Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Додому Дарку проводжає Вовка Лясота. В таксі вона з’ясовує, що його підстрижена a-la Chekhov борідка пахне одеколоном: здається, Givenchy. Він цілує її в плече під бретелькою сукні й бурмоче щось про своє розлучення, Дарка каже: «Заткнись, будь ласкавий», — і ще хоче додати: «А то я зараз закричу», тільки мужських сповідей їй у цій хвилі й бракує, — але вирішує облишити таку складну фразу до кращих часів, зосередившись натомість на поцілянні ключем у двері, що вдається їй з третього разу. Найгірше, що при тому все й далі пам’ятається, ба навіть іще невідчепніше, ніж було: так, ніби, замість потонути у випитому, піднялося на поверхню й цілком запрудило голову, ох, як паршиво. Лясота тимчасом обернувся на гарячого джмеля й гуде їй у вухо, як від самого восьмого класу боявся до неї підступитись, і облягає її звідусюди важким сопінням і натиском чужого тіла під настовбурченою і вже зайвою тканиною, ну й дуже добре, тобто нічого доброго, звичайно, і ні від чого не рятує, і навіть зосередитись вона як слід не годна, але спробує, спробує, — ошатна сукня на бретельках непоштиво летить на підлогу, і коли він різко, охнувши, входить у неї, й знайоме тепло всередині прокидає й виводить на яв приспану, було, пам’ять тіла, що враз робиться найголоснішою, голоснішою за все інше, вона подається з глухим задоволенням — од несподівано щирої вдячности Лясоті за короткочасне визволення, що він, певна річ, радісно бере за ознаку власної мужської невідпорности, і тому виходить йому цілком незле, цілком, ов, диви, та й геть добре виходить, ой, ой мамочко, ой-ой-ой, — і потім вона лежить каменем, уткнувшись йому в плече, а він питається в неї над головою, новим і глибоким од зворушення голосом, аж їй робиться ніяково від власної тому зворушенню невідповідности: «Ти знала, що я тебе любив?..» Схоже, йому також потрібен був реванш, що ж, гарно. Мужчини, еге ж. Які вони всі… одновимірні, прямолінійні — як задачка на дві дії… Вже сповзаючи в сон, уже рознімаючи безвільно той бульдожачий стиск, яким свідомість кріпиться до яви, вона встигає пригадати, як колись Лясота, сам далеко не з гірших учнів, непомалу був її здивував несміливим проханням допомогти з математики, — єдиний раз, коли могла запідозрити його в бажанні зостатися з нею наодинці, і на цій приємній думці, а точніше, придавивши нею, наче блюдцем — жука, якусь іншу, темну й неоковирну, на яку вже просто — не має сили, чесно, — Дарка нарешті засинає.

Прокидається вона вмент, як од поштовху, й зараз же поплавком випорскує з ліжка, в котрому безсоромно, мов одвіку тут прописаний, посапує з незнайомим форкаючим підсвистом сплячий мужчина, і пахне по-чужому, — що це таке було, раптовий позов нудоти?.. В устах кисло, в кімнаті темно, за вікном горить утіленням самотности вуличний ліхтар, котра ж це година?.. Її гонить якийсь нутряний, фізіологічний страх, але нога трапляє в замет прохолодного шовку, це сукня, її парадова, жужмом валяється долі, підняти, розправити, напам’ять кинути в бік крісла (чутно, як, шелеснувши, приземлилась), Господи, як холодно, і б’є дрожем, аж зуби дзиґотять, і сироти промацуються на передпліччях, крупно так, розсипом, наче пшоно, ну так, вона ж заснула голою, але це не тому, це внутрішня трясучка, хміль із мене виходить, чи ще яка біда, ах, як погано, Боженьку, як же погано, — кутаючись в остиглого чоловікового халата (коли той ідіот нарешті забере свої речі?), вона нетвердо, хистко вимачковується на кухню, де світне табло показує пів на четверту, ох і ні фіга собі, — і опускає себе на краєчок стільця обережненько, мов скляну, намагаючись дихати рівно, на раз-два-три, вдих, раз-два-три, видих, сеанс медитації, мало що не йога, в-душу-в-Бога, хху-у-у… Ну от, а тепер можна поставити чайник, кілька звичних, заспокійливих рухів, і так мирно палахтить під ним у пітьмі голуба газова квітка, дуже зворушливо. Ні, то, виявляється, не зуби цокотіли, то виносився звідкілясь ізсередини нагору, кастаньєтним ритмом, ось цей-от віршовий рядок, що тепер раз у раз повторюється машинально, губами, мов платівка заскочила: «Мимо ристалищ, капищ, мимо шикарных кладбищ, мимо Мекки и Рима по свету идут пилигримы…» А дурні ж вірші, дурні, як сирі дрова, і шкварчать так само, а от же ж, причепилося, — і зненацька, впершись руками в край плити, Дарка стенається од плачу, схлип виходить не горловий, а сливе черевний якийсь, схожий на стогін, і вона знов мусить, заковтнувши повітря, притамувати віддих, раз-два-три, щоб не розбитися на друзки: нащо ж, нащо це все, навіщо воно здалося, Господи, і за яким хріном таке життя?.. І вже й неясно, про чиє саме їй ідеться, а от би тільки якось витримати, перетравити, якось видихати цей страшний гніт несправедливости, цей споконвічний людський зойк до небес: «Господи, за що?», і цей жаль, живий і пекучий, за всім тим, чим ми так і не стали, і вже не станемо, ніколи.

Промокнувши очі пальцями, вона сягає по цигарки на столику, чиркає сірником, і так, стоячи серед кухні з запаленою цигаркою в руці, здається собі більшою за темряву. О’кей, підіб’ємо бабки, і що ж ми маємо?.. Сяке-таке ім’я в своїй галузі, сяку-таку матеріальну незалежність, наскільки це взагалі можливо в наших умовах, і дві монографії, одна з них по докторській, і один вузівський підручник, і два розлучення, і почесне членство в трьох західних академіях, яке лайна варте, але для некролога згодиться. Е la nave va. [178] Show must go on. [179]

За яким бісом?.. За яким бісом потрібно було, щоб із нас двох вижила саме я?..

І тут ця огида до себе, ця нудота, токсикоз самозатруєння — восьмий клас, сліпе зондування, ложку олії натще, авжеж, тоді так само, — якимсь блискавичним спалахом розвертається в протилежний бік, і Даркою нарешті по-справжньому доглибно стрясає, тобто її вивертає, як панчоху, з живота через горло, аж вона ледве встигає добігти до туалету і там, впершись тремтячими руками в слизький і холодний кахель над унітазом, новими й новими підземними поштовхами, корчачись од безгучного крику, напівумліваючи в зимному поту, вже не людська істота, а знавіснілий шланг кишки зворотнього ходу, вивергає з себе вчорашню вечерю, і себе при тій вечері, і ніч із Вовкою Лясотою, давку за давкою — буру, гостро-кисло смердючу кашу всіх недоперетравлених житейських брудів, яких — через верх, і де воно все в нас поміщається, трупний яд від останнього шлюбу, всі скандали, і відворотно принизливі порахунки, всю накопичену відразу до себе і світу, гарячий, пронизливий виприск твердих кавальчиків через рота й ніздрі, вона насилу похоплюється переводити дух між нападами, коліна вже також дрижать, підгинаючись, але так і треба, так і треба — аж до дна, до вишкреблих послідків, до дитинства, до тих найперших ревнощів і перших паскудств, стати стерильною, чистою й незворушною, як цей білий кахель, що ріже очі в електричному світлі, бо ні дуже прекрасного, ні дуже страшного, нічого такого з нами не стається, бідолашна дитино, і на те, й на друге треба ще потрудитись собі заробити, і тут Ленці вдалося, вийшло як вона й передбачала, а нормальне життя, воно просто валить крізь нас ось цим бурим, драглистим, масним потоком, глянути тільки, як вилискується в унітазі, і навіть стіни в коричневих бризках, і спущена вода реве Ніагарою, і холод такий потойбічний тому, що все життя виверглося з тебе, і ти стоїш у клозеті, як єврейка в газовій камері, привалившись у знемозі плечима до кахляної стіни, у викресаних сльозах і власному лайні, з посинілими пучками, порожня, порожня, мов після аборту, і ті, кого ти любила, пошуміли з тебе — вділ, вділ по каналізаційній трубі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Потім вона довго, ретельно миється й чистить зуби (тричі підряд, бо запах здається непозбутнім), а коли виходить із ванни, у вікнах вже починає сіріти. Вовка Лясота лежить у її ліжку, завинений з головою в простирадло, як приготовлений до поховання труп бедуїна, і, подібно як і той, так само геть-чисто не має куди йти (вже ж, розлучення нікому не мед, а чоловікам то й поготів, у всіх у них при тому проступає щось від викинутих на вулицю псів у пошуках господаря…). З Дарчиною появою небіжчик подає певні ознаки життя, а саме, вистромлює голову зі сповитку й усміхається — трохи переможним мужиком після вдалої ночі, а трохи й тим хлопчиком, який колись давно підступився до Дарки на перерві й, дивлячись повз неї й шаріючись, тільки не щоками, а чомусь вухами, попросив розтлумачити йому як-небудь після уроків контрольну з математики. Чого вона, до речі, так і не зробила.