Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
— Але, мамо, він був жорстокий зі мною… Облапав мене всюди, а потім ударив!
Мати знову шльопнула її по губах, на цей раз сильніше.
— Я не дозволю, щоб ти бездушними промовами принижувала мене перед братом Наревом і моїми друзями! Чуєш? Ти не знаєш, що змусило його так вчинити! Може, у нього вдома хворі діти, і йому потрібні гроші на ліки. А тут йому попадається багатенька розпещена дівчина, і він не витримує, знаючи, що його власних дітей усе життя обманюють такі, як ти, щоб купувати собі гарний одяг і всякі дрібнички. Ти не знаєш, які життєві тяготи доводиться виносити цій людині. І не смій засуджувати людей за їх вчинки тільки тому, що ти занадто бездушна і егоїстична і не бажаєш навіть постаратися зрозуміти їх!
— Але я думаю…
Мати вдарила її в третій раз так, що Ніккі похитнулася.
— Думаєш? Роздуми — кислота, що роз'їдає віру! Твій обов'язок — вірити, а не думати! Розум людини непорівнянний з розумом Творця! Твої думки — як і думки всіх інших людей — зовсім нікчемні, як взагалі нікчемне все людство. Ти повинна вірити, що Творець вклав свою доброту в ці заблудлі душі. Ти повинна керуватися почуттями, а не розумом. І твій єдиний шлях — віра, а не думки.
Ніккі проковтнула сльози.
— І що мені тоді робити?
— Тобі повинно бути соромно, що світ такий жорстокий до цих нещасних, і вони змушені в розгубленості наносити удари. В майбутньому ти повинна знайти спосіб допомогти таким людям, бо у тебе є все, а у них — нічого. Це твій обов'язок.
У той вечір, коли батько повернувся додому і навшпиньках зайшов до неї в кімнату, щоб подивитися, наскільки сильно вона постраждала, Ніккі взяла його за великі пальці і міцно притиснула їх до щоки. Хоча мати й казала, що він погана людина, Ніккі відчула себе просто чудово, коли батько мовчки опустився на коліна біля ліжка і почав ласкаво гладити її по голові.
Продовжуючи працювати на вулицях, Ніккі в кінці кінців навчилася розуміти потреби мешканців нетрів. Їх біди здавалися непоправними. Що б вона не робила, це нічого не змінювало. Брат Нарев говорив, що це лише ознака того, що Ніккі не до кінця присвячує себе справі. Кожного разу, як у неї щось не виходило, Ніккі — на вимогу брата Нарева і матері — подвоювала зусилля.
Одного разу, вже пропрацювавши в братерстві кілька років, вона за вечерею сказала:
— Батьку, є одна людина, якій я намагаюся допомогти. У нього десять дітей і немає роботи. Ти не міг би взяти його до себе на роботу?
Батько підняв голову від тарілки з супом.
— Чому?
— Я ж тобі сказала! У нього десять дітей.
— Але що він вміє робити? Чому я повинен його найняти?
— Тому що йому потрібна робота. — Батько відклав ложку.
— Ніккі, сонечко, у мене працюють кваліфіковані робітники. Від того, що у нього десять дітей, сталь не стане перекованою у зброю, вірно? Що ця людина вміє робити? Яка у нього професія?
— Якби у нього були професія, батьку, він зміг би знайти роботу. Хіба справедливо, що його діти змушені голодувати тільки тому, що їх батькові не надають шансу?
Батько подивився на неї, ніби вивчав якийсь підозрілий новий метал. Вузькі губи матері розтягнулися в ледь помітній усмішкці, але вона мовчала.
— Шансу? На що? У нього немає професії.
— Напевно в таких великих майстерень, як твої, для нього знайдеться яка-небудь робота.
Батько, уважно вивчаючи її рішуче личко, потарабанив пальцями по столу. Потім, прокашлявся й вимовив:
— Ну що ж, можливо, я зможу використовувати його на вантаженні фургонів.
— Він не може вантажити фургони. У нього хвора спина. Він роками не міг працювати саме тому, що у нього болить спина.
Батько здивовано насупився:
— Хвора спина не завадила йому настругати десяток дітей.
Ніккі дуже хотілося зробити добру справу, і вона відповіла батькові рішучим поглядом.
— Чому ти такий нетерпимий, батьку? У тебе є робочі місця, а цій людині потрібна робота. У нього голодні діти, яких потрібно годувати і одягати. Невже ти відмовиш йому в можливості заробити собі на життя лише тому, що йому не пощастило? Або твоє багатство застилає тобі очі, і ти не бачиш потреб простих людей?
— Але мені потрібні…
— Чому ти завжди виходиш з того, що потрібно тобі, а не з того, що потрібно іншим? Невже все повинно бути тільки для тебе?
— Це — справа…
— А в чому мета справи? Хіба не в тому, щоб надавати роботу тим, хто її потребує? Хіба не краще, якщо людина працює, а не принижується, випрошуючи милостиню? Ти цього хочеш? Щоб він просив милостиню, замість того щоб працювати? Хіба не ти завжди так звеличував працю?
Ніккі випускала питання, як стріли, причому так швидко, що батько і слова не встигав вставити. Мати посміхалася, слухаючи, як дочка випалює слова, які знає вже напам'ять.
— Чому ти так жорстокий до найзнедоленіших? Чому не можеш хоч раз подумати про те, що ти в змозі зробити для них, замість того щоб думати про гроші і тільки про гроші? Невже тобі зашкодить, якщо ти наймеш людину, якій потрібна робота? Зашкодить, батьку? Він покінчить з твоїм ділом? Згубить тебе?
Її сповнені благородства питання луною звучали по обідньому залі, а батько дивився на неї так, ніби бачив уперше. Здавалося, його вразили справжні стріли. Його губи ворушилися, але він не міг вимовити ні слова. Схоже, він не міг навіть поворухнутися. Лише мовчки дивився на неї.
Мати сіяла.
— Ну… — Промовив він нарешті. — Гадаю… — Він узяв ложку і втупився в тарілку. — Надсилай його, я дам йому роботу.
Ніккі відчула нове почуття гордості. І могутності. Вона ніколи не думала, що так легко зможе змусити батька відступити. Вона похитнула його егоїстичну сутність однією лише добротою.
Батько встав з-за столу.
— Я… Мені потрібно повертатися в майстерні. — Його погляд нишпорив по столу, на Ніккі і матір він не дивився. — Я тільки що згадав… Потрібно доглянути за однією справою… Коли він пішов, мати сказала:
— Я рада, що ти обрала правильний шлях, Ніккі, а не послідувала його помилковою дорогою. Ти ніколи не пошкодуєш про те, що дозволила любові до людей направляти твої почуття. Творець посміхнеться тобі.
Ніккі знала, що поступила правильно і гідно, і все ж не могла не згадати той вечір, коли батько мовчки гладив їй брову, а вона притискала його пальці до щоки.
Той чоловік почав працювати в майстернях. Батько більше ніколи про нього не згадував. Він весь час був зайнятий і пропадав на роботі. У Ніккі теж все більше і більше часу займала її діяльність. Але їй бракувало того виразу його очей. І вона думала, що, напевно, просто дорослішає.
Наступної весни, коли Ніккі вже виповнилося тринадцять, вона якось раз повернулася додому після роботи в братстві і побачила сидячу разом з матір'ю у вітальні жінку. Щось у вигляді цієї жінки було таке, від чого волосся Ніккі встало дибки. Вона поклала на стіл список нужденних, а обидві жінки встали.
— Ніккі, люба, це сестра Алессандра. Вона приїхала сюди з Палацу Пророків у Танімурі.
Жінка була старша матері. Довга каштанова коса укладена короною навколо голови і закріплена на потилиці красивим гребенем, ніс трохи завеликий; повненька, але не потворна. Її очі свердлили Ніккі з тривожною наполегливістю, а не бігали по сторонах, як тарганячі оченята матері.
— Ваша подорож була довгою, сестра Алессандра? — Ввічливо запитала Ніккі, зробивши кніксен. — З Танімури, я хочу сказати?
— Всього три дні, — відповіла сестра Алессандра і посміхнулася, піднявши вузеньке личко Ніккі за підборіддя. — Так-так! Маленька, а робить дорослу роботу. — Вона вказала на стілець. — Не присядеш з нами, люба?
— Ви сестра з нашого братства? — Запитала Ніккі, не дуже добре розуміючи, хто ця жінка.
— Вашого — чого?
— Ніккі, — відповіла мати, — сестра Алессандра — сестра Світла.
Ніккі здивовано опустилася на стілець. Сестри Світла володіли чарівним даром, як вони з матір'ю. Ніккі мало що знала про сестер, крім того, що вони служать Творцеві. Але їй від цього краще не стало. Присутність такої жінки в їхньому будинку викликало збентеження, зовсім як тоді, коли Ніккі стояла перед братом Наревом. Її охопило незрозуміле відчуття приреченості.
