Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Тоні, в сірій, простій, але гарній сукні й крислатому пласкому брилику, кивала головою, віддавшись мрійній дрімоті. Свою парасольку, такого самого сірого кольору, як і сукня, оздоблену кремовим мереживом, вона прихилила до відкинутого верха. Наче створена їздити в кареті, Тоні сиділа в зручній позі, елегантно схилившись на спинку і граціозно схрестивши ноги в черевиках з високою шнурівкою і в білих панчохах.
Том, уже двадцятирічний юнак, одягнений у добре пошитий блакитно-сірий костюм, зсунув бриля на потилицю і курив одну за одною російські цигарки. Він мав вигляд ще не зовсім дорослого, але в нього почали швидко рости вуса, темніші за чуба й за вії. Ледь піднявши, за звичкою, одну брову, він дивився на хмари і на дерева вздовж Гостинця, що їх поминала карета.
Тоні сказала:
— Я ще ніколи не раділа так, як тепер, що їду в Травемюиде… По-перше, з відомих тобі причин… Нічого тобі глузувати з мене, Томе; я так хочу опинитися ще на кілька миль далі від таких собі золотавих баків… Та головне, що я житиму в зовсім новому Травемюнде, на Першій лінії, у Шварцкопфів… І не матиму ніякого стосунку до курортного товариства… Я вже його знаю більше ніж доволі; і в мене нітрохи не лежить до нього серце… А крім того… той чоловік має там усюди вільну руку. Він може без жодних церемоній одного чудового дня, мило всміхаючись, з’явитися біля мене…
Том викинув цигарку і взяв з цигарниці другу. Ту цигарницю подарував консулові якийсь російський клієнт. На її накривці була майстерно вигравіювана тройка, на яку напали вовки. Том дуже полюбив ті тоненькі міцні цигарки з жовтими мундштуками і курив їх страшенно багато, та ще й набув погану звичку втягати дим глибоко в легені, а потім, розмовляючи, повільно випускати його.
— Так, — погодився він, — ти правду кажеш, парк у Травемюнде аж роїться гамбуржцями. Та й консул Фріче, той, що скупив увесь курорт, теж із Гамбурга… Тато каже, що він тепер процвітає… Між іншим, ти пропустиш багато цікавого, як не будеш часами заглядати до парку… Петер Дельман, звичайно, вже там: його в цей час ніколи немає в місті, А торгівля його йде, як сама собі хоче… Смішно! Ну… Й дядько Юстус неодмінно приїздитиме в неділю — трохи подихати свіжим повітрям і пограти в рулетку… Ще там є Меллендорфи, Кістенмакери, мабуть, у повному складі, і Гагенштреми…
— Певна річ! Як би там обійшлося без Сари Землінгер!..
— Між іншим, її звати Лаура, серденько, треба бути справедливою.
— І Юльхен з нею, звісно… Юльхен заповзялася цього літа заручитися з Августом Меллендорфом, і заручиться, ще б пак! Тоді вже вони остаточно влізуть у наше коло! Слухай, Томе, це просто обурливо! Щоб ці зайди…
— Ну боже мій… Штрунк і Гагенштрем домоглися великого успіху в своєму ділі, а це. головне…
— Звичайно! І всі знають, як вони його домоглися… Ліктями, ось як… Не мають ані благородства, ані доброго звичаю… Дідусь казав про Гінріха Гагенштрема: «У нього й бик телиться». Це достоту його слова.
— Хай буде й так, байдуже. Важливо, що вони мають великі гроші. А щодо заручин, то це дуже добра угода. Юльхен стане пані Меллендорф, а Август одержить гарну посаду…
— Ох, Томе, тобі аби тільки дражнитися зі мною! А я зневажаю цих людей…
Том засміявся.
— Боже мій, з ними просто треба рахуватися, щоб ти знала. Як казав недавно тато, вони йдуть угору. А, наприклад, ті самі Меллендорфи. Крім того, Гагенштреми здібні, цього в ніж не відбереш; Герман уже з великим успіхом працює у фірмі, а Моріц, дарма що слабий на груди, блискуче скінчив школу. Кажуть, дуже розумний хлопець. Тепер він студіює право…
— Ну й хай собі… Але принаймні я рада, Томе, що не кожній родині доводиться гнути перед ними спину і що, скажімо, ми, Будденброки, все-таки…
— Аякже! — мовив Том. — Краще не будемо хвалитися. Всі мають своє дошкульне місце, — додав він тихіше, глянувши на Йохенову спину. — Бог його святий знає, як, наприклад, стоять справи в дядька Юстуса. Тато завжди тільки головою хитає, як зайде про нього мова, а дідусеві, по-моєму, не раз уже доводилося вирятовувати його чималими сумами… Та й з двоюрідними братами не все гаразд. Юрген хоче вчитися далі, а і досі ніяк не складе іспитів за гімназію… Про Якоба теж кажуть, що в «Дальбека й кампанії» у Гамбурзі ним дуже невдоволені. Йому ніколи не стає грошей, хоч отримує він їх доволі. Коли йому відмовляє дядько Юстус, то шле тітка Розалія… Ні, по-моєму, нам кидати в когось камінь не доводиться. А як ти хочеш змагатися з Гагенштремами, то повинна вийти заміж за Грюнліха!
— Невже ми на те поїхали з дому, щоб про це балакати? Так, може, й повинна, але тепер не бажаю про це думати. Хочу просто забути про заміжжя. Тепер ми їдемо до Шварцкопфів. Я, властиво, ніколи їх навіть не: бачила… Вони приємні люди?
— О, Дідеріх Шварцкопф хлопець хоч куди! Так він сам про себе каже, але тільки після п’ятої чарки грогу. Якось він був у нас у конторі, і ми разом пішли до морського клубу… Він п’є, як жлукто. Його батько народився на судні норвезької лінії і потім став на тій самій лінії капітаном. Дідеріх пройшов добру школу; старший лоцман — відповідальна і досить добре оплачувана посада. Він стріляний морський вовк, але з дамами завжди галантний. Гляди, він іще почне до тебе залицятися…
— Ого! А дружина?
— Дружини я й сам не знаю. Мабуть, добра жінка. Між іншим, у них є син. Коли я вчився, він був в останньому чи передостанньому класі. Тепер він, мабуть, студент… Глянь, он уже й море! Ще якихось чверть години…
Вони трохи проїхали алеєю з молодих буків над самим морем, що мріло в сонячному сяйві, синє і мирне. Та ось із-за пагорба виринув круглий жовтий маяк, і якусь хвилину перед ними, мов на картині, вимальовувалась бухта з молом, червоні дахи містечка і невеличка гавань з вітрилами й снастями човнів. Карета в’їхала між перші будинки, поминула церкву, завернула на Першу лінію, що бігла вздовж річки, й зупинилася перед гарним будиночком з обплетеною виноградом верандою.
Старший лоцман Шварцкопф стояв перед дверима і, коли над’їхали Тоні з Томом, скинув з голови морського кашкета. То був невисокий кремезний чоловік з червоним обличчям, ясно-блакитними очима й сивою колючою бородою, що віялом тяглася від вуха до вуха. Рот його з товстою, червоною, гладенько виголеною верхньою губою, трохи скривлений, бо лоцман тримав у ньому дерев’яну люльку, мав вираз гідності й простодушності. Під розстебнутим кітелем із золотими галунами аж сяяв білий як сніг пікейний жилет. Лоцман стояв, широко розставивши ноги і трохи випнувши живота.
— Далебі, це для мене велика честь, мамзель, що ви захотіли пожити в нас якусь часину… — Він обережно висадив Тоні з карети. — Моє шанування, пане Будденброку! Як там татусь, добре почувається? А матуся? Я сердечно радий! Заходьте ж, панство, ласкаво просимо! Моя стара вже, мабуть, приготувала невеличку перекуску. А ти рушай до Педерсенового заїзду, — сказав він візникові, що заносив до хати Тонину валізу. — Там твоїх коней добре нагодують… Ви ж переночуєте в пасі пане Будденброку?.. О, чому ж ні! Коням треба відпочити, та й не встигнете ви до смерку вернутися в місто…
— А ви знаєте, тут не гірше, ніж у кургаузі, а може, ще й краще, — мовила Тоні за чверть години, коли вони сиділи на веранді й пили каву. — Яке чудове повітря! Аж сюди чутно водоростями. Я страшенно рада, що приїхала в Травемюнде!
Крізь повиті зеленню підпори веранди видно було широку мерехтливу річку з човнами й пристанями, а за нею будиночок поронника на довгій Мекленбурзькій косі, чи, як її ще називали, на «Привалі». Широкі чашки з синіми вінцями, схожі на мисочки, здавалися дивно незграбними порівняно із старою, вишуканою порцеляною Будденброків; але накритий стіл, з букетом лугових квіток перед Тониним місцем, мав дуже принадний вигляд, а крім того, після дороги хотілося їсти.
— Ось побачите, мамзель, як ви у нас поправитесь, — мовила господиня. — Во ви трохи змарніли, даруйте на слові. Сказано, міське повітря, ну, та ще всякі там бенкети…
Пані Шварцкопф, дочка пастора з Шлутупа, жінка десь років п’ятдесяти, була на голову нижча за Тоні і, можна сказати, навіть хирлява. Свої чорні ще коси, рівні й гладенько зачесані, вона збирала в сітку з великими вічками, а одягнена була в темно-брунатну сукню з вузеньким комірцем, сплетеним з білих нитей», і такими самими манжетами. Охайна, лагідна й привітна, вона щиро припрошувала гостей до булки з родзинками свого власного печива. Булка лежала в хлібниці, що мала форму човна, в оточенні, вершків, цукру, масла й стільникового меду. Краї в хлібниці були оздоблені бісерним вишиванням Метиної роботи. Сама ж Мета, чемна восьмирічна дівчинка в картатій сукенці і з білою, як льон, відстовбурченою кіскою, сиділа поряд з матір’ю.
