Із медом полин - Куява Жанна (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .txt) 📗

– Ей, а є хто вдома? – крикнув гучно, стукаючи кирзаками долу, сніг обтрушуючи.

Леська ще вище ковдру насунула: з вухами од чужинця вкрилася.

– Ей, хазяїне! То я, Климентій Кобилишин, трактором причіп дров привіз! Як і вмовлялися! – щипнув дівчину владним тоном.

Мусила Леся з-під ковдри носа висунути, ноги з печі звісити й відповісти трактористу-помагачеві, що нема вдома батька, а десь за годину-другу повернеться.

– І що ви думаєте? – залоскотала півусмішкою баба Дарина. – Не поспішив Клим із Леською прощатися, поклав собі дочекатися її батька з базару!.. А за три місяці в цій господі гуляли веселисько [48] на п’ятсот душ – гучнішого, мо’, й зроду не було в окрузі. Так уже раділи батьки довгожданому зятеві.

Відтоді й мені запам’яталося, що коли доля, то й на печі знайде, – далі заворожувала гутіркою оповідачка. – Бо коли й мені мати втовкмачувала, що Петро іншу до шлюбу веде, бо так батьки його хочуть, то я не вірила. І спокійненько малася. Дарма що мій любий Петрусь, батько ваш і дідусь, направду двічі з Уляною хутірською їздив у район розписуватися. Але обидва рази не пощастило: за першим разом Петро паспорт удома забув, а за другим – секретарки в загсі не застали.

– Як же так, що ви тоді спокійно трималися, баб? – залепетала Валька.

– А щось підказувало мені, хоб не мордувалася. Ще й за день перед тим сон я побачила, ніби коня чорногривого гнуздаю… То вже й переконана була: Петро – моя доля. І вірила, що саме з ним поберуся.

– І що ж далі?

– А нічого! За третім разом Петро вже й не повіз Уляну до шлюбу, сказав батькам, що мене братиме, бо полюбив, тільки-но зустрів, – закінчила, здавалося б, нереальну життєву оповідку.

Зрештою, життя – то і є сценарист найдивовижніших людських історій. Якби це було не так, чи цікаво жилося б на цім світі? І чи цінували б ми солодкі миті, не пізнавши смаку гірких?

Дарина з Петром розпочали своє подружнє життя в тяжкі повоєнні часи. Щойно діждали первістку, доньку Женю, як Петра забрали в солдати на довгі п’ять літ. Залишилася Дарина сама, вагітна другою дитиною…

Подумки з милим Петром і хазяйство порала, і городину обробляла, і ночей не досипала за сільськими клопотами та дрібними дітьми. Часто, втираючи сльози кінчиком хустки, її завсідного головного вбору, вибігала на шлях – усе дивилася, чи не йде, бува, не вертається… Щодня з донькою та сином про татка гомоніла. А він, щоб хоч чимось віддячити дружині, приходив до неї в снах. І все гарний такий! То в чистому озері купається, то поміж рясного квітастого саду прогулюється… Тішили Дарину такі сни, вірила, що все добре з чоловіком. А що він далеко, не боялася, настане час – повернеться.

Так і сталося.

Відтоді жили Дарина з Петром у злагоді, народивши ще двох синів.

Нині, як з’їдуться всі діти й онуки, од радості бабуся кожного обцілує, вмиє слізьми так, наче святим миром помастить…

Любили Дарину онуки. Не раз говорили між собою: «І як бабусі вдається кожному з нас порівну тепла й любові дарувати? Так вона поводиться, що кожен із нас уважає, ніби саме він її улюбленець».

Вальці завше здавалося, що стільки світла й доброти, як у цій похиленій дідовій хатині, ніде немає. І жодна страва не смакує їй так, як рум’яні та пахучі бабусині картопляні лінивці [49] з печі.

Нинішній суботній вечір добігав кінця, і на село фіалковою пеленою насувалася святкова Великодня ніч.

Розділ сьомий

Тетяна

– Жінко, таку твою перетаку! – верещав Митько до Тетяни, шукаючи в шафанері [50] чисту пару шкарпеток. – Чого в тебе скрізь бардак?! – аж пінився од вереску. – Пасха! На всеношну йти, а я в старих, сука, після бульби, носках мушу бути?!!

– Не верещи, придурку, а то ще почує хто: люди до церкви вже йдуть! – тихо просичала Тетяна, зачиняючи за собою кімнатні двері.

– Ти мене задовбала з отим «почує хто»! Де носки, питаю?! – Митько таки стишив голос.

– Та ось вони, перед очима! Нащо поперевертав усе на світі?! Ну, ти, Дмитре, й скотина невдячна, – Тетяна кинула знайду [51] чоловікові прямісінько межи ніг.

– Хто невдячний? Я невдячний? Та дай на якого другого мужика, то давно б тебе покинув! Теща тестя молодим у гріб загнала, тепер і ти гризеш мене без кінця, як собацюрисько дике: те не так, се не так, а сама?! А сама – така, як треба?! – Дмитро натяг шкарпетки, затим метнувся до просторої зали. Там, у величезній шафі, висів темно-сірий піджак від недешевого костюма, що його Тетяна чоловікові лишень два тижні тому, як прикупила. Обнова – саме до Великодня! Її вона справляла щороку. Передусім про чоловіка дбала, щоб, бува, не сказав хто, що от у Митька жінка пуста. Догоджала, як могла. І про себе, звісно, не забувала.

Цього разу в райцентрі на базарі тільки-но набачила вишневий жіночий костюм із вишитими бісером помпезними шишками-квітами, – і на грудях кофтини, і на полах спідниці, що спадала за коліна, – одразу віддала за обнову цілих двісті десять гривень!

«Справжня порядна жінка!» – мовила Тетяна про себе, коли вже вдома перед дзеркалом приміряла костюм. Сама собі приписувала значущість і неповторність. Так їй жилося легше…

– Дмитре, замовкни, прошу тебе! Хоч у святу Великодню ніч людиною побудь! Зараз одягнемо малого, підемо до церкви, на людей подивимося, себе покажемо. Вмовимося з Віктором і Світланою про завтрашні посиденьки… Ну, нащо тобі гризтися посеред ночі?! Пів на другу. Пора виходити…

Цієї Пасхальної ночі вони вперше йшли до церкви всією сім’єю. Три роки тому Тетяна якраз у піст, проти Великодня, в муках народила довгожданого Богдася, а тоді сиділа вдома коло синочка. Торік теж не насмілилася нести хлопча на люди. Хтозна, які в кого очі. Якби ж то комусь хоч на думку спало, що їй, сердезі-горопасі, довелося стерпіти, щоб привести на світ кровиночку ненаглядну?! Але про це, мабуть, ніхто не догадувався: Тетяна була з тих жінок, що про людське око зробить усе якнайліпше, вдасть, що найщасливіша, що живуть вони з чоловіком, як голубки шанобливі, і що все в них ладно й любесенько. Себе зсередини згризе, а нікому не покаже сліз своїх частих. Бо добре знала, що ой як багацько одразу жалібниць прибіжить, у приязні клястимуться, щось раятимуть, а насправді втішатимуться з її лиха-печалі…

Саме так уважала Тетяна. Може, й до себе всіх рівняла.

Так чи інак, але правдою є те, що Бог послав Тетяні з Дмитром первістка лише через десять літ співжиття! За цей час як тільки не одбріхувалася молодиця перед односельцями, що не бажає народжувати. То казала, що мають вони з Дмитром хату добудувати, то меблі прикупити, то оселю, як належить, облаштувати, «аби не росло дитинча, як шестеро бідаків у неполюдської Лєнки-Бевкотухи!» А за часом, як відомо, не вженешся. Роки минали, й Тетяні дедалі тяжче було вберегти поміж селян репутацію зразкової жінки…

– Хіба ж то добре геть молодою родити?! – гуторила якось Тетяна з сусідкою. Доброю для всіх хотіла бути. – От Валька наша, Яворівська, завидна така повсякчас… Хіба ж той Максимко жданим був, як вона ще вся в науці грузла, університет закінчувала, екзамени з пузом складала?! – виказувала свою, хоч і невтішну, думку про подругу. Зате справедливу!

А відтак саме до неї і по допомогу зверталася…

…З кожним днем Дмитро скаженів, наче псюка, не приховував гніву, гарчав на дружину через усяку дрібницю.

– Я тобі сказав раз і назавжди: не вродиш мені дитини, до смерті заб’ю! – гамселив Тетяну попід боки, коли напивався оковитої.

Тверезим – ні, не знімав на дружину рук, а п’яним виходив з-під жінчиної опіки й аж нетямився.

А Тетяна в такі миті проклинала свою долю, а найбільше те, що… народилася в такої непутящої, шолудивої матері. Та теж свого часу розсипатися [52] не могла, то люди небавом і виснували – неплідна! Може, з цієї причини спалахнула в ній ненависть, якою часто-густо чоловіка та свекруху пекла?…