Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— Це не буде коротка облога, — перервав мовчанку Прокоп Голий. — Ми стоїмо під Коліном від Хрестовоздвиження, а я вважатиму успіхом, якщо град здасться до адвенту [102]. Може й так трапитися, брате Вишеку, що після повернення з Польщі застанеш мене ще тут. Коли вирушаєш?

— Завтра на світанку. Через Одри, потім через Цєшин до Затор а.

— Не боїшся їхати? Тепер у Польщі не тільки Олесницький, а й перший-ліпший староста може тебе до льоху кинути. Згідно із законами, які Ягелло оголосив. Певно, через кольки в череві.

Усі, в тому числі й Рейневан, знали, у чім річ. Від квітня 1424 року в Королівстві Польському діяв Велюнський едикт, підписати який короля Ягелла вимусили єпископ Олесницький, Люксембуржець і папські легати. Едикт — хоча в ньому не згадувалося ні прізвище Гуса, ні слово “гусити”, - говорив expressis verbis [103] про Чехію як про територію, “заражену єрессю”, забороняв полякам торгувати з Чехією і взагалі виїжджати до Чехії, а тим, які там перебували, наказував негайно повертатися. Неслухняних очікували інфамія [104] і конфіскація маєтків. Крім того, стосовно гуситів едикт радикально змінював юридичну кваліфікацію — з прогрішення, яке доти в Польщі каралося виключно церковними судами, єресь перетворювалася на злочин проти королівства і короля, на crimen lesae maiestatis [105] і державну зраду. Така кваліфікація формально підключала до переслідування і карання єретицтва весь державний апарат, а для тих. кого було визнано винними, означала смертний вирок.

Чехів, природно, це розізлило: Польщу вони вважали братньою і приязно налаштованою країною, а тут замість очікуваного спільного фронту проти “Німчизни” зненацька така образа, замість фронту — афронт. Однак більшість зрозуміла мотиви Ягелла й правила заплутаної гри, що її йому доводилося вести. Незабаром також стало помітно, що едикт був страшний тільки своєю буквою — і буквою все й закінчилося. Тому коли чех говорив “велюнський едикт”, то, як правило, підморгував або додавав якийсь дотеп. Як оце зараз Прокоп.

— Нічого, нехай-но тільки хрестоносці за Дрвенцу [106] рушать, Ягелло тут-таки про свій гучний едикт забуде. Знає-бо, що якби довелося допомоги проти німців шукати, то ж таки, мабуть, не в Римі.

— Гм, — відповів Рачинський. — Факт, не заперечуватиму. Але щоби страху я не мав, теж не скажу. Їду, щоправда, таємно. Але самі знаєте, як воно з новим законом: кожен одразу стає наввипередки пильним, кожен хоче похвалитися запалом, показати себе — а раптом похвалять і підвищать. Тому й має Збишко Олесницький до своїх послуг армію донощиків. А той Єнджей Мишка, єпископський вікарій, цей покруч, псячий син, має ніс, як у пса, і як пес винюхує, чи часом біля короля Владислава не крутиться якийсь гусит… Вибачте, я хотів сказати…

— Ти хотів сказати “якийсь гусит”, - холодно відрізав Прокоп. — Не будемо чіплятися до слів.

— Так, правда… Але я до короля радше не наближуся. У Заторі я зустрічаюся з Яном Менжиком з Домброви, партизаном [107] нашої справи, ми разом їдемо до Пєскової Скали, там таємно зустрічаємося з паном Пйотром Шафранцем, підкоморієм краківським. А пан Пйотр, людина дуже до нас прихильна, королеві Владиславові посольство повторить.

— Айно, айно, — замислено сказав Прокоп, підкручуючи вус. — Самому Ягеллові тепер не до послів. Тимчасом він має інші гризоти.

Присутні обмінялися багатозначними поглядами. Вони знали, в чім річ, звістка розлетілася швидко і широко. Королева Сонька, дружина Ягелли, була звинувачена у віроломстві й подружній зраді. Вона попустила гальма сорому, як пліткували, щонайменше із сімома лицарями. У Кракові тривали арешти й розслідування, а Ягелло, зазвичай спокійний, казали, рвав і метав.

— На тобі, брате Вишеку, велика відповідальність. Наші посольства до Польщі досі якось не вельми вдавалися. Досить згадати Гинека з Кольштейна. Тому перш за все перекажи, будь ласка, панові Шафранцеві, що якщо король Владислав дозволить, то незабаром прибуде до Вавеля поклонитися його величності чеське післанництво, на чолі якого стану я, власною персоною. Це найважливіша річ у твоїй місії — підготувати мою. Скажеш, що ти є моїм послом per procura [108].

Вишек Рачинський поклонився.

— На твій розсуд і відчуття залишаю, — тягнув далі Прокоп Голий, — з ким ти ще в Польщі порозмовляєш і до кого наблизишся. Кого промацаєш. Бо мусиш знати, що я ще не вирішив, до кого я зі своїм посольством вирушу. Хотів би до Ягелла. Але за несприятливих обставин не виключено, що до Вітольда.

Рачинський відкрив рота, але промовчав.

— З князем Вітольдом, — втрутився Прокупек, — нам по дорозі. У нас подібні плани.

— У чому подібні?

— Чехія від моря до моря. Така наша програма.

Вираз обличчя Вишка, видно, був надто промовистим, бо Прокупек негайно поспішив роз’яснити.

— Бранденбург, — заявив він, тицяючи пальцем у мапу, — це земля, що з правіку належить чеській короні. Люксембуржці просто-напросто збули Бранденбург Гогенцоллернам, не штука буде скасувати цю оборудку. Сигізмунда Люксембурзького ми скасували як короля, скасуємо і його ґешефти. Заберемо, що наше. А якби німаки стали смикатися, то поїдемо туди возами і начистимо їм сраку.

— Розумію, — сказав Рачинський. Але вираз його обличчя особливих змін не зазнав. Прокупек це бачив.

— Маючи Бранденбург, — продовжив він далі, - візьмемося за Орден, за хрестоносців. Виженемо проклятих тевтонців з-над Балтики. І вже маємо море, хіба ні?

— А Польща? — холодно запитав Вишек.

— Польщі, - спокійно долучився Прокоп Голий, — на Балтиці не залежить, це було видно по Грюнвальді. Це було видно по Мельненському мирі [109]. Це чітко видно по нинішній політиці Ягелла, а радше Вітольда, бо Ягелло… Гм, прикро визнати, але що вдієш, таке життя, кожному з нас доведеться колись стати дідом. А щодо інтересів Вітольда, то вони на сході, а не на півночі. Тож ми візьмемо собі Балтику, позаяк… Як це ти кажеш, Шарлею?

— Res nullius cedit occupanti.

— Зрозуміло, — кивнув головою Вишек. — Отже, одне море є. А друге?

— Поб’ємо турків, — стенув плечима Прокупек, — і вже в нас буде Чорне море. Чехія стане морською державою, і баста.

— Як бачиш, брате Вишеку, — підхопив з усмішкою Прокоп Голий, — ми дуже поступливі. Нам з усіма по дорозі, та й з нами всім користь і вигода. Ягеллі ми забезпечимо спокій від Ордену, Вітольдові дамо свободу дій на сході, нехай собі там завойовує і привласнює, що схоче, хоч би й Москву, Великий Новгород і Переяслав-Рязанський. Папі теж, певно, піде на користь, коли ми винищимо хрестоносців, які вже понад міру розрослися і возгордилися. Здійснимо пророцтво святої Бригіди, цього разу повністю й остаточно. А коли за турків візьмемося, то Святий Отець теж радше втішиться, ніж засмутиться, чи не так? Як ти думаєш? Вишек Рачинський залишив свої думки при собі.

— То я маю, — запитав він, — повторити це Шафранцеві?

— Брате Вишеку, — посерйознішав Прокоп. — Ти добре знаєш, що передати. Ти ж наша людина, правовірний християнин, причастя приймаєш з Чаші, як і ми. Але ти поляк і патріот, тому роби так, щоб для Польщі теж була вигода. Адже хрестоносець — це й для Польщі загроза, Грюнвальд мало що поміг, Тевтонський орден і далі нависає над вами, наче Дамоклів меч. Прислухається король Владислав до папських жалів і благань, приєднається до хрестових походів, вишле на нас польське військо — а хрестоносці негайно вдарять з півночі. Вдарять бранденбуржці й шльонські князі. І Польщі прийде кінець. Польщі прийде кінець, брате Вишеку.