Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Було б добре, якби ви зберегли листи Пушкіна для Росії… Це був би ще один ваш подвиг, Сергію Михайловичу…
Ліфар зітхнув і заплющив очі.
— Я знав, що ви цим закінчите… Я не продаватиму їх на нинішньому аукціоні, обіцяю… Але й безплатно Москві не поверну… Федір Федорович учив: «Тільки пташка безплатно співає». А я додам: «І комарик — танцює».
… На березі темного женевського озера, — після дуже нелегкої тригодинної розмови з Ліфарем — Ростопчин зупинив машину, спустився до берега й довго сидів, знесилений, не міг їхати далі, стиснуло серце…
9
Степанов поглянув на годинник; боже мій, запізнююсь до Савіна, Олександра Івановича; Розен чекає на вулиці; ось він, симптом підкрадання старості — невміння контролювати час, раніше він цокав у мені, я міг не дивитися на стрілки, вгадував з точністю до п’яти хвилин, навіть коли просинався вночі; кинувся до телефону; погортав книжку; номера «Космосу», де зупинився Розен, не було; заціпенів від того, що треба крутити «09»; дівчата з норовом, кидають трубку, не вислухавши, хай живе демократія і права робочої людини, можна подумати, що я рантьє, та й усі ті, хто до них звертається по довідку, стрижуть купони із своїх банківських рахунків, а не займаються, — такою ж, як і вони, — загальнодержавною справою… Дозвонившись, нарешті, до адміністратора готелю, він назвав себе; за щасливою випадковістю адміністратор читав його книжки; пішов на вулицю, до входу, шукати маленького чоловічка в димчастих окулярах, туфлі з крокодилової шкіри, стоїть десь біля колони, він завжди намагається сховатися, цей малюк, така вже в нього дивна натура, ви йому скажіть, що я запізнююсь, нехай чекає.
… Так, звичайно, бездоганний сервіс на заході! І красива архітектура сіл, і естетичний смак законодавців мод текстильної промисловості, яка щороку, — без спонукань центральної преси, сама, голубонька, — повністю замінює асортимент тканин, кофточок, колготок, і вдосталь бензоколонок, де не треба простоювати годину в черзі, щоб одержати свої десять літрів, — усе це чудово, але де, окрім нас (якщо, звичайно, людина досягла чогось у музиці, літературі, хірургії, театрі, космонавтиці, кіно, живопису) — можна відчути таке турботливе ставлення суспільства, зовсім різних людей, коли тобі потрібна допомога?! Степанов був далекий від національної месіанської ідеї, вона здавалася йому малоінтелігентною, а тому огидною, та й потім месіанство, як правило, породжується соціальною несправедливістю суспільства й тоталітарною несвободою кожного його члена, втіха мишей, не кажучи вже про те, що ця ідея неминуче закінчується державним крахом, бо логіка історичного розвитку абсолютна, її не скоригуєш словами. Але водночас, вважав він, того, хто зробив внесок у суспільство, в нас куди більше шанують, ніж деінде.
Савін прийняв їх у великому кабінеті, облицьованому дерев’яними панелями, запросив двох заступників; вислухав Степанова, який пояснив, що його візит зумовлений двома вихідними позиціями: по-перше, містер Розен продає наші верстати на Заході, й добре це робить, бізнес його зростає, цілком престижний, і, по-друге, оскільки містер Розен хоче ввійти в діло після повернення російських цінностей, він, Степанов, не міг не привести його до свого друга, союзного міністра; в бізнесмена (Червона Армія врятувала його від загибелі, під час війни жив у Союзі, вдячний нам за життя) є деякі питання, які доцільно вирішити відразу, на найвищому рівні…
Розен зблід ще дужче — рівень був для нього несподіваний; зчепив свої маленькі пальчики на грудях, сумно всміхнувся.
— Спасибі.
— Спасибі потім скажете, — озвався Савін; війну закінчив лейтенантом, за три дні до Перемоги дістав наказ захопити вокзал; відступали есесівці, йшли напролом на захід; йому тоді було двадцять, дуже хотілося жити, всі розуміли, ось-ось настане мир; із сорока чоловік, які були в обороні, лишилося в живих сім; він потім рік валявся по госпіталях; Зірка Героя знайшла його в Криму, в Місхорі; закінчив університет, вступив у заочну аспірантуру й поїхав у Воркуту, майстром; за сім років виріс до головного інженера комбінату; завівся з місцевою владою; позбулися; захистив докторську, призначили начальником будівництва нового заводу; здав у строк; перевели в Москву заступником міністра; три роки працював у Держплані; звідти — у цей кабінет.
— Так, але візит до вас — ініціатива містера Степанова, — обачно мовив Розен. — Я вдячний Об’єднанню, в мене чудові стосунки з усіма працівниками ваших фірм; компетентні, доброзичливі спеціалісти…
— Отже, до мене й моїх колег у вас прохань чи побажань нема? — уточнив Савін. — Чого ж тоді Дмитро Юрійович паніку зчинив? Добре, чаю вип’ємо, так чи інакше я вибрав час для вашого візиту, бюрократи, все намагаємося розписати по хвилинах…
— Звичайно, якісь проблеми є, — злякано подивившись на Степанова, мовив Розен, терзаючи свої маленькі руки, — але вони такі незначні, що я навіть не знаю, чи можна вас ними тривожити…
— Якщо прийшли — тривожте, — сказав Савін і, ледь усміхаючись, глянув на Степанова.
— Але це не повинно кинути тінь на працівників вашого Об’єднання, пане міністр, йдеться лише про строки платежів.
— Ви хочете мати резерв у часі, щоб одержувати в банку певні процентні відрахування з усієї суми?
— Ні, ні! Процентні відрахування мене не обходять! Тільки резерв у часі!
— Дивно, — сказав Савін, обернувшись до Степанова. — Перший бізнесмен, якого не цікавить прибуток! Навіть нас питання прибутку нарешті почали непокоїти…
Степанов подивився на Розена.
— Йосифе Львовичу, я вважаю — та й Олександр Іванович зі своїми колегами також, — що карти мають бути відкриті. Звичайно, вас цікавить прибуток, хоч і резерв часу вам потрібен, просто необхідний. Отже, називайте кота котом…
— Так, але пан міністр може подумати, що я скаржусь! А ті пани, з якими я маю справу, можуть на мене образитись, — Розен справді злякався; рівень не той, зрозумів Степанов; як завжди, я сприймаю бажане за дійсне, цей малий звик працювати поповзом, такий собі вкрадливий коробейник; він, мабуть, ніяк не збагне, чому літератор дружить з міністром, це не за правилами, у них такого немає, всі живуть у своїх сотах, як бджоли.
— Олександр Іванович не подумає, що ви скаржитесь, — сказав Степанов роздратовано. — Сформулюйте, що ви хотіли б. Усі питання можна обговорити прямо зараз, деталі вирішите в Об’єднанні…
— Але я просто хотів сказати, що мені дуже приємно… — Розен зовсім зніяковів. — Така увага… Якби ще можна було якось допомогти зі строками платежів… Верстати йдуть дуже добре, їх поставляють за графіком, та коли я матиму резерв у часі і, — в результаті цього, — зайвий процент, тоді можна побудувати хороші складські приміщення, з’явиться маневреність у торгових операціях.
Савін одразу спитав:
— Ви купите землю під склади? Чи маєте намір орендувати?
— Звичайно, купимо, — відповів Розен, — на оренді я пущу по миру своїх дітей, ніяких гарантій.
— Розумно. — Савін обернувся до одного із заступників, попросив: — Євгенію Васильовичу, зв’яжіться з нашими банкірами, треба, щоб вони обговорили це питання з паном Розеном… Як ваш радянський співдиректор? Знає толк у роботі? Чи вміє тільки балакати?
— Чудовий працівник, — відповів Розен. — Ним можна пишатися, надзвичайно компетентний…
— Це все? — запитав Савін. — У вас тільки одне питання? Більше нічого?
— Ну, я, звичайно, хотів би, якщо ви не заперечуєте, торкнутися питання про ціну на верстати…
Савін засміявся.
— З цього б і починали, чоловіче добрий… Я все ждав, коли ви до головного підійдете, боявся, не встигнете, в мене через десять хвилин нарада… Коли гарантуєте ринки, ціну не підніматимемо, хоч ви, напевно, знаєте, що японці й французи переглянули ставки на аналогічні машини. Залежить від вас: дасте добру кон’юнктуру, підтримаємо, обіцяю. Що буде через рік, відповісти не можу, бог дасть день, бог дасть їжу…
