Свідків злочину не було - Тимчук Віктор (читать книги онлайн без .TXT) 📗
– Я приплив з того берега, – хрипів грабіжник. – Мої лахи аж там…
– Ти справді не з нашого берега, – зауважив майор.
– На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, – сказав я. – Не ламайте комедії.
Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.
В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович – біля Миколи. Оглядався на грабіжника.
– Таке миршаве… – прошепотів.
Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.
– Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, – попросив його Скорич.
Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.
– Відмикайте, – звернувся до нього майор, – бо доведеться ламати двері.
– Там, – похмуро кивнув на цеглину, – ключ.
Ми ввійшли до кімнати.
– Сідайте, – я показав Кисюрі на ліжко.
Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі – ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.
Зайшов Дмитрук, а за ним всунулась до кімнати опасиста жінка в бляклому халаті. Відразу зробилося тісно й душно. Скорич відчинив кватирку.
– Василю, ти чого голий? – запитала жінка.
– Голий серед вовків, – люто блиснув очима.
– Він заарештований, товаришко… – попередив її Микола і до Кисюри: – А ти прикуси язик!
– Це Загоруйко Варвара Борисівна, – підказав Дмитрук.
– Заарештований? Брат Раїси?! – сплеснула в долоні. – За що, Василю? Господи!
– Накоїв лиха, – сказав я. – Ви не відмовитесь бути понятою?
– Якщо треба… – вражено дивилася на Кисюру.
У кишенях його штанів ми знайшли 637 карбованців, у шухляді тумбочки ще 300, два паспорти: один на ім'я Кисюри, другий – Махарадзе Левана Вардановича, жителя Тбілісі, нову трудову книжку із записом про прийняття і звільнення з роботи за прогули.
– А де ніж, Кисюро? – запитав я.
– Який ніж, начальнику? – вдав щире здивування грабіжник.
– Яким ви поранили водія автобуса.
– Хе, я ніколи нікого не замочував.
– І не грабували?
– А де свідки? Де?
– Є потерпілі. Вони вас упізнають, – я ступив до ліжка й підняв подушку: під нею лежала довга фінка з руків'ям із кольорового плексигласу.
Кисюра спохмурнів і відвернувся. Я уважно обдивився. У щілині металевих вусиків помітив маленьку червону риску. Безперечно, засохла кров. Експертиза встановить групу, а потім порівняє з Луциковою.
– Кров, Кисюро, га? – показав йому – на червону риску. – Ось тобі незаперечні докази.
Мені кинувся у вічі зелений пластмасовий козирок його кепочки. На ньому чорніла невеличка цятка, явний слід від збільшувального скла. Віталик, товариш Руслана, розповідав, що припалив козирок… Стримався, щоб не запитати Кисюру, звідки в нього кепочка. Всі запитання попереду.
На кухні я знайшов конверт з листом Шулешко до брата. Повернувся Гульченко. Він викликав мене на двір. Перш ніж вийти, я дав прочитати Скоричу листа Шулешко.
– Ті хлопці недавно познайомилися з Кисюрою, – повідомив Гульченко. – Десь із тиждень тому, не більше. Майже щодня грали в карти. Ніде не працюють. Підробляють на дачах: то скопають город, то наносять води… А ваш підопічний добряче їх нагрів. Ще день-два – і пустив би у самих плавках.
Я повернувся до кімнати. Кисюра вже був одягнутий в темно-сині штани й білу сорочку з підкоченими рукавами. Майор віддав мені лист і, як мені здалося, навіть не зацікавився його змістом. А мене лист Шулешко схвилював… Я сів біля тумбочки, щоб зручніше було писати протоколи. Нас у кімнаті залишилося троє. Микола теж вийшов.
– Тепер поговоримо з вами, – звернувся до Кисюри. – Зізнаєтесь чи станете заперечувати?
– У чому зізнаватись, начальнику? У чому?! – скипів.
– Так, значить, будете викручуватись. А дарма. Сьомого, Кисюро, ви навідались до сестри і пішли від неї близько опівночі, пограбували на вулиці Дунаєва токаря Зеленяка. А восьмого вам не пощастило на Гарматній. Пам'ятаєте: будка ремонту взуття, перехожий на асфальті?… Ви встигли вскочити в автобус четвертого маршруту, потім зійшли на кінцевій зупинці. Шофер впізнає вас. А вчора, після пограбування Махарадзе, ви знову їхали на дачу тим же автобусом і шофер хотів подзвонити в міліцію, та ви його ножем… Отож, троє потерпілих. Ще свідчення Табурчака, його матері і вашої сестри. Хіба не досить для суду? У вашому становищі щире зізнання – єдиний порятунок. Подумайте.
Кисюра кусав губи, насуплений, лихий. Скорич мовчки дивився на нього.
– Ну-ну, сміливіше, Василю Гавриловичу, – раптом підохотив його. – Може, суд і врахує.
– Нехай… – хрипло видушив. – Приперли мене… розкажу…
Він розповів про Зеленяка, про невдалу спробу на Гарматній, як вистежив Махарадзе, що продав на базарі більше центнера помаранчів і повертався вночі від однієї молодиці, зі скрипом переповів сутичку з Луциком. Я помітив, що Скорича задовольнила його розповідь, а мене – ні. Кепочка і лист Шулешко вимагали деякого уточнення.
– Ви знаєте, чия це кепочка? – запитав у Кисюри.
– Напевне, сестри. Я взяв її у неї сьомого.
– Ви бачилися з Табурчаком?
– З її бахурем? Бачився.
Я зачитав лист Шулешко:
«Здрастуй, дорогий братику Василю!
Не отримала відповіді на свого листа і знову пишу тобі. Чого ти мовчиш? Що трапилось? Невже знову взявся за старе і никаєш світом? Погані у мене передчуття, і сни погані сняться. Думала, коли звільнишся, то приїдеш до мене, влаштуєшся тут на роботу, я б тобі й дівчину гарну підшукала, женився б і зажив, як усі люди. Мама вже виплакала всі очі, і ти їй теж не пишеш. Несила їздити до неї і бачити, як вона побивається за тобою. Чого ти такий безталанний? І в кого вдався? У нашому роду ніхто не сидів у тюрмі.
Мені теж не поталанило в житті. Ти ж знаєш: Іван загинув під час плавання, і я вже два роки самотня. А молоді літа ідуть, минають, хочеться ще мати пару. Але де путні чоловіки? Все якась потолоч кидається на моє добро. А якщо і трапляється якийсь путній, як на зло, одружений. Ось і тепер зустрічаюся з одним. Ніби непоганий мужчина, але…
Васю, ти приїдь, обов'язково на сьоме липня щоб був, дуже прошу тебе. Треба мені з тобою поговорити і вирі; шити одне питання, дуже серйозне для мене. У мене ж більше нікого нема ріднішого за тебе, ні від кого чекати поради й допомоги. Приїзди, гроші за дорогу я тобі поверну. Поживеш у мене на дачі, там така благодать, не те що у твоєму Сибіру. І скучила я за тобою. Скільки років не бачились. Чекаю.
Міцно цілую й обіймаю. Твоя сестра Лая».
– А чому Лая? – поцікавився Скорич.
У Кисюри потеплів погляд.
– Я малим не вимовляв букви «р», – пояснив. – Рая – Лая…
– Н-да. – В мене ворухнулася жалість до нього. – То яке питання збиралася вирішувати з вами сестра?
– Ніякого. Вигадала, аби я приїхав.
– Сьомого до сестри не заходив хлопчина, син Табурчака?
– При мені – ні. Але раніше, вдень, здається, був. Чув одним вухом, як про те говорила вона зі своїм… – Кисюр зловтішно посміхнувся. – Перелякався бахур.
Я дописав протокол, розписався, подав ручку Кисюрі. Він важко зітхнув і тоскно задивився у вікно…
У прохолодному коридорі нашого управління майор притримав мене за лікоть.
– Вітаю, Арсене Федоровичу, з успіхом. Одну справу закрили. Тепер наступна.
Ми розійшлися по кабінетах. До мене у вікно зазирав голубий вечір і лапате листя каштанів. Вмикати світло не хотілося. Підсунув до себе телефон і подзвонив Табурчакові. Запросив його до себе на завтра на дев'яту ранку.
