Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗
А за рік ізнову дитя носила мовничка. Хлопчика, на диво всій окрузі, нарекли Йосипом, як звали нареченого Діви Марії. Тоді в кожній сільській хаті нова хвиля перемовин знялася: розводилися про Різдвяну історію, коли «Марія-Мати Сина леліє, а Йосип старенький пелени гріє».
І тепер Богданка з Йосипком, діти Людмили Никонівни, щонеділі ходять до церкви. Богданка підспівує в церковному хорі, а Йосипко прислужує батюшці. А що, може, й послав Бог комірникові внуків-провідників? Бо завважили люди, що суворий дідуган і собі до храму став учащати…
А от хвацький Ростик ходив-ходив, добирав-добирав, допоки вже й за нього самого мало хто з дівчат заміж хотів. Досидівся до сорока п’яти літ, а тоді й собі побрався зі старшою від себе розведеницею. Своїх дітей Ростислав і досі не має, але батьком, ліпшим за рідного, намагається бути для двох хлопчаків новоспеченої дружини.
– Що й казати, життя наше – то така недовідома коловерть! – якось поділився розумною думкою з невісткою Людмилою Никонівною.
– Атож, Ростику, ось ти – на човні з веслом рятівничим, а не встигнеш зогледітися, як забурлить неприборкана вода, шелеснешся у вир, заборсаєшся немічно, пощастить вибратися з нурти, то, може, й задумаєшся над минулим, заживеш по-новому. А не змінишся – чекай іще глибшої вирви чи крутішої коловерті, – відповіла вчителька. – Нічого в житті не буває просто так, – додала.
Шолудишина Тетяна й собі синочка Богдасиком, од слів «Богом даний», назве. Але то буде згодом. А тоді, спитавши Вальку про штучне запліднення, не передзвонила до неї. Не насмілилася й Валька телефонувати до подруги. Хтозна, що сталося? Знаючи Тетянин мінливий характер, припустила, що, може, подруга передумала, бо їй не стало відваги, щоб учинити щось не так, як у всіх…
Валька, хоч і знала за Тетянині пересуди про необдуманого й поспіхом народженого її Максимка, однак не ображалася на приятельку. Знайшла цим її словам виправдання, мовляв, то не Тетяна паскудна, а її життя таке.
Поганими людей життя лихе робить.
…Тетяна з Митьком замкнули на ключ свій пишний будинок, не погасивши світла в середній – найбільшій – кімнаті. Так Пасхальної ночі всі в селі роблять. Стоять у пітьмі хіба хати-пустки й ті господи, в яких геть нікудишня хазяйка, що не боїться Бога, зрівнює сю святу нічку з усіма буденними й безсоромно лягає спати. А світло в оселі цієї пори означає безмірну радість чекання великого торжества – Світлого Христового Воскресіння.
Навіть у ті роки, коли великодньої ночі залишалася вдома з малим сином, Тетяна не спала, бо негоже. Тоді запалювала свічку й ставила її на вікні тої ж таки найбільшої кімнати. І дожидала Митька зі свяченою паскою.
Митько тримав дешевого ліхтаря, а Тетяна пригортала майже трирічного Богдася, що частенько покліпував війками, але нічого забавного в нічних сутінках назорити не міг.
Вони проклигали вузькою кладкою через мілкий рів і вийшли на центральну дорогу, що вела до церкви.
Була ніч, проте зусібіч мерехтіли засвічені вікна. І лише зрідка чувся собачий гавкіт. Благодатна тиша, свіже весняне повітря, злегка просочене лінивим сонячним теплом ще з дня… Це все, як ніколи, гармоніювало з радісним святом, яке ось-ось відчинить двері й привітає мешканців усіх православних господ.
Невдовзі Тетяна почула бубоніння ще якоїсь пари, що й собі з бічної вулички виходила на центральну дорогу.
– Іще хтось, як і ми з тобою, довго вибирався, – прошептала Тетяна до чоловіка.
– Може, вони досі спали, а не дороблювали мільйон робіт, як ото ми з тобою, – поділився й своїми припущеннями невдоволений Митько.
– Ану, цить-но, цить! – наказала жінка й нашорошила вуха.
Тетяна пізнала Шпачинського Петра, що колись поквапом оженився з нелюбою Ксанкою, а оце саме з нею поспішав на всеношну службу.
– Ходімо тихцем, тре’ почути, про що гомонять так заповзято, – Тетяна ще ліпше націлила вуха туди, де хутко прошкувала й голосно галайкотіла знайома парочка.
– Ну, жінко, та чи тобі не однаково – горить у Крадунихи світло чи не горить?! – вичитував дружину вже (чи досі?) захмелілий Петро. – Нащо тобі здалася та Маргарита?! Чи вона тебе чіпає? – завівся не на жарт Шпачинський.
Тетяна й далі уважно підслухувала.
– А ти що, захищаєш її? – Оксана не мовчала. – То-то я… ти… у мене єдиний у житті чоловік… То мене ти за те не хвалиш, а оту сучку, що переспала з усеньким районом… Ну, Петре, ну, ти й…
– Замовкни!
– Та вона ж така, як і Катька твоя… колишня… Видно, тебе й досі тягне до гулящих-непутящих хвойд! Тільки де тепер твоя Катька, га? Кому треба? Досі сидить у дівках, у сорок літ!
– Нема їй ще стільки.
– Мовчи, заразо! Я за тебе вийшла, сина якого тобі вродила, хіба пуста хазяйка?!
– Добра, – став подаватися Петро.
– Ми в сім’ї живемо, по-людськи, хазяйство яке тримаємо! А ота ледарка Маргарита й собі досидиться, що на старості не матиме до кого заговорити!
– Чого? Таж дочок має…
– Та вони, як виростуть, то такого драла дадуть од неї! Як ото од Лєнки-Бевкунихи сини повтікали! Кому така мати, як Крадуниха, тре’?!
– А яка вона мати? Таж повбирані тії діти, з голоду не вмирають…
– Ой, Петре, хіба то так дітей годувати тре’?! Та їм батько тре’, а не щодня чужі-нові мужицькі пики! Вони ж на кожну тицяють: «Тато! Тато!» Чого б за розум не взятися, чоловіка нормального не знайти?
– Де вони тепер, ті нормальні?
– Ой, Петре, таж десь є! Ото Андрон умер од горілки, Ганька й далі п’є безбожно, їй теж небагацько зосталося, баба паралізована лежить… Що ті діти бачать, скажи?
– Не знаю, – тільки й мовив Петя.
– І як то, щоб у таку святу ніч свічки в хаті не запалити?! – іще раз дорікнула односелиці Оксана. – У кожній хаті всю ніч горить вогонь! А вона… гм… може, й спати лягла, ліжко розстеливши… Якщо так, то хай начувається, бо тоді сама нечиста сила насниться! Хіба ж не знає вона, що всі благочестиві християни не гасять світла цілу ніч, бо янголи над селом літають? Ой, темнота! – пирхнула Оксана. – Правду моя баба казала: «Від курки курчата, від свині поросята!»
Парочка дійшла до церковних воріт, тричі перехрестилася й далі скромно так почимчикувала до відчинених навстіж храмових дверей, звідки долинало величаве:
…Митько перший пробрався всередину храму. За ним зайшла Тетяна, якось незвично ніяковіючи…
Ураз чи не всі голови з лівої частини храму, що її заповнювали жінки, стали оглядатися й уперто вдивлятися в чорнооке хлоп’ятко, яке міцно притискала до серця молода матуся.
Як відомо, з лівого боку в храмі висять образи Богоматері й усіх святих жінок, тож там купчиться жіноцтво. А з правого – ікони Спасителя й святих мужів, тож там моляться чоловіки. Вони менше на Тетянину кровиночку зважали.
Тим часом жінки почали перешіптуватися, але на середину храму якраз вийшов святково вбраний священик і голосно привітав люд: «Христос Воскрес!»
«Воістину Воскрес!» – так само дзвінко відповідали парафіяни.
– Ач, яке хлоп’яточко! – шепочучи, стала тулитися до малого всевидюща Пелихова Надя. – Христос Воскрес, Тетяно! – докинула і ще проникливіше витріщилася на сонного Богдасика. – На кого ж він схожий? Ай-тю-тю-тю, – вчепилася малому в ручку.
Але Тетяна швидко відповіла: «На маму!» – й рушила ближче до стіни, де висіла ікона святої Анни. До неї молилися жінки, щоб зцілила від неплідності. Тетяна переконана була, що в селі того ніхто не знає, хіба тільки вона сама. От і захотіла ще раз подякувати святій Анні за сина. Зупинилася навпроти образа, обернула й Богдасика личком до ікони – заходилася подумки молитися.
