сказав він до Володимира. — Я мав про вас досі інакшу думку... Ну, добраніч!..
— Он як! — заіронізував Володимир, держачи його за простягнуту для прощання руку. — Що ж мені робити! Чим хто багатий, тим і радий!.. Такий я вам не до вподоби, кажете?.. А може б, ви згадали собі прислів’я: «Полюбіть нас чорненьких, а біленьких нас усі полюблятимуть»?.. Та куди ви? Посидьте-бо, не йдіть іще!.. Побалакаємо!
— Добраніч! Я спати хочу, — сказав Лаговський і пішов до себе.
Він таки справді хотів був зараз роздягтися та й лягти спати. В хаті у нього було темно. Він постояв скількись се-кунд у пітьмі, міркуючи, чи варто воловодитись і світити в себе лампу на одну хвилину, коли він однаково має зараз заснути. Щоб не світити, він розчинив двері до кімнати Аполлона і Костянтина, аби видко було йому роздягатися. Як розчинив він двері до них, звідти вдарив на нього сніп світла од їхньої лампи, і він спинився на порозі. Обидва парубки, що вже були лежали по постелях, підвели на нього очі. Професор разом забув, що хотів був уже роздягатися при тому їхньому світлі; натомість він увійшов до їх кімнати, підсів до них, і вони незабаром розбалакалися, переходячи з теми на тему. Двері між Володимировим і професоровим покоїками були зачинені. Та не зминуло й десять минут, як до Володи-мирових вух долинув через порожню й темну професорову горницю сріблястий Аполлонів сміх з тієї третьої кімнати, де жили обидва брати; потім почулося тільки тихе, плавке джуркотіння професорового голосу: він, очевидячки, оповідав братам щось цікаве і щось довге — і спати Лаговському живовидячки, ще не хотілося. Чого ж, коли Володимир кликав його посидіти коло себе, то він одмовивсь?!
До Володимирової душі раптом влилася різка, отруєна течійка ворожнечі проти Лаговського. Досі бувало так, що на всі Володимирові капризні вибрики та бутади Лаговський тільки лагідно осміхався та казав Володимирові, що він сам на себе клепле бозна-що; а от цим разом такий контраст! Цим разом професор велично засудив його і навіть балакати з ним більше не схотів, а пішов собі шукати достойної компанії в його братів!.. Володимира взяла досада, нащо взагалі він розкривав себе перед Лаговським: «Дуже треба розперізувати свою душу перед першою-ліпшою чужою людиною!» — їдовито подумав собі він. З цього моменту Лаговський став для нього не менш антипатичною особою, ніж його рідні брати — Аполлон та Костянтин.
XII
Молоді люди, як вернулись учора додому дуже пізно, то не встигли ще довідатися, що тим часом, як вони вчора вдома не сиділи, отоді само вчора знов приїхала до Андропулів
Зоя. Її вони не бачили вже буде тому більше ніж два тижні. Звістка про її приїзд могла б бути для них цікавою новиною.
Інтересна «трапезундська вдовичка», відколи Шмідти оселилися в Андропулів, була вже сталася справді інтересною для всіх — от тільки, що швидко од’їхала. А то навіть Володимир дуже дружелюбно до неї був усміхався та силувався розмовитись із нею і сказати їй якийсь комплімент або жарт; бо вона не показувала, що, мов, надає його братам перевагу над ним, і однаково симпатично одповідала Володимирові привітним осміхом і французькою каліченою мовою — однаково як йому, так і його братам. Тільки ж, як Зоя по-французьки лепетала сама аж надто зле, а розуміла французьку мову ще гірше, ніж говорила нею, то розмови між нею й пожильцями могли бувати хіба дуже первісні та лаконічні. Спробувала вона... це незадовго перед своїм виїздом... заявити їм, що новогрецька мова, кажуть, не дуже далеко одійшла од старої грецької — то, може б, чи не легше було їм порозумітися по-грецьки? На жаль, усі Шмідти, хоч цілих вісім год трубили в гімназії грецьку мову і писали щотижня в гімназії extemporalia27, могли тепер згадати собі самісінькі такі слова, як «військо», «похід», «виступати» та «начальник», і пам’ятали, що елліни із своїм ватажком Ксенофонтом evxemSev 87iopei')9r|aav отаЭцоис 8гю reapaodyyaq бега28, — ну, а з таким рясним словарним запасом вести галантну кавалерську розмову з дамами — не так-то воно й легко. Костянтин, студент-філолог, знав старих грецьких слів трохи більше; але й котрі він знав слова, то і ті не дуже надавалися до сучасної грецької розмови, бо були надто архаїчні або придбали собі в новій грецькій мові геть інакший відтінок. Якось він уранці, виходячи з дому і побачивши «трапезунд-ську вдовичку» під пальмами коло фонтана, захотів був увічливо сказати їй: «вітаю вас»; одваживши поклін, він вимовив: aaq аозга^оцаї; в своїй старанності сказав він це речення навіть не все по-стародавньому, бо не і5ц(?^, але по-новому , оад, аби вдовичка легше зрозуміла. Отже ж вона, як почула се ааяафрш, то швидше, затуливши лице руками, втекла до хати; потім, як спитали Шмідти в «яраліста», що? воно таке буде по-новогрецькому аала^орш,то «яраліст» зареготався, а перекладу не дав ... То так навіть філологові Костянтину не щастило на розмову з Зоєю; а Володимирові та Аполлонові — й поготів... Ще важче було, ніж зліпити самому грецьке речення, зрозуміти, що' хоче сказати по-грецьки Зоя. Бо от, знов-таки незадовго перед Зоїним виїздом із Туапсе, коли до того самого філолога Костянтина і знов коло того самого фонтана під пальмами вдалася була вона одного разу з запитом:
