Свідків злочину не було - Тимчук Віктор (читать книги онлайн без .TXT) 📗
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Спав погано: часто прокидався і згадував учорашні події. Був задоволений, що нарешті грабіжника затримано. Проте тривога й безвихідь не залишали мене, бо у Руслановій справі ще не спромігся навіть визначити чіткого плану дій. А тепер ще й той лист Шулешко. Чому саме на сьоме липня запрошувала вона брата до себе? Чому?
Та поки що, скупавшись у лимані й поснідавши, я пішки рушив на роботу. Кисюрі я не вірив. Сестра просила його в листі «обов'язково на сьоме липня щоб був». Чому на сьоме? Це насторожувало. Дарма майор не зацікавився листом. У ньому може бути та нитка, що розплутає весь клубок. І не дуже скучила Шулешко за братом, коли написала лише два листи після звільнення. Василь, безумовно, не сказав усієї правди. То вже мені доведеться докопуватись до істини.
До Скорича я не зайшов. Переглянув ще раз протоколи. Тепер аж дивувався, що грабіжник так швидко в усьому зізнався. До цього іноді вдаються обвинувачені. Але чому? Спільників у нього не було, щоб їх покривати і всю провину брати на себе. Злякався? Ні, не схоже. Причина інша.
Раптом я згадав, що говорила сусідка Шулешко: сьомого ввечері вона чула сварку двох чоловіків у квартирі продавщиці. Саме сварку, а не розмову. Що не поділили між собою Кисюра і Табурчак? Про це мені необхідно дізнатися. Я глянув на годинник – ще десять хвилин до дев'ятої. Мене брала нетерплячка. Я встав і відхилив двері, зазирнув у коридор – Табурчак підвів голову й сторожко глянув.
– Заходьте, Вадиме Івановичу, – запросив його. – Раніше почнемо – раніше закінчимо.
Вигляд у нього не кращий, ніж учора й позавчора: та ж несвіжа сорочка, вим'яті штани з видутими коліньми, абияк розчесане волосся, під очима мішки, і все обличчя набрякле, ніби він хвилину тому насилу прокинувся від важкого сну. Ще й пивом тхне, як із бочки. Напевне, після впізнання добряче випив з горя, а оце похмелився. Туфлі з латуневими накладками знову не взув. Я показав Табурчаку на стілець і розчинив вікно. Він похапцем дістав сигарету, закурив.
– Як там Валентина Гнатівна?
– Не відходить від телефону. А на світанку схопило серце, викликав «швидку допомогу», зробили укол, дали якісь таблетки… – Вадим Іванович потер лоб долонею, прикривши очі, ніби приховував од мене непрохані сльози.
Але очі його сухі, в червоних прожилках, з причаєною тривогою.
– На яку ви настроєні розмову? – почав я здалеку.
– У смислі?… – не второпав, морщачи лоб, Табурчак.
– Відвертості.
– Я з вами відвертий, – стенув плечима, ображено суплячись. – І скажу не криючись: мене обурює ваша підозра, ніби я, рідний батько, сам кудись запроторив сина. Як вам могло таке прийти в голову? Як?
– Ну, не самі, а побіжно підштовхнули його до втечі з дому, – спокійно вів розмову, хоч і кортіло гримнути на нього, щоб не вдавав із себе святого.
– Що ви говорите? Схаменіться! – нервово затовк сигарету в попільниці.
– Досить гратися із нами в піжмурки. Шостого липня ви виїхали з Києва і сьомого вже були в Шулешко Раїси Гаврилівни. Чому ви…
– Яка Шулешко? Яка?… – засовався на стільці інженер. – Не туліть горбатого до стіни!
– Не перебивайте. Чому ви брешете? Чого ви боїтеся?
– Я… я не знаю ніякої… Шулешко, – приреченим голосом видушив Табурчак.
– Вадиме Івановичу, облиште, прошу вас. Адже Руслан побачив вас на балконі. Це встановлено точно, як і наперед відмічене вами відрядження. Руслан заходив до Шулешко.
– Не вигадуйте, капітане, не грайтесь у примітивний детектив, – Табурчак закусив нижню губу від злості.
– Гаразд, – я дістав із шухляди кепочку. – Вам знайома ця річ? – і пильно, не криючись, дивився на інженера.
У його очах спершу майнуло здивування, потім острах, і він мимоволі поворушив губами, наче хотів щось сказати чи запитати. Втім, взяв себе в руки й буденним голосом мовив:
– Звичайно: півміста такі носять.
– Півміста? – іронічно перепитав я. – Цю кепочку забув у Шулешко Руслан. Чого ви сварилися з Василем?
– Я не знаю ніякого Василя, – затято відказав і прохально, стомлено додав: – Послухайте, це ж безглуздя підозрювати рідного батька.
– Жаль, ви вперто не бажаєте допомогти мені. А між іншим, є свідки. Ви будете говорити правду?
Табурчак втупився поглядом у стіл і мовчав.
– Ви упереджено ставитесь до мене, – зненацька випалив, зводячись. – Я вимагатиму, щоб у вас забрали справу. Дозвольте йти?
Я зиркнув на годинник – двадцять хвилин на десяту. Вона, мабуть, вже чекала в коридорі мого виклику.
– Трохи затримайтесь, – попросив, а сам відчинив двері.
Причепурену базарувальницю не впізнати: блідо-зелена сукня, білі босоніжки, перісте волосся зачесане і зібрана на потилиці у вузол, губи підфарбовані, на колінах сумочка з лискучою металевою застібкою. Цілком пристойний вигляд, без найменшого натяку на непривабливу бабу, що торгує зернятами.
– Прошу, – запросив її жестом.
– А хіба вже пів на десяту? – обсмикала сукню.
– Трохи менше.
Вона переступила поріг, подивилася на Табурчака й зблідла. Він ковзнув по ній безвиразним поглядом і відвернувся. У мене стислося серце. Я торкнувся її руки, і жінка озирнулася на мене, розгублена й безпорадна.
– Сідайте, Ярино Григорівно, – підвів її до стільця й подав склянку води.
Пила й не спускала очей з сина, а той сидів похилений, замислений. У кабінеті на кілька хвилин залягла тиша. Лише крізь вікно долинав приглушений вуличний шум. Я почекав, поки оговталась базарувальниця.
– Ви знаєте цього чоловіка? – запитав її.
– Знаю.
– Звідкіля? – скинувся інженер. – Що за комедія, інспекторе? Для чого?
– Не гарячкуйте, – зупинив його. – Розкажіть, Ярино Григорівно, що ви бачили сьомого числа. І взагалі про все.
Табурчак пильно вдивлявся у жінку, а та вбирала поглядом кожну рису його обличчя і не могла розпочати…
– Це вона продає зернята на нашій вулиці! – впізнав її інженер і задоволено відкинувся на спинку стільця. – Я б на вашому місці не вдавався до послуг сумнівних осіб, – зневажливо здвигнув плечима.
– Не поспішайте з висновками, шановний, – порадив йому. – Говоріть, Ярино Григорівно.
– Важко мені… – зітхнула базарувальниця й осудливо похитала головою. – Сумнівних… Господи, я ж… – і часто закліпала.
Табурчак скривив губи в іронічній посмішці.
– Заспокойтеся, не треба, – сказав я.
– Угу… не буду… не буду, – поспішно витерла пучкою сльози, випросталась. – Так от…
Вона розповіла те ж, що й вчора.
– Що ти плещеш, жінко?! – схопився Табурчак, полотніючи. – В якому будинку? Кому ви вірите? Кому?! – зціпив кулаки, люто блискаючи очима. – Перекупка!
– Вашій матері, Вадиме Івановичу, матері, – спокійне сказав я. – Вірю вашій матері.
– Матері? Моїй?… – Ще дужче видовжилося його лице, він сперся рукою на стіл і враз обм'як, втрачаючи свій шал. – Ця жінка… моя…
Я залишив їх наодинці. Вийшов надвір. В тіні під каштаном продавали квас, і я приткнувся до невеликої черги. Подумав, що за ці дні зробив дві добрі справи: знешкодив грабіжника і звів матір з сином. Табурчакове серце пом'якшає, забудеться образа і гіркота сирітства. Згадав рідну маму, і мені стало сумно. Як вона зі своїм хворим серцем? Їй скоро п'ятдесят. Мені закортіло почути розмову матері й сина. Чи примирились вони? Чи заперечуватиме Вадим Іванович своє знайомство із Шулешко?
Не поспішаючи піднявся на другий поверх, постояв під дверима – не хотів вертати матір і сина до гіркої дійсності… Втім, робота є робота. Я відчинив двері.
Ярина Григорівна, заплакана, із скуйовдженим волоссям, пригорнула до себе голову Вадима Івановича. Я згадав славнозвісну картину «Повернення блудного сина»… Вони не звернули на мене уваги, тільки Табурчак на мить розплющив очі. На його обличчі – збентеження й біль.
Я сів за стіл. Ярина Григорівна змучено посміхнулася.
– Він усе розповість, – мовила виснажено. – Правда, Вадиме? – Син кивнув. – Він ні в чому не винен, тільки ото зв'язався з тією хвойдою. Аби ви знайшли Руслана… Кажи, кажи Вадиме. – І мати важко сіла навпроти.
