Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗

Наступного дня прийшли машиністи сцени, пожежники, оркестранти. «Можна аванс?» — «Звичайно. Скільки?» — «Та добре було б тисячі зо три». — «Десять хочеш?» — «Хочу!» — «Бери!» — «А що робити?» — «Нічого! Приходити на службу і вдавати, ніби працюєш!» А вже й на Ейфелевій башті свастика, і на Ке д’Орсе; усе, що погано лежало, німці зразу привласнювали… І раптом в Опера пролунав телефонний дзвінок… Це було так дивно — телефонний дзвінок в Опера, в моєму кабінеті. Дзвонив перший комендант Парижа фон Гроте з готелю «Рітц», де був штаб окупантів. Викликають туди… «Викликають» — це коли поліцейські приїжджають на відкритій машині, якщо в закритій — значить, заарештовують. Смішно, в «Рітці» раніше найбагатші люди Америки зупинялись… Входжу в апартамен, підводиться генерал з моноклем і говорить чистою російською: «Сергію Михайловичу, ми дуже раді вас тут бачити!» Який негідник, га?!

… Ростопчин знав, що цих старих не можна квапити, нехай скаже те, що має на серці; свідчення очевидців допоможуть потім відділити правду від брехні; до головного треба підходити поступово, вже під кінець, як розм’якне…

«Коли я стану таким? — подумав він. — Років через п’ять. Мені теж є що згадати про перші дні німецької окупації Парижа, тільки я був у підпіллі, а він — в Опера».

— Я сторопів, — тим часом вів далі Ліфар. — Така чудова мова, така ленінградська, тобто петербурзька… «Ви — росіянин?!» — «Я німець, але служив у лейб-гвардії його імператорської величності! Я знаю всі ваші балети, страшенно люблю французьку культуру, купив віллу під Парижем!» Вухам своїм не вірю! «Ми пришлемо до вас у театр з рейху молодого ляйтера, він візьме на себе тягар господарських турбот, щоб ви цілком віддалися мистецтву!»— «Виходить, усе-таки берете театр? Хто ж керуватиме, — ви чи я?» — «Ні, ні, ви! Не хочете ляйтера — не дамо. Звертайтеся до мене в усіх питаннях, до ваших послуг!» Я вклонився і до дверей, а він мене зупиняє: «Сергію Михайловичу, у вас буде секретна місія, і ви мусите її прийняти!» — «В чому ж вона полягає?» — «Ви сьогодні повинні залишитися ночувати в Опера». — «Чому?» — «Тому що сьогодні в Комп’єні підписують мир. А після цього Хітлер хотів би в Опера». І, — при слові «Хітлер», — викидає руку. «Відповідаєте за все ви, це справа життя і смерті». Я бігом до міністра едюкасьйон насьональ [13]; той вислухав; «все на вашій відповідальності, ви прийняли повноваження, тільки, благаю, нікому ні слова!» Але я вирішив дезертирувати — вперше в житті… Зайшов в Опера, дав пожежникові на червоненьке, «залишаю тебе на ніч», і з переляку подався в єврейський дім — знайшов пристанище, як?! Хочу про все це написати в своїх «Мемуар д’Ікар» [14]. З першим метро лечу в театр, а мій пожежник розповідає робітникам сцени, як уночі до залу вдерлися німці, багато німців, серед них був один з вусиками, дуже добре знав про Опера, розповідав іншим, де й що. «Я вирішив, що це німецький співак, — вів далі мій пожежник. — Коли він спитав, де президентська ложа, я відповів, а чорт її знає, їх стільки в нас, отих президентів». Співак з вусиками засміявся і поплескав мене по плечу, а я — його. Коли всі виходили, співак звелів дати мені грошей за екскурсію, але я відмовився, — «від бошів не беремо». Робітники почали його лаяти, мовляв, гроші не пахнуть, а я спитав, як звати того співака. «А біс його знає. Рулер чи Фулер». — «А він був у військовій формі?» — «Так». — «З вусиками?» — «З вусиками. Як у Шарля Чапліна». — «То це ти Хітлера по плечу плескав!» Пожежник — бах, і знепритомнів! Відвезли бідолашного до лікарні, і він там помер від шоку… Уявляєте?! Не від кулі, а від самого імені Хітлера! Так… Я біжу до телефону, дзвоню в префектуру: алло, знаєте новину, в Опера був Хітлер! Дзвоню всім друзям і знайомим: «Хітлер у Парижі!» Я таким чином хотів повідомити в Лондон, що він тут, нехай діють! А через три дні французьке радіо передає з Англії: «Серж Ліфар прийняв в Опера Хітлера! За це його засуджено до смерті!» В мене волосся дибом! Але й німці радіо слухали, і вони були впевнені, що я приймав Хітлера, і тому не я їм уклонявся, а вони мені. А скільки я врятував грузинських полонених, коли ставив балет «Шота Руставелі»?! О, сотні! Так… Якось на репетицію прийшов страшний, небритий кавказець і каже: «Ну, здрастуй, товаришу!» Поруч сидить Кокто, настрій у всіх піднесений, союзники йдуть на Париж… Але ж є й колаборанти, інформатори! Я підморгнув музикантам, ті як бабахнуть на барабані! А той грузин закричав: «Вогонь! Плі!» Запала мертва тиша… Й тоді цей грузин, — його звали князь Ніжерадзе, — спитав так, щоб усі почули: «Ти кому робиш балет? Хітлеру?» А я — не думаючи ні секунди: «Чому Хітлеру, а не Сталіну?» Тоді він падає на коліна, виймає зі свого брудного пальта револьвер, простягує його мені й каже: «Убий мене, ти — мій брат!» Так… А коли прийшли союзники — в усіх газетах статті: «Ліфар з німецькими мільярдами втік до Аргентіни!» Я до генерала Леклерка; той: «Тримайся, ми тебе не дамо скривдити!» А в театрі суд: «Ліфар — друг Хітлера, приятель Абеца; розстріляти його! Він танцював для німців!» А суддя: «Ви переконані, що він танцював для німців?» — «Звичайно». — «Мабуть, ви користуєтеся чутками… А самі що робили в той час?»— «Як що? Ставив Ліфарю декорації! Розстріляти його!» — «Стривайте, виходить, що ви теж працювали на Хітлера, якщо ставили Ліфарю декорації?» Я повернувся до театру лише через два роки… А через тридцять дев’ять років Міттеран нагородив мене «Почесним легіоном»…

— Ви розповіли новелу, — мовив Ростопчин. — Сценарій фільму.

— Моє вміння розповідати сюжетно перший помітив Шаляпін, — усміхнувся Ліфар. — На моїй Пушкінській виставці він запропонував: «Серьожо, давай відкриємо драматичну студію, га?!» Але ж він був великим артистом, і, як усі великі, хотів, щоб його без упину славили… А це дуже важко… Чому він захворів? Знаєте?

— Ні.

— Ну, як же… Поїхав до Китаю, у Харбін… А там його російська еміграція в штики зустріла, «продає білу ідею, з червоними зустрічається, в радянському павільйоні на Всесвітній виставці був». Свист у залі, вигуки. Він дуже переживав, і захворів на рак крові… Я його на вокзалі зустрічав: поїхав — могутній, здоровенний, сильний, а повернувся, наче жердина. Насилу довіз його додому, — він же цілий будинок купив, — у нього там і студія була, вікна на подвір’я виходили, він мені тоді напам’ять «Моцарта і Сальєрі» читав… Саме там я й попросив його безплатно виступити для моєї Пушкінської виставки. «Ач, чого захотів! Тільки пташки безплатно співають! Ха-ха-ха!» — «Та в мене грошей немає, щоб вам заплатити!» — «Зароби!»— «Як?» — «Грай зі мною Моцарта. А я — Сальєрі!»— «Але ж я не драматичний актор!» — «Навчу! Ей!» — Тут до нього хлопчина-слуга скільки духу. «Ану, графинчик нам!» От ми горілочку клюк-клюк, пішло добре, і він став читати «Моцарта і Сальєрі» на два голоси. А як скінчив, я весь закляк, і волосся дибом стирчить… Еге ж… Це було за два роки до його смерті. А того дня приходжу провідати… Як завжди, сім’я п’є чай, доньки ситі такі, веселі, а біля його ліжка два лікарі, Залевський і Васильєв… Федір Іванович рве на собі сорочку й хрипить: «Ех, не звучить, не звучить, не зву-у-учить». Потягся на подушках і завмер. Залевський помацав пульс і каже, помер… Я перший про це в «Фігаро» надрукував, більше ніхто. А ховати? За які гроші? Ще тіло не захолонуло, як почали ділити майно… А Борис з Федором, головні Шаляпіни, в Америці… От і пішли мої грошики на похорон… Пішов я до директора Опера, до міністра — треба влаштувати проїзд катафалка по місту, організувати державний похорон. «Ні, він не наш, він росіянин, ми тільки Сарі Бернар робили таке». Пригнічений і принижений, звертаюсь до префекта поліції мосьє Маршана… Чого мене до нього принесло? Мабуть, тому, що Шаляпіна вшанували командорським ступенем Почесного легіону… «Як, командорові не дають права проїхати останній раз по Парижу?! Містом керую я! До мене всіх!» Ну, й поїхали ми по бульвару Осман, а я вже хор нашого Афонського замовив… Процесія зупинилася, і грянув російський спів… Більше такого ніколи не було… І пам’ятник Феді я поставив… Через двадцять років… Нічого я за це не хочу, щасливий, що міг зробити…