За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
— Привіз золото?
— Віз, та довезти не вдалося, — відказав Іван і розповів про всі свої пригоди, починаючи з ковельської переправи через кордон.
— Я здогадуюсь, від кого чекісти могли дізнатися про нашу операцію, — несподівано сказав Ніка.
Лепетченко дивився на нього, нічого не розуміючи, а він продовжував:
— Пам’ятаєш, хто фінансував цю справу?
— Звичайно, пам’ятаю — Померанець.
— Так ось, гроші для цього він одержав у радянському консульстві.
— Не може бути, — не повірив Лепетченко.
— Ще й як може, — відкинув заперечення Ніка. — Адже спочатку Померанець казав нам, ніби взяв гроші у своєї сестри і її чоловіка. Але коли я їх запитав, скільки вони дали, то сестра з подивом відповіла, що ніяких грошей вони не давали. При цьому натякнула, що можливо він взяв певну суму в радянському консульстві, куди частенько навідувався.
— Ось воно чому по той бік кордону на мене вже чекали, — зробив висновок Лепетченко. — І під час допиту з’ясувалося, що їм відомі всі наші плани.
— Отже, з самого початку всі плани щодо золота були приречені на провал, — підсумував Ніка.
— Виходить, що так. Хоча був же один шанс.
Лепетченко мав на увазі допомогу Спектора і невдачу, яка їх спіткала на кордоні під Волочиськом. Замислившись на якийсь час, Ніка висловив свій сумнів:
— А може не варто так довіряти цьому чекістові?
— Так він уже ніякий не чекіст, оскільки разом зі мною втік за кордон. Тепер йому немає дороги назад. Там його неодмінно розстріляють. Особисто я йому довіряю. А в ЧК він потрапив зовсім випадково.
— І все ж я б радив бути з ним обережним, — стояв на своєму Ніка.
— А де зараз Померанець? — поцікавився Лепетченко. — Ось з ним я б зустрівся і поговорив начистоту.
— Доведеться трішки зачекати. Вони разом із Черняком, Зайцевим і Харламовим сидять у Ковельській в’язниці, їм «шиють» справу про спробу підірвати пороховий склад і залізничний міст. З такими звинуваченнями якщо й відпустять, то не скоро.
Про Махна Ніка теж нічого не знав. Залишалося одне: їхати у Данціг і шукати його за старою адресою, яку мав Сергієнко.
А в цей час, користуючись відсутністю Лепетченка, Спектор вийшов прогулятися містом. У Варшаві він жодного разу не був, але ще у Катеринославі мав нагоду по карті вивчити центральну частину. Фахівці по Польщі з ГПУ детально проінструктували його, як знайти невеликий цегляний будинок під черепицею, розташований у одному з численних провулків. Без особливих труднощів відшукавши потрібну адресу, Марк зробив ще одне коло, щоб пересвідчитися, чи немає за ним «хвоста». У будинку пробув недовго. Передав інформацію про своє прибуття і місце знаходження і відправився назад. Огляд історичних пам’яток не входив в його плани.
Увечері Лепетченко повідомив про свій намір їхати до Данціга.
— Давай поїдемо разом, — запропонував Спектор.
— Ні, я краще один. Так безпечніше. До того ж у нас немає необхідних документів і дозволу на поїздку. А мені в такій ситуації звичніше діяти — все ж три роки прожив за кордоном.
Лепетченко, хоч і мало вірив, що вдасться знайти Махна, але дуже сподівався на це. Невизначеність становища пригнічувала його, він не знав, як йому діяти далі. Якби привіз золото, все було б просто і ясно. Напевне він залишився б за кордоном і тримався поближче до Махна. Але те золото, що було вже в руках, пропало, а головний скарб лишився лежати на Гуляйпіллі. Можна ризикнути ще на один похід туди й назад, та повернутись сюди із дорогоцінним вантажем майже неможливо. Там на нього чатує ГПУ. Але й тут жити у злиднях після того, як він побував на батьківщині і побачив рідні місця, Іван теж уже не міг. Нестримна сила наперекір всім обставинам тягла його додому. Зустріч і розмова з Махном мали вирішальне значення.
Івана й тут спіткала невдача. Хазяйка квартири, на якій жив Махно у Данцігу, повідомила, що недавно німецькі жандарми і особи в цивільному забрали з собою Нестора Івановича і Галину з дитиною. Де вони зараз перебувають, вона не знала.
З безрадісними думками повертався Лепетченко до Варшави. Він навіть задрімав у поїзді і вчасно не помітив наближення контролерів, які разом з жандармами перевіряли квитки і документи. Він знав, що тут з ним ніхто розбиратися не буде, чому немає візи і з документами не все гаразд. Його просто затримають і передадуть польській варті, а що буде потім — невідомо. Якщо почнуть з’ясовувати всі обставини його трирічного перебування спочатку в Румунії, а потім у Польщі, то можуть докопатися до багатьох дуже цікавих подробиць біографії, в тому числі до втечі з в’язниці чи до «підривних» ковельських подій.
Ні втекти, ані сховатися. Тим часом контролери опинилися поряд. Нічого іншого не лишалося, як подати їм старі документи.
— А де ваша віза? — запитав після паузи контролер.
— Та я лише на один день їздив до Данціга, щоб провідати хворого товариша, — спробував якось виправдатися він, але це не подіяло.
— Підете з нами! — підступив ближче один із жандармів.
На кордоні німці здали Лепетченка двом польським жандармам, які повинні були супроводжувати його до Варшави. Іван бачив, що ті не у захваті від цього, тим більше вночі, коли всім нормальним людям хочеться спати. Один з його конвоїрів теж швидко засопів у вагоні. Щоб приспати пильність іншого, Іван запевнив його, що нікуди втікати не збирається, бо йому нічого боятися: у Варшаві розберуться в усьому і відпустять.
Тим часом в нього визрів зовсім інший план. Він розумів, що зараз ще є можливість для втечі. У Варшаві її може не бути. Перебираючи в уяві різні варіанти, він зупинився на найбільш простому і дієвому, як йому здалося. Перед станцією Млова він звернувся до свого опікуна:
— Пане начальнику, я не встиг взяти у дорогу харчів, а так їсти хочеться, що аж шлунок болить. Ось, візьміть гроші і купіть мені щось поїсти на станції, а заодно й собі.
Іван не помилився, розсудивши з величенького черева жандарма, що той не відмовиться від дарового бутерброда. Трішки повагавшись, той узяв гроші, але спочатку посмикав свого колегу:
— Янек, прокинься. Подивись за ним, а я зараз прийду.
— Гаразд, тільки швидше, — прокинувшись, мовив інший жандарм. Сонними очима він подивився на Івана, котрий мирно сидів у кутку, потім знову заплющив очі і за мить вже знову спав.
Саме на це Лепетченко і сподівався. Він тихо підвівся, обережно обминув свого охоронця і рушив до тамбура. За мить вже опинився з іншого боку поїзда. Ховатися поблизу вокзалу не став, вирішив пішки йти до іншої станції, а вже звідти якось добиратися до Варшави, уникаючи нових зустрічей з жандармами.
Почувши про результати поїздки, Сергієнко і Спектор дуже засмутилися, але кожен по-своєму. Марк жалкував, що завдання ГПУ опинилось під загрозою зриву і що зустрітися з Махном, ймовірніше за все, не доведеться. Григорій Іванович хвилювався за Лепетченка, який залишився без будь-яких документів — все забрали жандарми. Тепер його перебування у Польщі ставало ще більш небезпечним.
— Що думаєш робити далі? — запитав він у Івана.
— У мене один шлях — повертатися на Україну.
Рішучість, з якою він це сказав, означала, що Лепетченко зробив остаточний вибір. Розсудливий Сергієнко цілком схвалив його рішення, бо й сам не збирався надовго затримуватися у Польщі. Він лише чекав від радянського консульства офіційного дозволу на повернення.
— Це ти правильно, — сказав він Іванові. — У нас тут немає майбутнього. Все навколо чуже, і ми тут нікому не потрібні. А помремо, так нікому буде й могилу доглянути. Я теж упевнився, що таке життя не для мене. Кращого, ніж жити на рідній землі серед своїх людей, немає нічого.
— А може не варто поспішати, — втрутився Спектор. — Давайте спочатку через польських і німецьких анархістів спробуємо розшукати Махна. Або напишемо листа Аршинову і Воліну в Париж. Можливо, Нестор Іванович уже там, непогано влаштувався і нам допоможе туди виїхати.
