Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
— Я так і знала, — мовила мати, — що ми зуміємо спокійно все розважити… а може, й вирішили вже?
— Ой, боронь боже! — вигукнула Тоні, вкладаючи в те «ой» усе своє обурення. — Яке безглуздя — одружитися з Грюнліхом! Я його вічно шпигала дошкульними словами… Не розумію, як він мене й досі не зненавидів! Невже в нього немає ні крихти гордощів?
І вона заходилася мастити медом скибку домашнього хліба.
Розділ третій
Цього року Будденброки нікуди не поїхали навіть під час канікул Христіана ж Клари; Консул заявив, що він надто завантажений роботою, а крім того, їх тримало на Менгштрасе нерозв’язане питання з заміжжям Тоні. Панові Грюнліху послано надзвичайно дипломатичного листа — консул написав його власноручно, — але далі справа не посувалася через впертість Тоні, що виявлялася чисто по-дитячому.
— Боронь боже, мамо! — казала вона. — Я його не зношу! — І робила особливий наголос на останньому слові.
Або ще врочисто заявляла:
— Батьку (звичайно вона казала консулові «тату»), я ніколи не дам йому своєї згоди!
На цьому все, мабуть, і застряло 6 на довгий час, коли б десь днів через десять після тих переговорів у малій їдальні, якраз у середині липня, не сталася ще одна подій…
Було ясне, тепле надвечір’я; мати кудись вийшла, і Тоні з книжкою в руках сиділа сама біля вікна в кімнаті з краєвидами, коли Антон подав їй візитну картку. Не встигла вона прочитати ім’я на ній, як до кімнати зайшов добродій у збористому сурдуті й горохових штанях. Звичайно, то був пан Грюнліх; на обличчі в нього було написане благання й ніжність.
Тоні перелякано схопилася з стільця і зробила такий рух, наче хотіла втекти до великої їдальні. Як можна говорити з чоловіком, що просив твоєї руки? Вона побіліла, як крейда, серце її мало не вискакувало з грудей. Поки пан Грюнліх був десь далеко, Тоні просто тішили поважні переговори з батьками, раптова значущість її особи і її слова. Та ось він знову тут! Стоїть перед нею! Що тепер буде? Вона вже відчувала, що зараз знову заплаче.
Пан Грюнліх швидким кроком, простягши руки й схиливши набік голову, з такою міною, наче хотів сказати: «Ось я! Вбий мене, як хочеш!» наблизився до неї.
Який збіг обставин! — вигукнув він, — Я трапив на вас, Антонів!
Так і сказав: «Антонів».
Тоні, з романом у руці, випросталася коло свого стільця і, віддувши губи й за кожним словом стріпуючи головою, з глибоким обуренням крикнула:
— Як… ви… смієте!
Та сльози вже підступали їй до горла.
Пан Грюнліх був надто схвильований, щоб завважити її вигук.
— Хіба я міг довше чекати?.. Хіба я не повинен був вернутися сюди? — напосідався він. — На тому тижні я отримав листа від вашого любого татуся, і той лист сповнив моє серце надією! То чи ж міг я довше витримати, не бувши певний до кінця, панно Антонів? Ні, не міг… Я вскочив у карету… Поїхав сюди… Найняв кілька кімнат у готелі «Місто Гамбург»… І ось я тут, Антонів, щоб почути з ваших уст остаточне, вирішальне слово, яке зробить мене безмежно, невимовно щасливим!
Тоні остовпіла з подиву: сльози на очах у неї висохли. Оце так подіяв батьків обережний лист, що відкладав будь-яке вирішення на невизначений термін! Вона промурмотіла три чи чотири рази підряд:
— Ви помиляєтесь… Ви помиляєтесь…
Пан Грюнліх підсунув одне з крісел до самого її стільця коло вікна, сів сам, примусив сісти Тоні, нахилився вперед і, тримаючи її безсилу, мов неживу, руку в своїй, схвильованим голосом повів далі:
— Панно Антонів… Від першої ж миті, від того надвечір’я… Ви пам’ятаєте те надвечір’я? Коли я вперше побачив, вас у родинному колі, таку витончену, таку на диво милу, ваш образ закарбувався в моєму серці назавжди… — Він поправився і сказав: «навіки». — Від того дня, панно Антоніє, я палко бажаю одного: здобути на ціле життя вашу прегарну руку. І ви тепер обернете ту надію, що в мені зродив лист вашого любого татуся, в щасливу впевненість… Правда ж? Я можу розраховувати на вашу взаємність… можу бути певний її! — Він стиснув Тоні руку обома долонями й заглянув у її широко розплющені з ляку очі. Сьогодні він прийшов без рукавичок; руки в нього були білі, з довгими пальцями й набряклими синявими жилами.
Тоні дивилася на його рожеве обличчя, на бородавку біля носа, на його Очі, водяво-блакитні, як у гусака.
— Ні, ні! — швидко й злякано мовила вона. А тоді ще: — Я не даю вам згоди!
Вода силкувалась говорити твердо, але вже плакала.
— Чим я заслужив ці сумніви, цю нерішучість? — казав він сумним голосом, майже докірливо. — Ви звикли купатися в ласці, звикли до ніжного піклування… Але присягаюся вам, даю слово честі, що носитиму вас на руках, що ви, ставши моєю дружиною, нічого не втратите, що в Гамбурзі ви будете провадити гідне вас життя…
Тоні схопилася, висмикнула руку і, обливаючись слізьми, розпачливо крикнула:
— Ні, ні! Я ж вам сказала — ні! Відмовила вам, невже ви не розумієте, господи боже мій?
Але тепер підвівся й пан Грюнліх. Він відступив крок назад, простягнув руки долонями врізнобіч і рішуче сказав тоном людини, ображеної в своїх найкращих почуттях:
— А чи ви знаєте, мадемуазель Будденброк, що я не дозволяю ображати себе в такий спосіб?
— Але ж я не ображаю вас, пане Грюнліху, — мовила Тоні, жалкуючи вже, що так погарячкувала. О господи, і треба ж, щоб усе це сталося саме з нею! Вона уявляла собі сватання зовсім не таким. Думала, що досить тільки сказати: «Ви робите мені честь, проте я не можу прийняти вашої руки», і на цьому розмова скінчиться…
— Ви робите мені честь, — сказала вона якомога спокійніше, — проте я не можу прийняти вашої руки… А тепер я мушу… мушу залишити вас. Пробачте, я не маю більше часу.
Та пан Грюнліх заступив їй дорогу.
— Ви мене відштовхуєте? — глухо спитав він.
— Так, — мовила Тоні і з ввічливості додала: — На жаль…
Тоді пан Грюнліх гучно зітхнув, відступив ще на два великі кроки назад, перехилився набік, націлив пальця в килим і страшним голосом вигукнув:
— Антоніє!
Якусь мить вони стояли одне проти одного: він у відверто обуреній, владній позі, а Тоні — бліда, заплакана, тремтяча, притиснувши мокру хусточку до вуст. Нарешті він відвернувся і, заклавши руки за спину, двічі пройшовся по кімнаті, наче в себе вдома. Тоді зупинився коло вікна й почав дивитися надвір, де поволі починало сутеніти.
Тоні повільно, обережно рушила до дверей, але не встигла дійти й до середини кімнати, як пан Грюнліх знов опинився перед нею.
— Тоні! — тихо, майже пошепки сказав він, ніжно взяв її за руку й опустився, повільно опустився перед нею на коліна. Його золотаві баки торкнулись її долоні. — Тоні, — іде раз сказав він, — бачите, до чого ви мене довели… Чи ви маєте серце, чутливе людське серце?.. То вислухайте мене… Перед вами пропаща людина, приречена на загибель… коли… — Враз він наче похопився і квапливо додав: — Людина, що помре з горя, коли ви знехтуєте її кохання! Ось я лежу біля ваших ніг… Невже вам стане духу сказати: «Ви мені осоружні»?
— Ні, ні!
В голосі Тоні раптом забриніла заспокійлива нотка. Вона вже не плакала, її пойняло зворушення й співчуття. Господи, як він, мабуть, любить її, коли це сватання, до якого сама вона була зовсім байдужа, ніби до сторонньої події, довело його до такого стану! Чи можливо, що й вона колись переживе щось подібне? В романах Тоні читала про такі почуття, а тепер перед нею самою стояв навколішки добродій у сурдуті і благав її руки!.. Думка про одруження з ним здавалась їй просто безглуздою, бо Тоні вважала пана Грюнліха за блазня. Але боже мій, цієї хвилини він зовсім не скидався на блазня! Його обличчя, голос виявляли такий невдаваний страх, таке щире, розпачливе благання…
— Ні, ні, — ще раз промовила вона, розчулено схилившись над ним. — Ви мені не осоружні, пане Грюнліху, як ви могли таке сказати!.. Тільки встаньте, прошу вас…
— Ви не погубите мене? — спитав він.
