Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— Король Владислав знає про це, — відповів Рачинський. — І не думаю, що він приєднається до хрестових походів. Однак не може польський король відкрито виступати проти папи. І так множаться пасквілі, і так Мальборк під’юджує, що Ягелло поганин та ідолопоклонник у душі, що з поганами кумається, що з дияволом у змові. Тому польський король прагне миру. Угоди між Чехією і Римом. А Рим на таку угоду швидкий…

— Швидкий, швидкий, — заглузував Прокупек. — Чим сильніше римським хрестоносцям шкуру вичиняємо, тим швидший.

— Свята правда, — підтакнув поляк. — Якби папа міг вас… Тобто нас, взяти мечем і вогнем, то взяв би. Стинав би, катував, розривав кіньми, живцем палив, топив і “Gloria in excelsis” [110] при цьому виспівував. З нами зробили би те саме, що з альбігойцями, після чого оголосили, що це задля слави Божої. Але, як виявилося, не можуть. Сили не стає. Тому хочуть переговорів.

— Знаю, що хочуть, — спогорда фиркнув Прокупек. — Але чому ми маємо хотіти? Це ж ми їх в дупу лупимо, а не вони нас.

— Брате, — Рачинський здійняв руку в розпачливому жесті. -Брате, ти повторюєш мені те, що я й сам знаю. Дозволь, я повторю тобі те, що знає польський король Владислав. Що знає кожен християнський король у християнській Європі. Поки що Церква володіє світом і тримає два мечі: духовний і світський. Простіше кажучи: саме папа має всю повноту світської влади, а король є лише уповноваженим. Ще простіше кажучи: не буде Чеське Королівство королівством доти, доки папа чеського короля не затвердить. Тільки тоді настане мир і порядок, а Чехія як християнське королівство повернеться до Європи.

— До Європи? Себто до Риму? Добре, повернемося, але не ціною втрати Суверенності! І нашої релігії! Наших християнських цінностей! Спочатку мусить Рим, тобто Європа, прийняти християнські цінності. Коротко кажучи, мусить перейти в істинну віру. Це значить — у нашу віру. Отже, primo: Європа повинна погодитися і прийняти причастя з Чаші. Secundo: повинна присягтися чотирма празькими статтями. Tertio…

Я схильний сумніватися, — Рачинський не чекав на tertio, — що Європа на це пристане. Про папу вже й не згадую.

— А от побачимо! — напиндючився Прокупек. — Скільки звідси до Рима? Миль двісті? Доїдемо щонайдовше за місяць! А тоді поговоримо! Побачить римський антихрист наші вози на Затибрі, то йому тут-таки рура зм’якне!

— Спокійно, спокійно, брате, — Прокоп Голий сперся кулаками об стіл. — Ми за мир, хіба ти забув? Наш учений брат, Петер Чельчіцький, повчає, що нічим не можна виправдати порушення п’ятої заповіді. “Не вбивай” — заповідь свята і непорушна. Ми не хочемо війни і готові до переговорів.

— Польського короля, — сказав Рачинський, — втішить ця готовність.

— Я собі так думаю. Але Рим нехай занадто голову не піднімає, на п’єдестал не пхається, про два мечі не просторікує. Бо нам, правовірним чехам, важко, брате, Вишеку, прийняти те, що папи, які останнім часом множаться як кролики, чи то римського, чи якого іншого священноначальства, — це компетентні намісники Бога на Землі, і що ці два мечі — в добрих і праведних руках. Бо останнім часом що не папа, то гіршою виявлявся потолоччю. Як не кретин, то злодій, як не злодій, то пройдисвіт, як не пройдисвіт, то п’яниця і розпусник. А часом усе нараз. При всій моїй добрій волі, хоч я смиренний, як та овечка, таким пастирям я слухняний не буду, таких головами Церкви не визнаю, з такою всевладністю не погоджуся, хоч би мені хто й сто Костянтинових донацій [111] перед очі показав. Повчав учитель Ян Гус, що не може бути справжнім наступником апостола Петра папа, який живе за звичаями, Петрові противними. Такий папа є вікарієм не Бога, а Юди Іскаріота. Тому, замість підкорятися такому, треба брати його за шкірку і з амвона скидати, привілеїв позбавляти і маєтності відбирати! І так від Ватикану до кожної сільської плебанії. Ти, Брате Вишеку, говориш, що curia Romana рада була б чехів як марнотратних синів привітати з пробаченням, знову прийняти до грона європейської християнської спільноти? Т ми були б цьому раді. Але спочатку хай вони змінять звичаї і віру. На істинну. На таку, якої Христос учив. Яку Петро сповідував. Якої вчитель Вікліф і вчитель Гус навчали. Бо істинна віра, віра апостольська, що відповідає букві Біблії, - це та, яку сповідуємо ми, правовірні чехи. Хоче нас європейська christianitas до свого лона? Хай спершу це лоно очистить. Є такі люди, як Петер Чельчіцький, як Мікулаш з Пельгржимова. Як твій великий земляк, Павел Влодковіц, що захищає свободу совісті. Дасть Бог, звернеться римська Церква, зрозумівши свої помилки, саме до цих людей. Дасть Бог, послухається їхніх повчань.

— А як не послухається повчань, — докінчив з холодною усмішкою Прокупек, — то послухається наших ціпів.

Довго тривало мовчання. Перервав його Вишек Рачинський.

— Це все, — ствердив він, а не запитав, — я маю повторити Шафранцеві? Ви цього бажаєте?

— Якби не бажав, — підкрутив вуса Прокоп, — хіба я говорив би про це?

Перед гамазеєю на Рачинського чекав Ян Рогач з Дубе, славетний гейтман Чаславський. З кінним ескортом.

Поляк скочив у сідло поданого йому румака, взяв від пахолка плащ із вовчих шкур. Тоді до нього підійшов Прокоп.

— Бувай, брате Вишеку, — простягнув руку для потиску. — Нехай тебе Бог провадить. І передай, будь ласка, через Шафранця королеві Владиславові від мене побажання здоров’я. Щоб йому щастило…

— …в подружжі з Сонькою, — вишкірив зуби Прокупек, але Голий втихомирив його гострим поглядом.

— Щоб йому щастило в ловах, — доказав він. — Знаю, що лови він любить. Нехай, однак, буде обережний. Сімдесят і сім літ має. У такому віці простудитися легко і переставитися від цього можна.

Рачинський схилився, прицмокнув на коня. Невдовзі вони вже їхали клусом до переправи на Лабі, він і Ян Рогач з Дубе. Двоє друзів, соратників, приятелів, товаришів по зброї. Було перед ними, Рогачем і Вишеком, ще багато битв, сутичок і боїв, під час яких вони мали битися разом, бік при боці, кінь біля коня, нога коло ноги, пліч-о-пліч. Разом мали й померти — одного дня, на одному ешафоті, спочатку страшно скатовані, а потім повішені. Але тоді ніхто не міг цього передбачити.

Велика бомбарда вистигла до ранку, а сповнений ентузіазму гармаш не забарився гримнути з неї рівно зі сходом сонця. Гуркіт і струс землі при цьому був такий, що Рейневан впав з вузької лежанки, на якій спав. А дрібна солома і пил сипалися з брусованої стелі ще три отченаші.

За великою, наче за паніматкою, пішли менші бомбарди, що метали центнерові [112] та півцентнерові ядра.

Гриміло. Земля дрижала. Розбуджений Рейневан згадував сон, а було що згадувати: йому знову снилася Ніколетта, Катажина фон Біберштайн. З подробицями.

Гармати гриміли. Облога тривала.

Третю і найважливішу причину своєї згоди дати Шарлеєві відпустку Прокоп відкрив їм близько полудня. У них одразу ж зіпсувався настрій.

— Ви будете мені потрібні в Шльонську. Обидва. Я хочу, щоб ви повернулися до Шльонська.

— У серпні, - продовжив Прокоп, не зважаючи на їхні міни та не чекаючи на відповідь. У серпні, коли ми відбивали хрестовий похід з-під Стршибора, вроцлавський єпископ черговий раз встромив нам ножа у спину. Військо єпископа і шльонських князів за традиційної підтримки Альбрехта Колдіца і Пути з Частоловиць знову вдарило на Находсько. Знову рікою лилася там чеська кров, знову пожежі пожирали садиби. Знову з безборонними людьми чинили звірства, які неможливо описати. Вже щонайменше рік Шльонськом прокочується хвиля страшного терору. Усюди палають багаття. Страшно знущається німота з наших братів-слов’ян. Ми не будемо бездіяльно дивитися на це. Вирушимо на Шльонськ з братньою допомогою. З місією миру і стабілізації.