Миротворець - Дереш Любко (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗
Треба було докорінно змінитися. Змінитися — означає увірувати. Увірувати — означає знати достатньо. Віра народжується у знанні, а не в невігластві, ось що зрозумів Раскатов, вдивляючись в Артьома. Він хотів вірити так само пристрасно, як вірив Артьом, а тому мусив знати.
Пролунав заклик муедзина до вечірньої молитви, і Раскатов із подивом зрозумів, що на цей раз розібрав кожне слово, бо всі вони були вже давно йому знайомі. Так чи інак він умів ними користуватися в побуті, точно так само, як усі почуття, що були знайомі йому раніше окремо та були завжди під рукою, тепер зібралися воєдино, в одному заклику:
9
Вечір. Сходить великий місяць. Мусульмани-чоловіки із сусідніх будинків зібралися біля маленької мечеті, сімейної мечеті Туейрі. Сидять на землі, порозкладавши біля себе тарілки. Приносять пляшки з водою, таці з рисом, таці з курятиною. Чоловіки припиняють денний піст і приступають до вечері.
Раскатов, тримаючи в руках банку простого йогурту, що правив тут замість сметани, ішов через подвір?я біля мечеті до нового будинку Артьома.
— Сабах ель нур, — вітається він.
— Сабах ель фуль, — відповідають йому старі бедуїни, що задовольнилися малим і тепер, прилігши на бік, курили і вели тиху розмову.
Раскатов почуває себе іншим, оновленим. З дивним відчуттям полегкості він заходить на подвір?я до Артьома. На подвір?ї в Артьома стоять стіл, лавка і пара фотелів із лози. За столом сидить Артьом і наструнчує гітару. З будинку виходить Вероніка, виносить тарілку з голубцями.
— О, Родіон прийшов. Заходь, ми якраз сідаємо.
Раскатов почувається щасливим. Нічого не кажучи, він ставить банку з йогуртом на стіл і сідає біля Артьома. Артьом, зарослий бородою, пильно дивиться на нього і теж нічого не каже, далі наструнчує гітару. Останні барви дня розчиняються, і пальми, будинки, мечеті, скелі, все заливає сліпучим світлом місяця.
10
— Я полюбляю малювати, — зізнається Вероніка, коли з вечерею було закінчено. — Я хотіла би навчитися малювати ікони. Я хотіла би намалювати тут якусь ікону. Мені не дуже подобаються ці малюнки, — каже вона.
У будинку, що його винайняв Артьом для своєї сім?ї, яка от-от мала поповнитись одразу чотирма новими членами, раніше жили серфери. Вони теж полюбляли досліджувати надра буття, як Артьом і Раскатов, одначе методологічно були друзями радше Колі Вєлікана. Так, у чорному натюрморті балоном Раскатов визнав амфетамінові пошуки, а в засмоктувальних візерунках на стінах подвір?я вгадувалися кислотні мотиви. Загалом же дім нагадував своєрідний храм змінених станів. Мабуть, народжувати тут буде цікаво.
— А ти не боїшся народжувати? — спитав раптом він досить прямо. — Ти хочеш народжувати у Ч.?
Че. Пан Че. За літньою спекою вже встиглося забути, що Дахаб негласно був світовою столицею природних пологів. Всі мамулі, які сповідували пологи у воду і подальше виховання своїх дітей у дусі людини-амфібії, мали за духовного батька вже доволі поважного пана, відомого як Ч. Кажуть, Ч. був знайомий із самим Станіславом Ґрофом. Спираючись на досвід американського колеги, Ч. заснував власну, сказати б, російську школу пологів у воду. Він написав кілька брошур із цього приводу і, здається, зазнав переслідувань за часів радянщини. Тут, у Дахабі, він знайшов вдячну паству для свого вчення про родову травму і методи її подолання.
— Я ще над цим не думала. Можливо, я повернуся до Москви на той час. Це ще не скоро. Ще місяці чотири є. А ти, Родіоне? Ти вже готовий стати батьком?
— Я? — усміхнувся Раскатов і задумався. Він звик відмітати цю перспективу як вочевидь шкідницьку. Він не чув, щоб у серферів були діти. Не чув, щоби це комусь полегшило життя, і так само не чув, щоби хтось став від цього щасливим (мова йшла про чоловічу частину сім?ї). Запитання було дивним. Щось відбулося в його серці, і Раскатов раптом зрозумів, що не має більше тої однозначної, різкої впевненості, яку мав раніше. Якби та твердість не змінилася на приємне тепло, він забив би на сполох: його систем не захищено, він вразливий. Але тепло в серці було таким ніжним, що він не міг йому протистояти і, підкорений цією м?якою силою, сказав:
— А що? Діти — це класно. Правда, Артьоме? Квіти життя, так? Я взагалі думаю помінятися. Курити кидати треба. Треба з усім цим закінчувати. Йо, мені вже тридцять два, не можу повірити, — Раскатов потер обличчя, ніби після сну. — За місяць тридцять три.
— Скоро ти станеш пророком, — загадково сказав Артьом. Було тихо навколо, давно згустилася ніч, що дихала жаром пустелі. Здавалося, в цій задусі жодна думка не могла бути пов?язаною з часом, начебто час стояв тут, як стоїть вода у басейні, як стоїть хвиля в такій стоячій воді. Але то було оманою, яку щойно викрив Раскатов. Зазвичай назву селища Дахаб екскурсоводи перекладають як «золотий». Одначе від старих бедуїнів він чув, що «дахаб» — це слово, яким раніше користувалися для позначення певного ґатунку часу: часу, що убуває, зникає.
З цими думками в голову, що вже свіжіла після вечірнього прийняття канабінолів, почали закрадатися думки: тридцять два. Хлопче, вже тридцять два, і що? Де твоя робота? Що ти зробив за цей час? Де ти і ким ти став?
— Слухай, може, зробимо мокрого? — озвався Раскатов до Артьома, стривожений думками, які, як йому здавалося, були давним-давно вичищені з голови вітром, солоною водою і сінайським конопляним спліном. «І все таки, Раскатов, — не замовкав голос. — Де ти зараз у житті й куди ти йдеш?»
— Можна, — ліниво відповів Артьом, без того втомлений від цілоденного помпування мокрого. Зібравшись на силі, Артьом пішов на кухню по інструменти, аби підбадьорити приятеля. «І все ж таки... і все ж таки...» — пульсувало в Раскатові.
Раскатов усміхнувся і запалив сигарету.
«А навіщо ти куриш?» — спитав той самий голос.
Раскатов засміявся. Він курив, бо курилося, бо хотілося, бо це був кайф, а серфери полюбляють там, де кайф.
«Але чи ти справді серфер?»
А це вже було запитання нижче пояса, і Раскатов відчув себе незатишно. Здавалося, під чохлом, що його він хоробро скинув зі свого серця, виявилося багато такого, про що він волів би й не знати. Він настільки звикся із собою, душкою-Раскатовим, що відчував до цього — уявного себе — співчуття. Куди його забирають, мого душку-Раскатова? Куди ви мене хочете завести, кляті запитання?
Та це було кумедно. Мова не йшла про якийсь потойбічний голос, про який пишуть ченелери та інші слабкі на голову медіуми. Мова йшла про голос розуму, який — теж мені, знайшов, коли прокинутись, — озвався раптом після років і років летаргії.
Раскатов убачав прямий зв?язок між тим, що він почав читати, і цим голосом. Так і є, це все через читання. Йому стало ще більш незатишно. Хотілося накинути звичну броню цинізму від цієї беззахисності, або, наприклад, натягнути пару ковпачків із нітропаливом.
— Давай, — сказав йому Артьом, тримаючи флягу з сизим, аж жовтим димом. Раскатов вдихнув щось, що нагадувало рій лютих бджіл, і подумки налаштувався відшвартуватися від нав?язливого співрозмовника, якого несподівано відкрив у самому собі. Та ба!
Видихнувши, Раскатов здивувався, що мусить продовжити мислити, і мусить щось зробити з наявними думками. Крім того, з?ясувалося, що броня цинізму більше не натягується — якось, з якого б це дива, вона стала для нього замаленькою. Раскатов приміряв її і відклав убік. І зрозумів, що запитання чекають на відповіді.
— Я зрозумів, — сказав раптом Раскатов. — Коля Вєлікан просто не дає думкам розвиватися, він тримає їх згорнутими, ну, як клубочок. А ми з тобою навпаки, пішли розмотувати цей клубок. Пішли додумувати думки до кінця.
