»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович (книги бесплатно читать без .TXT) 📗
Запас англійських слів вичерпувався. А дівчина, здавалося, почала цікавитися розповіддю. Вона позирнула запитливо, присунулася ближче… і схопила пістолет, який лежав на землі.
Та хоч який швидкий був цей рух, а Лимар все-таки встиг перехопити руку дівчини і вирвав у неї зброю.
— Е, моя люба, не гаразд!.. Я до вас із щирим серцем, а ви…
Йому не вдалося докінчити. Дівчина схопила його ніж і стрибнула вбік.
З її обличчя зник вираз приреченості й покори. Тепер воно було зосередженим і рішучим. Тендітна, струнка, вона стояла напружившись, готова захищати своє життя до останнього подиху.
Михайло посміхнувся: ну що могло зробити оце дівча з ножем проти вогнепальної зброї?.. Але — молодчага!
Кілька секунд тривала пауза. А потім Лимар взяв пістолет за ствол і повільно простягнув дівчині:
— Візьміть!
Дівчина позирнула на Лимаря з неприхованим подивом, але пістолет таки схопила і в ту ж мить скомандувала англійською мовою:
— Руки вгору!
Він засміявся і навмисне схрестив руки на грудях:
— Послухайте, дівчино, давайте без цього — я занадто втомився і вмираю з голоду.
— Руки вгору!
— Ну, гаразд, — Лимар підвів руки. — А тепер що? Дівчина теж, мабуть, не знала, що їй робити з полоненим. У всякому разі, в її очах промайнула розгубленість.
— Дівчино, надходить вечір. Коли ви партизанка — ведіть мене до свого командира. Коли ні — доведіть до якогось селища. І зрозумійте, прошу: я не англієць, не американець, а росіянин. Москва. Розумієте: Москва!
Дівчина стрепенулась, наче аж хотіла щось запитати, але потім її обличчя знову прибрало офіційного виразу:
— Вперед!.. Не озиратися!
І Михайло пішов, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку. Слово честі, пригода йому подобалась! Краще вже йти під конвоєм, аніж продиратися крізь мертві джунглі.
— Швидше!
Кляте дівчисько! Воно вміло йти, не відчуваючи втоми. Проте й справді слід поспішати — вже сутеніє.
Ніч впала майже раптово, — непроглядна, задушлива. Метлялися перед очима різнокольорові світляки. Тьмяно виблискували трухлі стовбури мертвих дерев. Але це світло не розвіювало мороку, а робило його ще страшнішим.
— Ну, що ж далі? — Михайло зупинився, і дівчина наткнулась на нього. — Я нічого не бачу.
— Я буду вас вести. Не спробуйте тікати!
Вона взяла Михайла за ліву руку, приставила пістолет до його спини. Скомандувала пошепки:
— Вперед!
— А ще далеко? Дівчина не відповіла.
— Моя люба, — тихо засміявся Лимар, — давайте я сам триматиму свій пістолет проти власного серця. Так принаймні безпечніше. А то — спіткнетесь, чи що… А я хочу жити.
Він повільно, але владно, притягнув до себе дівчину, забрав у неї зброю.
— Не забувайте: у мене лишився ніж! — сказала вона з погрозою.
— Так.
Тепер дівчина зайшла з правого боку і поклала Михайлову руку з пістолетом собі на плече. Звичайно, це була дуже наївна пересторога, але, зрештою, їх було тільки двоє у джунглях, і зараз, уночі, коли кожну мить на них міг напасти якийсь хижак, решта небезпек відступали на задній план.
Отак вони і йшли, майже обнявшись. А «рімба» жила своїм тривожним нічним життям. Невгамовно дирчали цикади. Не вщухало шарудіння у гущавині. Пролунав та й урвався жалібний зойк якогось звіряти. Щось гупнуло глухо — може, впало дерево.
Всі оці звуки були для Лимаря таємничими й однаково загрозливими. Але малайська дівчина, яка, певно, і народилася, і виросла в джунглях, тонко розрізняла кожен з них. Вона то змушувала потиском свого плеча рухатися швидше, то затримувалася, прислухаючись. Зір у неї був, як у кішки: навіть у темряві вона бачила не тільки дорогу, а кожну вибоїну і кожен пагорбок.
— Тс-с! — дівчина притиснулася до Лимаря і пошепки вимовила якесь слово, певно по-малайському. — Стріляти!.. Приготуйтесь! — додала вона по-англійському.
Лимар нашорошив вуха, але не почув нічого.
— Швидше!.. Сюди… Сюди… — дівчина кинулась назад, потягла його до кущів. — Лізьте!.. Угору!
Куди вгору — біс його знає!.. Руки Лимаря натрапляли на суцільне плетиво гілок. А дівчина вже забралася на дерево, що перевисало над стежкою, немов справжня арка, і тягнула за собою Михайла. Нарешті видерся й він.
Аж тепер йому стала зрозумілою причина тривоги: на стежці, просто перед ними, пролунало хиже ричання.
— Лев?.. Тигр?
Дівчина намацала його обличчя й закрила йому губи маленькою теплою долонею. Вона притиснулась до нього при цьому, і він відчув, як колотиться її серце.
В «рімбі» відбувалася драма. З несамовитим тупотом промчали якісь великі тварини. За ними — дрібніші, якщо зважати на тонкий цокіт копит. А потім щось закричало, — та так, що Лимаря аж морозом пройняло.
Що могла б зробити людина зараз, коли така темрява, що хоч у око стрель? Оці два чи три метри над землею для хижака — ніщо.
Та, пригортаючи до себе маленьку хоробру дівчину, Лимар все одно готувався до бою. І дівчина, яка, можливо, краще за нього зуміла б захистити себе, відчула це і, вже не стримуючи свого страху, притулилась ближче до мужчини, якому споконвіку належало бути і хоробрішим, і сильнішим.
Настала тиша. Даленів тупіт. І знову з легким посвистом «ті-ті-дю» промчала, хлопаючи крильми, нічна ластівка. А двоє людей все ще сиділи на товстелезній гілці дерева, не наважуючись продовжувати свій небезпечний шлях.
— Як вас звуть, дівчино? — пошепки спитав Лимар.
— Паріма… — вона помовчала і підняла голову з його грудей. — А вас?.. Ви справді росіянин?
— Так, росіянин. Михайло Лимар.
— Мі-Хау-Ло-Лі-Мау… — дівчина затнулась і дуже серйозно прошепотіла: — Яке довге, яке складне ім'я!
— Ми-хай-ло! — повторив він ще раз. Але для Паріми й це було занадто складно. Довелося погодитися на «Мі-Ха-Ло».
…Ось так і познайомився Мишко Лимар з малайською партизанкою Парімою.
Як з'ясувалося пізніше, Паріма того дня поверталася з далекої розвідки. Лимаря вона зустріла зовсім близько від партизанської бази, але повести його туди побоялася і вирішила добратися до найближчого селища. Ніч настала несподівано швидко, от і довелося їм заночувати в «рімбі».
Паріма була колишньою «мі-цай». Так звуть у Малайї дівчаток, яких продають їхні зубожілі батьки за служниць у багаті родини. Їй пощастило: вона не зазнала поневірянь та знущання, які чекають на «мі-цай», коли ті досягають дівочого віку. Її хазяїн втік, коли почалася війна з Японією, і з того часу Паріма виконувала в партизанському загоні відповідальну й небезпечну роль розвідниці.
Саме Паріма і стала для Лимаря провідником, перекладачем, найближчим другом. А коли виявилося, що пробратися до Сінгапура, в зв'язку з оголошеним там воєнним станом, не можна, саме вона запропонувала Михайлові взяти на себе налагодження радіозв'язку в партизанському загоні.
Мила, хороша дівчина!
Аж тепер Михайло зрозумів, що не отам, під стінами Грінхауза, він покохав Паріму. І не отам, на стежці в «рімбі». Це відбувалося день за днем, повільно, непомітно… І ось уже немає сили опиратися почуттям… О, коли б тільки Паріма прийшла сюди! Він підхопив би її на руки, зацілував би!..
…Він сидів, заплющивши очі, прислухався до своїх думок, до стугоніння дощу і не знав, що вже давно на порозі його хижки, охопивши коліна руками, сидить кохана дівчина і дивиться на нього щасливим і сумним поглядом.
— Мі-Ха-Ло… — Паріма промовила це так тихо, що й сама ледве почула за шумом дощу. — Ти на мене не гніваєшся, Мі-Ха-Ло?
А йому здавалося: вчувається.
— Чому ти зітхаєш, Мі-Ха-Ло?.. Адже я — ненавмисне…
Він розплющив очі. Розгублено кліпнув повіками: чи не ввижається, часом?.. А потім, — де й поділась ота рішучість! — підійшов до дівчини, сів поруч неї, запитав тихо:
— То ти не гніваєшся, що я тебе підкинув так високо? Вона здивовано подивилась на нього:
