Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
На наступних 34 сторінках наведено зображення речей, зброї і прикрас, знайдених О. С. Уваровим, П. С. Савельєвим і К. М. Тихонравовим у курганах під час розкопок.
Весь матеріал, поданий на 79 сторінках, є набутком археологів і, звісно, ніякого стосунку до "наукової творчості" О. А. Спіцина не має. Він (матеріал) поданий винятково для надання більшої ваги роботі самого О. Спіцина. Звертаю увагу читачів: посилання О. Спіцина на "аналогію в Гніздовському" потрібне йому для обґрунтування цієї речі як слов’янської. Тому що мова йде про розкопки в Гніздово (Смоленську). Прошу не плутати з розкопками біля с. Шіздилово, виконаними експедицією О. С. Уварова на річці Нерль.
Отже, особиста робота "радянського археолога" щодо характеристики курганних розкопок у ростовсько-суздальської землі та висновки помістилася на 8 сторінках і 8 рядках, проте це дозволило авторові зробити прямо-таки приголомшливі висновки: приписати всі кургани — слов’янам. Однак О. А. Спіцин у своїх міркуваннях і висновках настільки забрехався, що так ніколи й не зумів виборсатися зі своєї брехні.
Прочитаємо думки та доводи О. Спіцина з його статті "Володимирські кургани". З тих знаменитих 8-ми сторінок і 8 рядків: "До цього часу (VIII—X століття. — В. Б.) до російських старожитностей можна відносити подовжені й довгі кургани... У звітах про розкопки гр. Уварова і Савельєва немає ні найменших згадок про ці важливі пам’ятки старовини... Сюди такі кургани повинні були просунутися разом із першими російськими поселенцями з верхів’їв Двіни і Дніпра" [11, с. 95].
Повинні-то повинні — та ж не просунулися. Жоден із археологів, які працювали в другій половині XIX століття в ростовсько-суздальській землі та її околицях, довгих і подовжених курганів не відшукав. Тобто серед більш ніж 10 тисяч розкопаних могильних курганів не існувало курганів, які хоча б за зовнішніми ознаками належали "росіянам". Хоча мова йде зовсім не про "росіян", а лише про слов’ян. Росіян у ті часи не існувало. Залишимо цю маніпуляцію на совісті "радянського археолога".
Що цікаво, граф О. С. Уваров лише в одній своїй книзі (я не кажу про щоденникові записи) докладно описав розміри декількох сотень саме круглих курганів. У його книзі XVII розділ має назву: "Окружність і висота курганів" (с. 175—178). Притім усі кургани ростовсько-суздальської землі, за рідкісним винятком, один в один заввишки від 1 до 3-х аршинів (71,12 см — 213,36 см).
Тут доречне російське прислів’я: "нєчєво на зеркало пенять, коль рожа кріва".
Навіть О. А. Спіцин змушений був поскаржитися: "Майбутні дослідники Ростовсько-Володимирської області зроблять велику послугу науці (скоріше — лженауці! — В. Б.), розшукавши тут безсумнівні сліди древніх кривицьких подовжених і довгих курганів" [11. с. 96].
І мовби за бажанням О. А. Спіцина, у 1904 році археолог О. О. Смірнов розшукав і дослідив (біля міста Мурома) кілька подовжених курганів. Але, як виявилося, і вони належали не "російським”, а фінським племенам. Так що навіть О. Спіцин змушений був визнати: "належність їх до типу смоленських (гніздовських. — В. Б.) ще не з’ясована. Посуд у цих курганах виразно фінський..." [11, с. 96].
Що, однак, не перешкодило "радянському археологові" все-таки зробити висновок про всі круглі кургани ростовсько-суздальської землі: "Ми без вагань визнаємо володимирські кургани російськими, і прояву в них фінського елементу вважаємо незначною". [11, с. 166].
Вважати, у принципі, О. А. Спіцин міг що заманеться. Однак доказів для його "вважань" не було. Як пам’ятають читачі, археолог О. С. Уваров у своїй книзі подав тисячі назв урочищ, сіл, селищ, рік і озер, які мають фінські корені й фінське походження. Таких корінних "російських слів", як Москва, Ока, Кострома, Клещино, Неро, Шендора, Кустері, Вязьма, Клязьма, Гза, Волга, Колокша, Теша, Уводь, Кіжила, Шупуліно, Істра.
А оскільки російському члену-кореспондентові з цього "фінського приводу" було "нічим крити", то він про це просто промовчав. Так би мовити, "не помітив". Звичайний прийом "великоросів".
Однак О. Спіцин дуже докладно, як для восьми сторінок, "розтлумачив" саме слово — меря. Отут він породив "шедеври" своєї логіки. Послухайте: "Що Володимирський край колись заселений був фінами, це очевидно й не піддається сумнівам, та щоб це була саме меря й щоб саме вона займала Ростовське і Плещеєвське озера, на це потрібні докази інші, крім посилання на Нестара і Карту...
Через те, що ім’ям мері називають себе черемиси, і на підставі того міркування, що Галич-Мерський стоїть в землі черемисів, вважаємо за можливе літописну мерю ототожнювати саме з цими народностями... Слова літопису тут не факт, а лише домисел" [11, с. 164].
Мене завжди вражав нахабний цинізм російських учених мужів. Не міг же член-кореспондент радянської Академії наук не знати найпростішої істини: "черемиси" ніколи не називали себе цим ім’ям. Вони завжди величали себе самоназвою — марі. Що тотожно — меря. Саме "великороси" завжди маніпулювали прізвиськами для цілих народів. Згадайте: татари — волзькі булгари; малороси — русичі, українці: киргизи — казахи.: зиряни — морт-комі; вотяки — уд-морт тощо. Російський професор М. А. Кастрен, один із великих учених-фінологів, ще задовго до О. Спіцина виразно вказав та те, що корінь слів: мор, мар, мер, мур єдиного походження — від фінського слова " — людина. Той же А. Кастрен чітко пояснив, що саме великороси, ламаючи фінські назви, розірвали однокореневі слова, утворивши кілька. Тому посилання О. А. Спіцина на вигадане слово — черемиси — елементарний блуд. Для члена-кореспондента — ще й ознака неуцтва. З таким ось "науковим діячем" Московії маємо справу.
Заява О. А. Спіцина про "домисел" легендарного Нестора — навіть не дурість. Це звичайна словесна "проституція" російського наукового мужа. Вочевидь, великий Нестор набагато краще за О. Спіцина знав, де на початку ХІІ століття жила меря. І хоча працю Нестора дуже ґрунтовно попсували "вставками" московські "мужі від науки", на що вказував О. О. Шахматов, однак геніальність її від цього не зменшилася.
А ось як далі маніпулював зі словом меря "радянський археолог": "Указівки на існуючі географічні назви у Володимирській області, пов’язані нібито з ім’ям мері, не можуть видаватися переконливими, тому що етнічні назви застосовуються лише на окраїнах племені, де вони мають реальний сенс, як позначення межі, і де вони негайно зникають, як тільки місцевість займається суцільним однорідним іншим племенем; російському населенню, що зайняло Ростовське озеро, незручно було називати його Черемиським" [11.c. 164—165].
Подібні докази настільки безглузді, що їх нема рації коментувати. Адже якщо вище О. А. Спіцин визнав, що "Володимирський край колись заселений був фінами", а пізніше їх "витіснили росіяни", то, за логікою того ж О. Спіцина, "назви... негайно зникають, як тільки місцевість займається суцільним однорідним іншим плем’ям". Що ж відбулося з цими "росіянами", які чомусь залишили у своєму побуті не лише саме слово меря, але й десятки тисяч інших, чужих їм фінських слів? Приміром, Москва, Волга, Ока та інші. В який кут у своїх вигадках забрів російський член-кореспондент Академії наук?
Найімовірніше, вчинилося за методом: "язык мой — враг мой", або ж: язик — мов помело. Такий він, "радянський археолог". Притім спотворив зміст наукових висновків О. С. Уварова. Позаяк той чітко писав: "Якщо тепер, дивлячись на великий простір, зайнятий назвами, що нагадують древню Мерю, ми зазначимо, що таке співзвуччя імен може відбутися випадково, то найкращим спростуванням такого заперечення можуть слугувати самі ж назви. Коли в Тульській губернії (на окраїні! — В. Б.) у назвах: Мерлево і Мерлиновка повторюються тільки ті назви, які ми вже зустрічали в Нижегородській і Ярославській губерніях, де, безсумнівно, жили Меряни, тоді подібні назви набувають якості найбільш переконливих доказів. Назва Меринове, що зустрічається в колисці Мерянського народу, поблизу озера Клещино, і повторюване без жодних змін у Вологодській, Нижегородській, Тверській і Ярославській губерніях, загалом 8 разів, усуває всіляку можливість звичайного співпадіння” [4, с. 10].
