Криївка - Вільчинський Олександр (бесплатные полные книги .txt) 📗
– Давай! – підтримує брата Оцельот.
– Та нє, хлопці, я й так… Я забув…
– А що, хіба цього року з вашої вулиці починають? – Славко й собі розводить руками.
Але Хтокало навіть не відповідає. Лише малий Косигін, задкуючи, корчить гримасу Оцельотові.
– Покойнікі з косамі і… тішіна! – видає Меша.
А Валєльик ще замахується, начеб кидає вслід грудкою, Косигін зашпортується і падає, дівчата хихочуть. Воно й справді смішно, навіть Славко з Вербою не можуть стриматися від сміху.
– То що тоді, без воротарів? – пропонує Славко.
– Без воротарів не цікаво. Краще ви також без одного, а на ворота когось треба, а то буде гол за голом і що? – логічно розмірковує Верба. – Щоб було чесно, то ви без Рудого, – пропонує головний «ірокез».
Славко мовчить і дивиться на Володьку.
– Ну, то я буду за суддю, – каже той.
Звичайно, жартує Рудий.
– Мені треба на цвинтар, – додає він. – На дідові пам’ятника ставили, то маю пісок звідти до дядька поносити…
– Добре, йди, – каже Славко.
– Та я ще подивлюсь трохи, – сідає на траву коло дівчат Рудий, як завжди шлагує, ні тут, ні там…
Тепер, виходить, граємо два на два, плюс воротарі. У нас тепер стоїть Грицик, у «ірокезів» – Меша. Отож два брати проти двох братів, хоч і двоюрідних.
– Ти диви, так, як я казав, – сопе Славко, але що саме – не уточнює, і ми починаємо…
– Глинки проти села! – кидає Ганюта, і я ще чую, як Марина перепитує: «А що таке Глинки?» – і ще встигаю здивуватися, бо хоч вона й із Вікнин, але ж мала б уже знати… І ще навіть бачу, як Ганюта показує пальцем у бік наших воріт:
– Глинки – це вони…
І все, потім я вже нічого не бачу. Чую лише: «Лови!» – й одразу ж удар у лице, і кислий присмак у роті, в очах – зірки.
– Бляха! – я навіть не розумію, звідки взявся той м’яч.
– Оцельот! Ти диви, куди б’єш! – це вже я чую Славка і піднімаю голову, зиркаю одним оком на того гада:
– Я тобі, бляха!..
– Та дивитися треба…
– Дивитися?.. Сам дивися!
– Ну харе, стаємо! – Славко вже у центрі галяви, і вони з Вербою вже починають.
Грицик на воротах, а у мене все ще гуде в голові, і я думаю, чи зараз дати копняка Оцельотові, чи вже потім?.. Але Славко раптом починає атакувати сам. Верба кидається за ним, Оцельот також. Вербі вдається вибити м’яча, але Славко першим його наздоганяє і на ходу б’є! По м’ячеві і Вербу по нозі водночас. Ось така та гра!..
М’яч у воротах, Меша стоїть як вкопаний, м’яч гарматним ядром просвистів повз його голову, ледь встиг відхилитися, а то було б, як мені. Зате Верба лежить і сичить, як поранений змій. Видно, Славко й справді попав у «гульку», я знаю, як то болить, позатой раз також скурав від Зозулиних хлопців. Міша Цукерок мене так підсік, я потім ще три дні кульгав.
Верба також накульгує. Славко подає йому руку:
– Ну, я ж не хотів, – каже.
– То вже не гра! – сичить головний «ірокез».
– Йти можеш?
– Проблема…
– Ой, аж шкіру здер, – каже Оля, коли всі підходять і Верба зсуває шкарпетку. – Треба бабку прикласти, подорожник…
Усі починають шукати бабку, але вона першою і знаходить.
– Славо, у тебе там ще є вода, давай, – Оля, наче медичка, мацає ногу коло «гульки». – Болить? – але ж у неї мама медсестра у нас на пункті, мабуть, бачила, як треба, та й сама у медучилищі вже рік провчилася.
Води лише кілька крапель на дні пляшки, Оля витрушує їх на листочок бабки, протирає і легенько прикладає до Вербиної ноги. Славко відходить, задирає футболку від живота, витирає лице від поту, а потім і шию долонею й футболкою також.
– То що, програли? – питає Славко.
– Чого програли? Просто ж не по правилах, не рахується…
– Але ж три-два, – каже Славко.
– Три-два! – гукає від воріт малий Грицик, він їх не залишає, і Володька також біля нього.
– Яких три-два? Третій не рахується, – пробує підвестися Верба, але Оля стримує його.
– Все, сьогодні більше ніякого футболу!
– Трррр! – фиркає, як Філиків кінь, Славко, і ми йдемо.
Ми забираємося з Позіхайла, беремо м’яч і залишаємо «ірокезів» з дівчатами, та ще й на нашій території. Я ще тоді про це подумав, але не хотів Славка сердити, бо він і так був злий. Але потім він і сам жалкував, що ми тоді пішли. «Треб’ло, щоб вони пішли, – сказав він. – А то ми пішли, як переможені».
– Але ж ми виграли! – щоразу нагадує Володька й досі, коли мова заходить про той матч.
Я знаю, що він навмисне так каже, аби Славка під’юдити, вже як є така натура, то назавжди.
А потім я не бачив Славка до самої школи. У школі, правда, раз стикнувся з ним на перерві, і він начеб хотів мені щось сказати. Домовилися зустрітися після уроків на алейці, але я його там так і не знайшов, а наступного дня нас усіх погнали на буряки. Я питав Володьку, де Славко, але він сказав, що той слабий.
Того вечора я записав у щоденнику: «Найважче, мабуть, передати людською мовою звук польоту, помахи крил, спів та крики пташок. Наприклад, чув сьогодні біля Позіхайла, вже після футболу: «Ф-р-р-р, чикс-сі, чикс-сі!.. – дуже маленька пташечка випурхнула з-під ніг, не встиг і роздивитися… Або ще: «К-р-р-ес-сі-чі, чик-ес-сі!..» – я для чогось навіть місце запам’ятав, де вона випурхнула.
А ще важко кольори передати. Почав сьогодні Достоєвського «Прєступлєніє і наказаніє» – там на початку дуже так гнітюче передано спеку у місті, аж моторошно. Навіть відклав книжку, але потім знову вернувся і вже не міг відірватися, доки тато не покликав викидати гній з-під свині, бо у нього все ще палець у гіпсі…»
Ми копаємо
Хлопці дуріли, перекидали буряки через причіп, а Іван Борейків, що возив тоді від нас, ходив за ними й просив, просто благав, майже зі слізьми:
– Хлопці, що я зароблю з вами?..
Але через день Славко з’явився, якийсь загадковий наче, аж світився багатозначністю, очі горіли, дивилися попри мене кудись удалечінь. Він їхав на поле другою ходкою, разом з нами, і ще забрав у мене з рук ножа й обернув лезом донизу.
– Тримай так, – каже. – А то ще трусне, здурна нахромишся…
– А ти чо’ не приходиш? – питаю начеб знехотя.
– Нема часу, – притишує голос Славко, хоч машина гуде, причепом трусить, ми сидимо у самому кінці під заднім бортом, і наші слова відносить вітром. – Приходь завтра на Бучину, після уроків, є діло.
– Яке діло?
– Побачиш…
Ми замовкаємо до самого поля, а коли злазимо, я помічаю, як Ганютка за літо налилася соком, у неї найгарніші литки у класі. І я помічаю, що й Славко також дивиться на її литки, коли вона злазить із машини, а вона помічає, що ми дивимося, і сміється, її рум’яні щоки аж пашіють молодістю і здоров’ям.
– Що такий не годиться? Сам ти не годишся! Пі-і-і-у! – верещить вона, коли хтось із Зозулиних хлопців пробує її ущипнути.
У неї в руках звичайний кухонний ножик із тупим кінцем, і у нас такий є, але Ганютка каже, що її тато ножа так наточив, що ним можна дерево різати, не те що гичку, та й ручку переробив. Ручка у її ножа й справді тепер із наросту берези, дуже зручна, а кінець затупив і тому безпечний.
У мого ножа ручка також саморобна, дядько Філик із ніжки старого стільця зробив, його в дерево зручно кидати або у дерев’яну стінку ґанку, мені Славко показав. З п’яти кроків у мене застрягає через раз… Але мама якось побачила, то бігала за нами з віником, кричала, якщо ще побачить, що ми в ґанок кидаємо, то татові скаже.
– Ніж не забавка, а холодна зброя, – каже Славко.
– Пі-і-і-у! – ще не раз того дня верещить Ганюта, але Славко того вже не чує, та й я намагаюся не звертати уваги.
З «ірокезів» у нашій бригаді лише Оцельот. То він і Зозулині найбільше біля Ганютки і труться, а її голі литки до кінця дня вже аж посиніли на вітрі… Хлопці вантажать, дівчата обрізують гичку, а як нема машин, то й хлопці обрізують, хоч і знехотя. Дехто, правда, лежить на гичці і чекає, але Лейтьоха згонить.
