Криївка - Вільчинський Олександр (бесплатные полные книги .txt) 📗

– Ну, так… І два виходи, – каже той.

– Ми що, криївку копати будемо? – нарешті доходить до мене, коли Славко каже про два виходи.

– А я хіба не казав? – стенає плечима Славко. – Чи ти що?

– Та нічого.

Славко бере мого городника і починає міряти ним, прикладаючи до землі на вільному від кущів рівному місці, де лише папороть по краях і залишки старого трухлявого пенька по центрі… Хлопці вибрали місце трохи на підвищенні, але ще на рівному, де лише починається скат до Бучини і до поля також.

І я раптом згадав, що це те саме місце, куди Славко навесні, ще як листя не було, приводив слухати, як риплять буки. Коли був вітер, вони хиталися в такт. Стовбури повільніше, гілки – трохи швидше. Що їх аж закидало… Тоді одного бука й повалило. Не саме тоді, коли ми були, але вночі після того, і ми ще ходили дивитися, але влітку його розпиляли, лише одземок і високе коріння й досі стирчить по той бік рову, але за кущами не видно.

– А можна було під буком, – раптом кидаю я ідею.

– Там буде затікати, ми дивилися, – відповідає мені Володька, поки Славко міряє. – І там нора.

– Що, лис?

– Та нє, більше на борсучу…

– Та-ак, три на три, – озвучує свої старання Славко.

– Борсучу лучче водою заливати, – підхоплює було тему нори Грицик, але Славко раптом ледь не підскакує.

– Бляха! А сокира?! Я ж тобі казав узяти! – стирає він рукавом краплі поту з чола і перенісся.

Грицик так і завмирає з відкритим ротом, сичить: «От чорт!» – б’є себе долонею по лобі й напрочуд легко обіцяє за п’ятнадцять хвилин вернутися із сокирою… З того місця, де ми стоїмо, між деревами трохи проглядається наша вулиця, але не наш куток. Бо у наш бік садки, і вони зливаються в суцільну зелену масу.

Найкраще видно кінець садка баби Гольки Гаврилкової, і ще соша біліє на насипі між цементовими слупами і сталевими тросами між ними, що їх уже після того натягнули, як дядько Михалко мотоциклом з’їхав і розбився. Він комуністом був і нашим далеким родичем, з музикою ховали, з траурними маршами.

Ще між деревами проглядаються городи, ті, що ближче до лісу, і на деяких згорблені постаті людей, бо якраз час полоти хопту перед копанням картоплі. І мені мама також казала вже потрохи починати від кінця, знизу… Я найбільше не люблю тої роботи, але коли знизу, за горбком, від хати ще не видно, полю я чи ні… Треб’ло хоча б почати, думаю я собі, як буду вертатися, обов’язково почну, бо ж як потім пояснити, де пропадав.

– Не будемо чекати, зараз сокири не треба, – каже Славко.

– А землю куди?

– Землю?

– Так, землю… Вона ж одразу покаже, свіжа земля? – перепитує Володька.

– Ну й що, ми ж лиса викопуємо, починаємо з країв, а пенька і папороть в кінці, ще добре було б, якби живою зверху посадити.

– Так, добре було б зверху живе посадити, – мені ця Славкова ідея найбільше подобається, може, навіть більше, ніж сама криївка.

– Тобі, Олюню, все ясно?

– Ясно.

– Починаємо по краях, – Славко віддає мені городника і вже своїм, який лежав під гілляками, означує квадрат.

Ми викопуємо на штик рів по периметру, із трьох боків квадрата, а четвертий бік залишаємо некопаним, Славко каже, що так достовірніше виглядатиме викопування лиса, коли хто надійде. І спочатку, на перший штик, все іде навіть надто легко, земля пухка, і лише дрібні корінці. Але вже на другому штику Володьці трапляється грубий корінь, що не піддається городнику, либонь від найближчого ясена, а потім і Славкові. Брат пробує цюпати його городником, але то мало допомагає, а Грицика все нема й нема.

Славка уже заюшує потом, Рудий також лише сопе у дві дірки, а у міру того як яма глибшає, землю викидати все гірше. Ми ще деякий час мовчки риємо, мій рів уже вище колін завглибшки, у хлопців також.

– Треб’ло ще шуфлю [1], – кажу я.

– Так, тебе ще за шуфлею пошли, як Грицика за сокирою, – хекає Славко, бризкає потом на всі боки. – Давай будемо вже вгризатися усередину, ну її, ту папороть, ми потім свіжої в іншому місці накопаємо.

– Може, перекур? – випростує спину Володька.

– Давай перекур…

Ми сідаємо, звісивши ноги, кожен на краю свого окопчика.

– Малого тільки за смертю посилати. – Славко, звісно, знову витирає рукавом піт, він це робить постійно, але ми вже й уваги не звертаємо ні на це, ні на його слова про Грицика, бо від малого іншого й не чекали.

– Цікаво, а цим краєм лісу Юхим соломи не носить? – Володька дотягується до якоїсь сучкуватої гілки, з хрускотом ламає її навпіл і починає чистити городника.

Для чого він це робить, незрозуміло, може, просто звичка, бо ж, коли почне копати, городник знову буде у землі. Йому ніхто не відповідає, і він штурхає держалом Славка:

– А може, півтора глибини?..

– Два, – коротко каже той, стрибає у свій окопчик і спершу наче щось міряє, а потім починає відвалювати землю цілими брилами.

Однак знову з’являється коріння, і це сповільнює роботу. У мене також коріння, але дрібніше, зате багато комах. І жуків-смердюхів, що постійно падають зверху, і мурах, а комарі – то просто стоять стовпом.

– Гино, які комарі! – хвалюся я хлопцям, які хоч і товчуться поруч, але комарі висять лише наді мною. – Дід казав, що в таких місцях добре криницю копати…

– І що ти пропонуєш, докопатися до води? – обвалює тонку перемичку між нашими окопчиками Славко. – Ху-г! І де той?.. – але не встигає він закінчити фразу, як ми чуємо тріск сухої гілки й бачимо Грицика між деревами із сокирою та ще й торбиною.

– Ну, тебе знаєш за чим посилати? – піднімає городника, наче списа, Володька.

– А я вам за це жараної риби приніс! – ще здалеку вигукує Грицик.

– Жараної? – перепитує Володька. – А що, старий наловив?

– Та нє, то Михтон за півлітру…

– Мих-тон! – в один голос ми із Славком.

– Що, забрав у когось? – припускає Володька.

– Фатку два рази вмочив і хватить… І самому, і ще й на півлітру.

– Ну що, тоді обід, – командує Славко.

Ми розкладаємо на газеті і рибу, й усе інше, що принесли: сало, хліб, котлети, цибулю, огірки і яблука. Видно, що всі зголодніли, і за п’ятнадцять хвилин трапезу закінчено. Грицик весь цей час виправдовується і терпить Володьчині кпини та Славкове бурчання.

Їжа дещо піднімає настрій, але треба зусилля волі, щоб знову взятися за городник. Утім, після обіду так завжди, головне почати. І ми починаємо… Славко береться за сокиру, а ми троє відвалюємо, стругаємо боки й копаємо углиб. Тепер робота пішла значно швидше, і ще за якусь годину ми вже по шию у землі, лише той пеньок трухлявий по центрі, як болячка.

Ще як їли, Володька кинув ідею його залишити, лише обкопати, але коли почали обкопувати, виявилося, що прямого кореня, на якому він би тримався, нема, а ті, що на боки, у будь-якому випадку треба обрубувати. Врешті-решт сам Володька, після того як Славко його підрубав, того пенька і вихитав.

Володька відкидає пенька, вилазить із ями. Нагинається і кричить:

– О-оздух!

Перший зорієнтувався Славко:

– Лягай! – штовхає мене у плече, і ми падаємо на дно ями.

Грицик, дивлячись на нас, зіщулюється, але не падає… І раптом просто залп у виконанні Володьки.

– Гази! – регоче Володька.

– Куди? Худоба! – встає, затуляє носа Славко, і я слідом за ним. – Худоба ти!

Ми вилазимо з ями й відбігаємо на десяток метрів, і Грицик також вилазить і біжить із затуленим обома руками носом.

– Ти не тільки жабу, ти скоро тхора з’їси!

– А чого? То ж перевірка… На війні ж бомбили.

– Ага, перевірка бздива: «Оздух! Оздух!». А чого по-рускі кричиш, ти не подумав?

– Ну як в кіно.

– Хіба що в кіно, – погоджується Славко.

Ми знову беремося за городники і чим глибше вкопуємося, тим менше беремося за сокиру. З чотирьох кутків у обмеженому просторі нам уже тісно, і коли обертаємося досередини, то крешемо городник об городник, аж іскри летять.

– То що, Олюню, ми вже докопаємо з Володькою, а ви з Грициком розгортайте землю рівним шаром і носіть листя з Бучини і з рову, у рові його повно торішнього…